До духовних вершин. Або: за крок до безодні

Понеділок, 9 лютого 2009, 13:05

Ще з давніх-давен в народі побутує індіанська притча про двох вовків, що борються в кожному людському серці. Один вовк уособлює собою людські доброту, любов та всі чесноти, а інший – людські лють, ненависть і решту деструктивних начал. Скільки триває людське життя, вони перебувають в постійній боротьбі, а гору з них завжди бере той, кого людина краще годує.

Але й тут кожен з нас не самостійний, бо ж легко бути доброзичливим та уважним до інших, коли в тебе все складається чудово. Значно важче зберігати людяність в розбурханому морі людського розпачу та злоби. Тоді "чорний" вовк нашої душі піднімає догори свої очі, бо відчуває, що його час настав. І стримати цього вовка стає дедалі важче. Особливо, коли на вас спускають всіх псів інформаційної війни.

Адже внаслідок постійного шквального інформаційного тиску, людина, як правило, не лише поступово втрачає спротив зовнішньому навіюванню та непомітно для себе перетворюється в частину маси – натовпу, але й неодмінно озлоблюється і на світ, і на інших, а часто й на саму себе.

Відчуваючи ж зле, вона прагне, якщо й не захистити себе, то, принаймні, вгамувати власний біль і розпач. Кращої та більш доступної панацеї від зневіри і відчуття беззахисності ніж розчинення в натовпі, годі й шукати.

Тому всяка тривала соціальна напруга, до того ж невиправдана жодними, так би мовити, явними об’єктивними причинами, неминуче веде до втрати левовою частиною населення власної індивідуальності, а разом з тим виваженості, поміркованості та здорового глузду, і штовхає в горнило натовпу.

Природно, натовп, на відміну від організованої спільноти чи колективу, живе по своїх законах і правилах, які навряд чи визнають в людині людяне, в іншому – право бути іншим, відмінним.

Навпаки, в натовпі стираються грані між дозволеним і забороненим, прекрасним і потворним, добрим і поганим. Індивід втрачає над собою контроль, поринаючи в морок колективного безсвідомого. І в такому стані кожен з нас перетворюється на потенційне знаряддя вбивства: спочатку власної неповторності і унікальності, потім перспектив власного і інших гідного існування, а потім і самої людини.

Якщо ж набирається критична маса тих, хто формує натовп, а температура соціальних відносин починає зашкалювати, виникає загроза різного роду революцій і соціальних потрясінь, наслідки від яких можуть бути непоправними. Про це свідчить, приміром, кривавий досвід більшовицького перевороту 1917 року, а ще раніше – нелюдське обличчя Великої французької революції, тощо.

З кривавими наслідками революції могли зіткнутися і ми в недалекому 2004 році, у разі якщо б постраждала хоча б одна людина на Майдані або в так званих потягах дружби, організованих Партією Регіонів з подачі російських технологів.

Проте, з іншого боку, явище перманентного змасовлення певної частини населення, очевидно, є ознакою існування людності на землі. Тож дане явище, швидше за все, є закономірністю для поступу людства, а отже не несе загрози його існуванню до тих пір, поки не набирає певних критичних обертів. Однак в критичні моменти іноді на шлях тотальної уніфікації і перетворення в натовп стають цілі нації.

Ми, українці, якраз опинилися на роздоріжжі: ще кілька кроків в безодню змасовлення та саморуйнування і вороття вже нам, як унікальному етносу, не буде. А ті, хто фізично виживуть після ментального колапсу, перетворяться на людське перекотиполе – космополітів без роду і племені. І це в кращому випадку. В гіршому – на явних гоїв, малоросів, холопів і просто холуїв, яких поглинуть інші етноси або нації.

В першу чергу, по-ідеї, це мали б розуміти сучасні політичні поводирі, але їм, очевидно, не до снаги, не те що протистояти процесу остаточного змасовлення нації, але й збагнути власну убогість та невігластво.

Засліплені, хто панічним страхом перед ймовірною розправою тих, кого до цього часу сам цькував, хто манією власної непогрішимості, здобреною параноєю, теперішні поводирі і пастирі, навпаки, віддалися на відкуп політичним "шаманам" і фінансовим воротилам.

Тож при наявності номінальної політичної еліти, насправді, нація практично обезголовлена та віддана на поталу "богообраним" і "богоносним", які можуть видавати себе такими лише в очах натовпу, а тому їхня стихія – натовп. Поза натовпом – вони звичайні прохіндеї і шарлатани, гідні людського призріння або й жалю.

І все ж не обезкровлена, і все ще не пропаща.

Поки серед розбурханого моря людського розпачу і ненависті залишатимуться острівки людської доброти і поваги до іншого, вони не даватимуть перетворитися нації в одну велику юрбу, що здатна на своєму шляху затоптати кожного, хто опиниться під тисячами її ніг.

Саме на такі острівки нині вся надія. Тож настав час не питати, що для тебе зробила Батьківщина, а зробити для Батьківщини посильний вклад в її збереження і наступне процвітання – зберегти свою людяність, об’єднуватися з такими ж людяними і стриманими людьми в острівки стабільності і впевненості.

І чим більше таких острівців з’явиться і витримає шквал людської люті і зневіри, тим більше шансів у нас усіх вийти з виру теперішньої кризи не лише не ушкодженими, але й духовно окріплими, переродженими.

 

Володимир Калуга, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді