Простота – не гріх!

Вівторок, 10 березня 2009, 13:48

Колись дуже, дуже давно, коли ще існувала така країна СРСР, а її президентом був Михайло Горбачов, приїхала до нього з офіційним візитом прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер і дала інтерв’ю одному з центральних телевізійних каналів.

Вона говорила про економіку, демократію, зовнішню політику… Але що найбільше вражало (особливо на фоні радянської партійної номенклатури) говорила дивовижно розумні речі неймовірно простими словами. Такими словами, які б були з легкістю зрозумілі британському шахтарю і, у той же час, не образили інтелектуальної гідності професора Оксфордського університету. Її речення були логічні, короткі та змістовні. Її мова – мовою парламентаризму з історією та досвідом в кілька століть.

Я кожного разу згадую те інтерв'ю, коли примушую себе (назвемо це професійним мазохізмом) слухати наших політиків "першого ешелону". Всіх їх можна умовно розділи на дві основні категорії: недорікуваті та ті, що страждають, вибачте, на "словесний пронос".

У перших речення неймовірно довгі та якщо і мають початок, не завжди приходять до свого логічного закінчення. Других (в принципі) неможливо ні перебити, ні перекричати. У підсумку – досить таки важко вичленити з промов і перших, і других зміст сказаного. В силу стилістичної специфіки, у другої категорії змісту, як правило, особливо мало. Не в змісті сила, а в почуттях!

В окрему категорію, справедливості заради, я би винесла Леоніда Кравчука. Він продемонстрував, як можна говорити щоб і конкурентів заговорити, і нічого не сказати, і вийти з дискусії переможцем. Партійна школа – схочеш причепитися… не зможеш.

Є ще один дуже рідкісний для наших теренів політичний типаж - "розумники". Читаючи, час від часу, інтерв’ю Арсенія Яценюка не можливо для себе не відмітити - так претенденти на політичний олімп в нас ще не говорили, особливо про економіку.

Але…

Як вам таке?

"Якщо ви хочете зберегти гроші, то їх треба зберігати у кошику валют", – зазначив лідер "Фронту змін" Арсеній Яценюк, відповідаючи на запитання одного з журналістів під час прес-конференції у Львові 23 лютого 2009 – Таким чином ви можете захеджувати ризики: на одній валюті втратити, а на іншій – заробити".

Або наступні пункти антикризових дій від Арсенія Петровича (з його інтерв’ю Інтерфакс-Україна від 3 лютого 2009: "Первое – принять закон, по которому все "токсичные" активы (по нашей терминологии – проблемные) перевести в единый государственный банк, которому предоставить максимальный объем ликвидности, чтобы он удерживал такие активы.

Проблемные обязательства граждан по ипотечным кредитам перевести в государственный банк и реструктуризировать. Не забирать квартиры, потому что эти квартиры нам сейчас не нужны. Точно также не забирать машины – рынку от этого будет только хуже".

В якості "слів-паразитів" в Яценюка – "компліментарність", "транспарентність" і ще цілий англо-український словник.

От тільки, чи багато серед нас (читачів та виборців) економістів, чи людей освічених, або просто від природи ну дуже розумних англофілів? Не будемо самих себе принижувати – багато. Але, чи назбирається, віком старше за 18 років, більше половини?

Маю побоювання, що ні. І серед них, особливо людей старшого віку, або мешканців сходу та півдня, знайдеться чимало таких, що тихими українськими вечорами із ностальгією згадують СРСР, молодість…

Відповідно до соціологічного опитування Київського інститут проблем управління імені Горшеніна, у 2007 році 49,18% респондентів оцінювали радянський період, як "період стабільності, життєвих перспектив і достатку трудящих".

2008 року на питання чи підтримали би вони незалежність України, якби референдум щодо її проголошення відбувався сьогодні (дослідження Центру Разумкова) 39,1% респондентів Півдня та 26,3 % Сходу відповіли негативно. Згадую про це, оскільки тема нелюбові до СРСР в Яценюка одна з профільних. І це нормально! Але для багатьох в нашій дивній країні це є неприйнятним.

З усією своєю суб'єктивною симпатією хотіла би побажати Яценюку - "будьте простіше, і до вас потягнуться люди". Оскільки третє місце у рейтингах популярності, за деякими соціологічними опитуваннями, чомусь не дає приводів не хвилюватися.

Звісно, сам Яценюк, вочевидь, давно вже має усвідомлення про необхідність слідувати вище згадуваній формулі. Але в нього (якщо судити з його іміджевого пошуку під час складного спікерства) склалося не дуже вірне уявлення про "простоту".

Згадаємо ці фрази, на кшталт: "У мене чітке враження, що часто я на фермі і працюю. Тому що свинству, яке існує в цьому залі, іноді немає меж". Або про те, що йому не потрібно дивитися порнографію, оскільки вона присутня в сесійному залі парламенту. Чи погрози регіоналам, які заблокували входи до сесійної зали – "якщо ви мене провокуєте на бійку, то це я так ззовні в окулярах, але штангу у 80 кілограмів я тягну".

Проте, костюмчик простого хлопця з сусідського двору на нього явно не сів і не сяде. Погодьтеся, це таки дивна тенденція Верховної Ради: справжні прості хлопці "не перевантажені освітою" намагаються мати вигляд великих босів у дорогих костюмах з важкими думами у голові.

В той час як їх інтелектуальні протилежності прагнуть здаватися ближчими до народу (відповідно до своїх стереотипних інтелігентських уявлень про народ). В результаті і перші, і другі виглядають напрочуд неприродними та неправдоподібними.

За умови, коли виборець формує свої уподобання відштовхуючись, головним чином, від поданої йому телевізійної картинки, - в цієї конкурентній боротьбі виграє той, хто щиро собою захоплюється.

І в цю щирість важко не повірити. А якщо до цього додати, що рідко який чоловік за зовнішністю може конкурувати із жінкою Тимошенко…, то залишається тільки сподіватися на наполегливе прагнення переважної більшості українських виборців таки розібратися - хто ж що сказав, як це прокоментували експерти політологи та економісти, і як це все корелюється з прочитаними вчора на ніч книжками з політології, економіки та права.

 

Ірина Павленко, для УП

powered by lun.ua
Головне на Українській правді