Як все ж знайти позитив у негативі
Тестуючи коло своїх знайомих, приятелів і друзів, мимоволі приходиш до висновку: не всі із них ще усвідомлюють, що може принести Україні нинішня криза. Людська природа сформована таким чином, що людина до останнього сподівається – все це може стосуватися кого завгодно, але не мене.
Один мій приятель у розмові зазначив, що у такі критичні моменти необхідно, аби засоби масової інформації, а особливо - телебачення, демонстрували більше позитиву, як це зініціював Рузвельт під час Великої депресії у Сполучених Штатах.
Думка, звичайно, загалом вірна. Проте тут існує одне "але".
Президент Франклін Рузвельт дійсно вирішив "зомбувати" американське кризове суспільство позитивом, але лише після того, як в країні, після початку розгортання реалізації його програм, почалися хоча б часткові зрушення на краще.
Якщо ж нині в Україні запровадити штучне нав’язування позитивного бачення нашого сучасного життя, то це лише здатне викликати стійку відразу в більшості населення нашої держави. Адже дуже важко вишукувати позитиви всередині негативу чи намагатися видавати публічно чорне за біле.
Показово, що ми вже мали спроби механічного наслідування спадщини Рузвельта в докризові часи, коли президент Віктор Ющенко почав виступати зі своїми щотижневими зверненнями до народу.
Радники Ющенка все порадили йому правильно, не врахувавши лише одного – радіовиступи Рузвельта перед американцями підкріплювалися однією, але дуже суттєвою річчю. Він не просто намагався розповісти населенню США, як добре житиметься йому у майбутньому.
Його виступи були фактичними періодичними звітами перед американським народом, в яких розповідалося, що збирається робити уряд у довгостроковій і короткостроковій перспективі і що було б доцільно робити громадянам.
Виступи ж Віктора Ющенка, у кращому випадку, стали невдалою піаракцією його команди, котрій по суті не було чим звітувати перед українцями і викликали стійке відторгнення у більшості радіослухачів.
Оскільки для того, щоб ставити перспективні завдання перед суспільством, потрібно, аби було чим відзвітуватися перед ним за попередньо зроблене, а з цим у команди президента майже завжди виникали великі проблеми.
Проте криза в Україні висуває на передній план дещо інше завдання – сформувати в українському соціумі позитивне бачення своїх перспектив.
Очевидно, що сучасна ситуація не є сприятливою для подібної акції. Адже якщо ви посилаєте суспільству публічно певні месиджі, то необхідно, щоб це суспільство вам вірило. І якщо й не повністю, то хоча б частково.
Про нинішній рівень довіри до сучасної української влади навряд чи варто говорити, адже у більшості випадків усі її обіцянки виявилися не більше, ніж пустими словами, котрі ніколи не підкріплювалися конкретними ділами.
Девальвація передвиборних обіцянок передніх 17 років виробила у пересічного українського громадянина політичну алергію до них і стійке відторгнення. Та якщо у докризові часи влада могла вперто ігнорувати думку народу з цього приводу, то у часи кризові, котрі до того ж невідь скільки ще можуть продовжуватися, така практика неефективна і небезпечна.
І в цьому випадку гостра необхідність формування в українському соціумі позитивного бачення перспектив та нестиковка подібного прагнення з українськими реаліями мусять підштовхнути українських зверхників, котрі приймають доленосні рішення для нашої держави, хоча б замислитися над цими фактами.
Для початку. Оскільки не можна рекламувати того чого у дійсності немає, а якщо видавати бажане за дійсне, то це лише постійно даватиме зворотній ефект неприйняття.
Виглядає так, що своїми усіма попередніми недолугими діями сучасна влада сама загнала себе у глухий кут. Бо не можна пропагувати злагоду в суспільстві, як це свого часу нав’язливо і цинічно намагався ініціювати попередній режим Леоніда Кучми, не маючи для цього жодних підстав.
Якою може бути злагода між тими, кого обікрали і тими, хто набув при цьому свої мільярдні статки? Тобто злагода між українським народом і купкою олігархів, котрі стали нині фактичними власниками всього в Україні?
У той же час, без злагоди і порозуміння між всіма соціальними класами в українському суспільстві вийти з економічної кризи, котра лише насувається як невблаганний торнадо, буде практично неможливо.
