Про протестний екстаз

П'ятниця, 6 лютого 2009, 18:18

Після оприлюднення другої статті, цього циклу, зателефонував давній приятель та одночасно надзвичайно критичний читач моїх опусів. Він порадив передивитися будь-які  місцеві новини (будь-які, бо в Харкові усі новини на всіх ТРК однакові) та звернути увагу на один сюжет: чи бува не такі форми самогуртування та самозахисту я пропагую? Відразу відповідаю – ні!

А мова йшлася про наступне. Десь з півдюжини хлопів об’єдналися у протестному екстазі й вигулькнули перед Харківською ОДА із пікетом. Кожен протестував за своє, а всі разом вимагали від влади щось на кшталт, аби та зупинила кризу.

Для початку оголосили безстрокову голодовку, обіцяли померти під стінами обласного осереддя влади, а якщо не вмруть – погрожували вивести тисячі народу... Дня через три знов подзвонив приятель, повідомив –  ті протестанти з майдану Свободи зникли.

Що це було? Непродуманий акт відчаю? Можливо. Хоча я схиляюся до думки, най мене вибачать, якщо помиляюсь, що це, попри заяви самих учасників, проба пера якоїсь політичної сили. Але мене все це дійство зацікавило в деяких інших аспектах: це методи, цілі і так би мовити кадровий склад його персонажів.

Почнемо з методів. Я не знаю, чи хто напоумив, чи ці хлопці самотужки, але вони обрали, що до впливу, як на владу, так і на інший загал, одні з найменш дієвих та ефективних методів. Той же пікет у традиційному вигляді: півдесятка калік з плакатами побіля котроїсь із владних установ, такий же корисний, як і крутіння дуль на відстані.

Пікет може бути ефективним, як спосіб привернення уваги лише в нетрадиційному, скажімо так, епатажному перформансному вигляді. Ну, наприклад, влітку 2005, коли харківська мєнтура ніяк не могла позбавитися від одного одіозного замначальника обласного УВС, мотивуючи це тим, що МВС ніяк не підбере йому заміни, місцева "Пора" притягла під офіс УВС натурального цапа в якості кандидата на заміщення цієї посади.

Ефект не забарився – замначальника зняли. Але цапиний пікет сам по собі лише прискорив вже прийняте в міністерстві рішення і став дієвим лише в контексті ще не згаслих на той момент загальних майданних протестних настроїв. Тобто пікет може бути більш-менш корисно застосований лише як допоміжний засіб загального протестного руху.

Голодування ж буває двох різновидів: акт відчаю та технологія.

Акт відчаю – це переважно прерогатива одинаків, коли у людини просто іншого вибору немає чи вона його не вбачає. І це не обов’язково може бути голодовка, як уповільнене протестне самогубство. Є й більш швидкі методи спротиву шляхом самознищення. Мова не про шахідів чи шахідок – це вже тероризм. Історія знає приклади Олекси Горняка чи Яна Палаха.

Але повторювати подвиги цих героїв, чи вдаватися до досвіду колишніх політзеків та дисидентів щодо проведення безстрокових голодовок, я сьогодні нікому не раджу. Бо наші цілі трохи інші, ніж у згаданих достойників – усього лише відправити у небуття усю сутню українську пануючу верству.

А вона – не варта будь-чийого здоров’я, краще побережіть його – воно ще знадобиться. Тим паче, що ця пануюча сволота, незалежно від політичної масті, обов’язково пропіариться, навіть якщо хтось публічно укоротить собі віку на знак протесту проти її ж існування. Як піарилися один поперед одним на Дніпропетровській чи Євпаторійській трагедіях, чи тривалий час намагалися зробити теж саме на долі моряків "Фаїни".

До речі, лише після того, як рідні заручників та небайдужі то їхньої долі громадяни, утворивши такий собі неформалізований комітет порятунку, почали шукати недержавні канали впливу на ситуацію, справа зрушилась з місця. І об’єднані в таку самоорганізаційну форму активного самозахисту вони досягли за пару-трійку тижнів того, чого усі наші державні, так звані компетентні, інституції хором не спромоглися за п’ять місяця бурхливої бездіяльності.

Довівши тим самим невігластво отих самих інституцій в контексті загальної нікчемності усієї панівної верстви та вибудованої нею ж системи влади.

І не треба тутечки розпатякувати, мовляв, Україна, як держава, не могла вести перетрактації з терористами. А від неї ніхто цього і не вимагав. Просто держава в особі її відповідних органів мусила би взяти власника "Фаїни" за яйця і прищемити його господарство так, щоб той і переговори провів, і скільки треба бабла піратам відвалив, лише би наші співвітчизники опинились на волі.

