Час проблем – час змін… На краще
Схоже, що за останні кілька тижнів економічна криза змогла остаточно перейти зі шпальт газет та телесюжетів у наше з вами життя. До того ж, як би не сумно було це визнавати, "гостюватиме" вона в нас ще довго. А отже, і надалі чекаємо "диких" коливань валютних курсів, скорочення штатів та загальне зниження нашого, і так невисокого, рівня життя.
Та зрештою, не так важливо, які біди принесе з собою теперішня криза (може найстрашніша з часів Великої депресії), важливо, що вже зараз потрібно якнайшвидше шукати шляхи виходу з неї.
Адже стикаємось тут з відомою життєвою закономірністю: той, хто швидше знайде спосіб виходу з труднощів, стане після них лише сильнішим.
Крім цього, українські громадяни мають ще одну причину для активних дій по порятунку від кризи. Ця причина – тотальна "зайнятість" наших політиків власними проблемами та їх постійні політичні чвари. Відповідно, чекати ефективної боротьби політичного істеблішменту з кризою не маємо змоги.
Великі бізнес-гравці, ще здатні "достукатись" до влади зі своїми потребами, та вплинути на прийняття позитивних для себе рішень. Натомість всім тим, кого зневажливо називають "маленькі українці", залишається покладатися лише на власні сили та замість вирішення своїх проблем чекати на гречку чи інші подачки.
Але втім й на тому спасибі. Тільки от ніякі подачки нагальних економічних проблем не знімуть, тут потрібна зміна "правил гри", з тим, щоб громадяни змогли легше пристосуватися до негараздів, котрі їх чекають.
В сенсі кризи багато хто в Україні зараз згадує досвід роботи Франкліна Рузвельта, а він власне зробив в США отаку зміну правил економічної гри. Дехто може вважати інструменти, використані Рузвельтом, непридатними для української ситуації. Але сама суть його дій, – трансформація існуючих в країні соціо-економічних зв’язків, є просто нагальною необхідністю для України на даний момент.
Щоправда, через описані вище причини, такі трансформації в нас не можуть початися "згори". Тому варто задуматись, як можна покращити нашу проблемну ситуацію "знизу". В свою чергу, покращення "знизу", означає самостійну роботу громадян, без орієнтації на жодні зовнішні сили чи очікування допомоги від них. Порятунок потопаючих, як завжди, залишається лише на їхній власній совісті та відповідальності.
На щастя, українці ще з 90-тих років навчилися рятуватися від життєвих труднощів виключно самотужки. І зрештою, як свідчить економічне зростання останніх років, такий шлях порятунку пішов на користь не лише їм, а й країні в цілому. Тільки от реальність теперішньої рецесії така, що лише власної ініціативності та працездатності буде недостатньо.
Недостатньо, бо в 90-тих проблеми були лише на пострадянському просторі, бо ринок лише формувався, бо, зрештою, з радянських здобутків ще можна було що-небудь "присвоїти".
Тобто, тоді було дуже багато можливостей отримати додаткові ресурси для власного життя або бізнесу, хай навіть це потребувало дуже великого ризику та багато праці. Зараз же маємо проблеми по всьому світу, вітчизняний ринок заповнений, та й красти нічого не лишилося. Хіба "по-крупному", але це шлях аж ніяк не для звичайних громадян.
В таких умовах самостійний порятунок перестає означати лише індивідуальну ініціативу, радше якраз навпаки. Він має стати чимось схожий на ситуацію в гуртожитку, де в студента немає чого їсти, або є лише картопля.
Натомість в цього ж студента є купа друзів в котрих десь завалялась цибуля, рис, каструля etc… Таким чином отримуємо суп й заодно годуємо ще кількох, в кого немає зовсім ніяких харчів. Тобто самостійний порятунок здобувається у співпраці тих, кому цей порятунок потрібен, у своєрідних спільнотах взаємодопомоги.
Такі спільноти можуть мати різний характер і прояв, бути формалізованими або неформальними. А от окремі ефективні приклади їх, варто було б розглянути докладніше.
Наприклад, маємо багатоквартирний будинок, жителям якого не подобається як облаштована їхня прибудинкова територія, чи як працює місцевий ЖЕК. Або просто є потреба скоординувати власні дії, щоб зробити ремонт в під’їзді чи найняти справді хорошого сантехніка.