Зрозуміло, що олігархія до останнього пручатиметься, намагаючись диктувати країні такі закони і правила, котрі будуть покликані призвести до якнайменших втрат у їх "бізнесі".
Адже люди, котрі стільки років зомбували суспільство гламуром та своїм розкішним життям на фоні нестатків більшої частини населення, у більшості випадків просто нездатні добровільно відмовитися від свого способу життя і надспоживання. Це як наркотик, до якого швидко звикаєш, але від залежності від якого без професійного і довгого лікування позбавитися просто неможливо.
Звісно, що якщо всій країні доведеться "затягувати пояс", а олігархи продовжуватимуть при цьому жирувати – то це буде дуже схоже на те, як під час блокади Ленінграду місцева партійна верхівка об’їдалася всілякими делікатесами зі спеціально побудованого харчового комбінату, а її лідер товариш Жданов навіть змушений був лікуватися від надмірного ожиріння.
"Лікування" від надмірного ожиріння олігархічного прошарку може відбуватися, як у добровільній формі, так і у примусовій. Позаяк не вдасться сформувати позитивне бачення розвитку ситуації і її перспективу в Україні, якщо хтось продовжуватиме "жирувати", а інші змушені виживати у надважких умовах сьогодення.
Словом, йдеться не лише про виживання любих серцю Віктора Андрійовича "маленьких українців", а й і про "великих олігархів", котрим у кризовий період не вдасться відсидітися за багатометровими парканами своїх заміських вілл та резиденцій, у той час коли їхні співгромадяни будуть нишпорити у пошуках елементарної їжі. Ні, у такому разі жодного позитиву не буде.
Криза висвітлює ще одне дуже важливе питання – через її настання українській олігархії не вдасться, як вони планували, продовжити у безконечність стан надзвичайної економічної ситуації, за якої все колишнє державне майно перекочувало до їхніх рук.
В цьому сенсі вибір у них невеликий. Або відмовитися від надмірних апетитів і гіпертрофованого споживання, або ж викликати народне повстання доведених до відчаю нестатками і недоїданням людей.
І якщо їх іще нічого не навчив Майдан-2004, котрий по суті став лише репетицією можливого тектонічного політичного і соціального народного вибуху, то значить, що вони не вміють вчитися на своїх помилках.
Адже у 2004 році частині олігархії, аби не бути зметеною народним гнівом, довелося по суті очолити народне повстання. Що це було дійсно так, наочно доводить той факт, що в українському політикумі майже не з’явилося нових діючих осіб. А лише відбулося невдале перетасування номенклатурної колоди часів президентства Леоніда Кучми.
Знаючи наперед, яким має бути дійсний результат постмайданних часів, Віктор Ющенко тому з таким легким серцем дав індульгенцію недоторканності Леоніду Кучмі, котрому б за інших, не таких сприятливих для нього обставин, таки б довелося відповісти усе те, що він скоїв за 10 років свого безроздільного правління.
Тож кризові часи можуть стати часом істини для усіх нині діючих політичних "синочків" і "дочечок" Леоніда Даниловича незалежно від того чи вони випурхнули з "гнізда дніпропетровського", чи ні.
Саме у кризові часи в українського народу з’являється реальний шанс припинити постійне клонування представників політичного істеблішменту, котрі за дійсно конкурентних обставин не мали б жодного шансу наблизитися і близько до владного Олімпу.
Нинішні непрості випробування можуть стати часом очищення авгієвих конюшень української політики.
Великою мірою це буде залежати від політичної небайдужості українців до свого історичного майбутнього. Адже на гребні протестних збурень цілком здатна виникнути потужна масова партія, котра буде захищатиме інтереси на кланово-олігархічної номенклатури, а українського народу.
Очевидність створення масових політичних структур продемонстрував ще Майдан-2004, але тоді здавалося, що саме ті персони, котрі стояли на його сцені, і політичні структури, які вони представляли, працюють на благо народу і дають йому шанс. Проте, на жаль, виявилося, що це зовсім не так.
Таким чином, чи не єдиним позитивом в усьому сьогоднішньому кризовому негативі є те, що український народ мусить дозріти і усвідомити нагальну необхідність свого політичного об’єднання.
Об’єднатись, а значить вистояти і перемогти. Лише таким чином ми матимемо шанс на формування свого позитивного історичного майбутнього. Тому всі інші позитиви бачення наших перспектив слід базувати на цьому ґрунті.
 |
Віктор Каспрук