А тепер уявіть собі, аби родичі заручників замість активних дій влупили пасивну голодовку де небудь під МЗС чи СБУ? Та, хоч під Кабміном, Секретаріатом, ВР та офісом ПР вкупі. Ефект був би нульовим. А от привід для піару усій цій владній і псевдоопозиційній банді був би пречудовий.

А отсамоорганізаційні активні дії в процесі самозахисту породжують у людей почуття власної гідності і відчуття внутрішньої сили, а у них викликають – розгубленість і гіпертрофовану бздливість.

Наприклад, ті, хто спостерігав минулого тижня обговорення проблеми "Фаїни", не могли не помітити, коли на просторікування вічно брехливого бютівця Ляшка про якусь там спецоперацію, чи на обіцянки такої ж вічно стервозної регіоналки Богословської "завтра ж цю проблему зрушити з місця", або на представника чи-то секретаріату, чи-то МЗС, з тремтячими руками, як у сільського інтелігента-пияка, про денну і нічну напружену роботу державних установ у цьому напрямку.

Та на обопільні звинувачення у бездіяльності одне одного, родичі заручників Ольга Гіржева і Віктор Шаповалов ввічливо попросили їх заткнути пельку, який переляк трапився з усіма ними. Бо, схоже, самим фактом звільнення екіпажу "Фаїни", родичі моряків та й вони самі, прищемили причинне місце самій державі. От що значить активний самозахист.

Чую, чую голоси: мовляв, наїхав на бідолашних політбомондівців, а сам же і пропіарився. Нічого подібного! Бо, по-перше, ми всі, за великим рахунком є заручниками цієї держави, а поняття бранців і піару якось не дуже ліпляться одне до одного.

По-друге, сам маю улюбленого молодшого двоюрідного брата – штурмана далекого плавання , котрий на своїй суховантажівці буквально за тиждень до захоплення "Фаїни" продефілював вздовж сомалійського узбережжя, а зараз мандрує до Індокитаю, де піратство теж поширене і тема ця мені болить, а рядки ці пишуться вже після офіційного повідомлення про звільнення  заручників.

Але повернімося до наших голодуючих баранів.

Якщо розглядати голодовку, як технологію, то більш-менш ефективною, щодо досягнення поставлених цілей вона може бути лише в поєднанні із іншими, більш активними формами протесту. Та й то, як свідчить досвід, далеко не всі вимоги голодуючих при цьому виконуються.

Пам’ятаєте, знаменне студентське голодування в Києві на мармурі в 90-му? Хто призабув, нагадаю. Попри, майже невщухаючу мітингову тусовку навколо студентів, попри хвилю мітингів та інших маніфестацій на їх підтримку , що прокотилася Україною, з усіх вимог була виконана лише одна – відставка Кабміну Масола. А всі інші вимоги реалізувалися лише після проголошення незалежності.

Тобто голодовкою можна досягти або якихось проміжних результатів, або привернути увагу загалу до якоїсь проблеми, вирішення котрої буде відтерміноване у часі. А у нас того часу, схоже, немає...

А ще, згадані на самому початку статті протестувальники, напевне, не врахували деяких психологічних та фізіологічних аспектів самого голодування. Чи були вони внутрішньо готові до такої форми протесту ? А це – чи не найголовніша умова досягнення поставлених цілей.

А ще вимоги мусять бути адекватними методам, бо вимагати шляхом голодовки, наприклад, зупинити кризу це дурня.

І про фізіологію. Чи знали ці парубки як і коли, в процесі голодування (якщо воно не "сухе"), пити воду, коли і як ставити, пардон, клізму, які нюанси голодування в умовах мінусової температури? А чи відав хто небудь із них, що паління тютюну і голодовка речі несумісні, не кажучи вже про вживання алкоголю?

Ну, і аби вже завершити тему пасивних форм спротиву, не втримаюсь і на додачу пройдусь по так званій мобі-флешній варіації в українській інтерпретації.

Ні, це навіть не крутіння дуль, це якийсь метеоризм – на відстані. Так, я про отих самих "дударів" чи "автоклаксонників", які до всього іншого ще й почали клонуватися, що мушки-дрозофіли. Про корисність їхніх акцій в народі кажуть "як мертвий бздить" – ефект однаковий.

До речі, я уважно перечитав як романенківський маніфест, так і руденківську його інтерпретацію. І в процесі цього інтелектуального напруження, мене весь час не полишало відчуття якогось дежавю – майже під кожним словом, до моменту заклику натиснути на клаксони, я готовий був підписатися. І таки підписувався раніше, і не я один.