В таких випадках ці жителі можуть створити Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ) й діючи через нього, як через юридичну особу, ефективно задовольняти власний інтерес.
В умовах же кризи, ОСББ дають жильцям будинку можливість більш ефективно організовувати свої витрати на житло, що є аж ніяк не зайвим.
Інша ситуація, характерна для періоду кризи, – це подорожчання кредитів та ускладнення процедури їх отримання.
В такому випадку, на допомогу громадянам можуть прийти кредитні спілки (КС), які, власне і є громадськими об’єднаннями з надання позичок своїм членам. В таких об’єднаннях самі учасники та їх внески визначають кредитну політику і обсяги "кредитного портфелю". Зрештою, маємо більш формальний та певною мірою більш ефективний спосіб "позичити грошей в сусіда".
Описані вище види спільнот взаємодопомоги є хорошими прикладами формалізованих спілок. В нашій країні вже є не одне ОСББ чи КС, а їх діяльність регулюється відповідними нормативними актами.
Разом з тим, маємо досить прикладів, коли ОСББ стають інструментами в руках шахраїв, а КС, замість взаємодопомоги, виконують функції звичайної кредитної установи. Втім така недосконалість ще раз переконливо свідчить, що навіть формальні спільноти взаємодопоги, без постійної активності та зацікавленості їх учасників, втрачають свій позитивний сенс.
В більш виграшній позиції тут знаходяться неформальні спільноти, бо з’являються вони зазвичай в рамках цілком конкретної проблематики. Це в свою чергу означає, що вони не можуть існувати поза цією проблематикою, чи без ініціативності своїх учасників. Тому, вони або працюють над вирішенням проблем, або не існують.
Щодо прикладів цих неформальних спільнот, то їх може бути дуже багато. Починаючи від цілком неконкретизованих, як та, котра виникає в студентському гуртожитку, що описано вище, й закінчуючи більш організованими, котрі займаються наприклад буккросингом.
Деякі з цих неформальних спільнот існують і з’являються лише в наших реаліях, інші – наслідок "перейняття передового зарубіжного досвіду". Але загалом важливою є їх дія в різноманітних сферах соціального життя, причому дія ефективна.
Найвідомішим же прикладом неформальної спільноти взаємодопоги в нашій країні, є мабуть, ініціативи з донорської чи фінансової допомоги хворим дітям. Живучи в Києві, або навчаючись у Вузі, постійно можна стикнутися з проханнями про здачу крові, чи підтримку коштами.
В Інтернеті теж є сайти (наприклад цей, або доволі відомий оцей), присвячені даній проблематиці. В свою чергу – це класичний приклад суспільної самоорганізації, внаслідок недієздатності державного інституту.
Отож бачимо, що спільноти взаємодопомоги мають можливості для появи та й своєрідні "перші паростки" їх в Україні вже є. Разом з тим, маємо серйозну потребу в зростанні їх кількості та інтенсивності.
Адже при бездіяльності влади, без кооперації та взаємодопомоги громадян, в суспільстві може зростати хіба що роль злочинних угрупувань така вже соціологічна аксіома - згадувана зокрема Кастельсом в праці "Інформаційна епоха: економіка, суспільство, культура".
В цьому контексті варто згадати, що та сама ситуація в США, котра породила Рузвельта, спричинилась й до появи Аль Капоне. Думаю в нас більшість громадян не хоче повторення ситуації з "братвою" і "панятіями", саме тому їм варто кооперуватися, щоб для "спадщини" 90-тих місця в нашому житті не залишилося.
А там, дивись і свій "Рузвельт" з’явиться. Адже, як хороші менеджери можуть з’явитися лише в хорошій фірмі, так хороші державні управлінці можуть з’явитись лише в діяльному суспільстві. Ті ж американці в тридцятих роках спочатку робили марші безробітних на Вашингтон, а вже потім обрали Рузвельта.
В нас же є навіть позитивний історичний досвід самоорганізації та самодопомоги суспільства - Гуляйполе часів Махна, чи "республіка в Республіці" на підпольській Галичині в 30-тих роках.
То може пора пригадати прадідівський досвід, зорганізуватись зі своїми родичами, друзями, сусідами, колегами, співгромадянами, покращити власне життя, а з ним й ситуацію в країні?
 |
Олег Бардяк