Бо про прагнення значної частини нашого народонаселення щодо формування громадянського суспільства та його рушійної сили – середнього класу – писалося неодноразово і не тільки мною.

Але якщо я та інші мої колеги, описуючи чи пропонуючи шляхи досягнення цієї мети, виступали в якості ретрансляторів народної думки, то Романенко із Руденком намагаються каналізувати ці ідеї шляхом пустопорожнього потрясіння атмосфери безглуздими гудками.

Плюс піночетизація всієї країни?

І дідько б з ними, аби ще наприкінці літа одна знайома сорока, яка випурхнула із гнізда президентського секретаріату на вільний промисел, не принесла мені на хвості одного сценарію. Суть його приблизно наступна.

Реформаторська революція зверху шляхом ліплення із тата Піночета. Вже смішно? Еге ж, бо "із тата", з якого диктатор, як із голоблі снайперська гвинтівка. Я теж спочатку подумав: маячня.

Але після того, як особи не такі паранойдальні, як комуністи, щодо словосполучення український президент теж почали віщати про небезпеку диктатури (пам’ятаєте заяву Гриценка), а деякі сюжетні ходи згаданого сценарію почали випливати на поверхню, зрозумів: щось подібне таки планувалося.

Я не буду переповідати усього сценарію а зупинюсь лише на тих уривках, котрі мають хоча би дотичне відношення до теми цієї статті, або ж на деяких сюжетних ходах, котрі набули самостійного життя.

Почну з того, чому сценарій так і не спрацював.

По-перше, будь-яка поважаюча себе диктатура мусить мати, як зовнішнього ворога, так і друга. Ну, зовнішнього посіпаку шукати не треба – це отой мужик із газовою дубиною. І аби північний сусіда у войовничому запалі бува кого не пришиб, розмахуючи отим інструментом, або ж не відтяв чого небудь суверенного, потрібен союзник із дровинякою не меншою.

Зрозуміло, що розпещену і по життю перелякану Європу з усім її НАТО перспектива набути такий клопіт у себе під боком зовсім не гріла – нам навіть у цілком безвинному ПДЧ відмовили. А от америкоси, у яких ми не під боком, натріщала сорока, буцімто погоджувались в слушний момент укласти із Україною пряму угоду про взаємодопомогу (читай військово-політичний союз). Слушного моменту теж чекати довго не довелось би – пам’ятаєте так звану газову війну?

Схоже під неї і готувався той сценарій. Зовнішньополітичний напряг такого штибу, чим не привід для введення прямого президентського правління. Але стався прокол, бо переговори на цю тему велися лише зі штатівськими очільниками республіканського розливу, а там президентом трапився демократ Обама.

По-друге, для реалізації цього сценарію потрібно те, що у Тата відсутнє категорично – політична воля, або як кажуть англосакси: потрібен джентльмен із міцними горішками. Горішки ті свого часу нашому татові навіть Юля дарувала, бо, певно, знала що робила . Але той від подарунка відмовився. А даремно...

А ще сорока натріщала, що писався той сценарій не лише секретаріатськими мудрагелями, але й буцімто спостерігалося співавторство інтелектуалів, заангажованих регіональною групою імені Рината. Але це так, до слова, і для розуміння, хто мусив би опинитися в навколодиктаторському гіпотетичному шоколаді.

А ще для реалізації сценарію потрібна була хоча би імітація народної підтримки, рупором котрої мусив би стати певний громадський рух. Для початку той рух проголошував, щось на кшталт: "Усі дістали!", але потім мусив опам’ятатися і додати до гасла словечко "окрім".

Ви здогадались про кого мова? Правильно – оті самі дударі, як персонажі сюжету, що набув самостійного життя по-за головним сценарієм. І що цікаво – двох різновидів: регіонального і пропрезидентського.

А ще один сюжетець, пов’язаний із відомим президентським указом про відкриття СБУ-шних та інших архівів включно до 91-го року. Ви щиро вірите, що кожен зможе дізнатися про специфічну діяльність будь-кого за увесь совковий період?

Можливо, але не зараз. Але цілком вірогідно, що вже незабаром на СБУ-шному сайті ми зможемо ознайомитися із документами, які нам пояснять феномен бурхливої кар’єри Янека опісля двох відсидок, чи проллють світло на деякі епізоди біографії ранньої Юлі.

По сценарію цей сюжет називається вибірковою люстрацією.

До чого це все я? А до того, аби нас в процесі поки що стихійного, самоорганізаційного самозахисту не використали різного штибу сценаристи на кшталт вищезгаданих. Як цьому запобігти, які форми активного самозахисту мусимо застосовувати, про цілі та кадри – далі буде...

 

Валерій Семиволос, Харків, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді