Державні адміністрації: бути чи не бути?

Середа, 1 квітня 2009, 12:25

Люди, об'єднані нелюбов'ю до президента, пропонують ліквідувати все, що з ним пов¢язано. Однією з жертв пропонують зробити місцеві державні адміністрації. Після чого передати владу радам та їх виконкомам.

Мабуть, кожен з пропонованих варіантів системи влади на місцях має свої переваги і недоліки. Але традиційна кампанійщина може вкотре наробити більше біди, ніж принести користі.

Говорячи про потребу підвищення ролі місцевого самоврядування, прихильники ліквідації державних адміністрацій не хочуть заглибитися в суть проблеми. А її, як і будь-яку іншу, потрібно вирішувати стратегічно, розуміючи можливі наслідки.

Якщо говорити дещо спрощено, то влада на місцях у того, у кого є ресурси на її здійснення. Місцеве самоврядування має реалізовувати волю громад – сіл, селищ, міст. Для цього мають бути відповідні фінансові і матеріальні можливості. А що ми маємо в даний час?

Значна частина районів, не кажучи вже про села, є дотаційними. В деяких сільських радах не збираються податки навіть на зарплату голові та працівникам ради. Про яку владу громади тут можна говорити?

Спільні інтереси територіальних громад представляють районі ради. Значна частина районів також є дотаційною. Чи можна районну владу назвати владою, якщо 70-85, а то й більше, відсотків коштів надходить від держави?

Звісно, що ні. І які стратегічні рішення може прийняти рада в таких районах? Як би не надували депутати свої щоки для важливості, але реальної користі від таких рад немає. І це не стільки їх вина, як вина системи влади та принципів формування бюджету.

Ще однією причиною такого стану самоврядування є фактичне знищення виробництва в масштабах всієї держави. Курс на базарно-імпортну економіку довів нас до серйозного розвалу того, що колись називали народним господарством. Все це й сформувало передумови для занепаду місцевого самоврядування.

Тому простою ліквідацією державних адміністрацій покращити стан справ вийде навряд чи. Очевидно, що виникає потреба у проведенні адміністративно-територіальної реформи.

Пережити її буде не дуже приємно. Особливо у маленьких районних центрах, які й виживають лише за рахунок цього статусу. Але без реформ ми не зможемо рухатися далі.

Принципи формування бюджету теж мають бути докорінно змінені. Лише тоді ми зможемо говорити про справжнє самоврядування і про реальну, а не декларативну, здатність громад самостійно вирішувати свою долю. А представництво держави на місцях буде зведено до необхідного мінімуму із чітко визначеними повноваженнями.

Колись часто вживали термін "шокова терапія". Хтось пізніше сказав, що у нас був шок, але не було терапії. Ніхто з політиків так і не наважився взяти на себе відповідальність за системні реформи в країні. Вже майже двадцять років одні балачки, гасла і повчання. І всемогутній популізм, який, наче закляття, заважає робити потрібні кроки.

Хоча й мене можна звинуватити у черговому складанні байок чи бажанні комусь сподобатися своїми статтями. Я намагаюся привернути увагу не до себе, а до розв`язання проблем, що є у нашій країні. І якщо хоча б одна людина по-новому подивиться на світ, що її оточує, вважатиму свою працю не даремною.

На превеликий жаль, наша країна є унікальною ще й тому, що частина її політикуму і, будемо відвертими, громадян не визнають її, бажаючи жити в обіймах старших товаришів. Країна не об'єднана політично, культурно, не має стратегії національного розвитку. Періодично загострюються хвороби сепаратизму, питанням стає саме існування держави.

В цій ситуації державні адміністрації є певним стримуючим механізмом, який непомітно, але таки виконує свою цементуючу функцію.

Звичайно, є багато зауважень до кадрової політики в обласних і районних державних адміністрацій. Але то вже інше питання.

Ще хочу сказати, що в адміністрації я не працюю, тому за своє працевлаштування не турбуюся. Але дуже хочеться сподіватися, що у державних діячів нарешті таки дійдуть руки і до реформ, яких так потребує країна.

Для цього їм потрібно не так багато – повернутися з віртуального світу, який вони створили для себе, у реальний світ, світ людей, що живуть у селах та маленьких містечках, про які політики так турбуються перед виборами, і які так щиро люблять, бо ж самі звідти родом.

Але потім все забувається. І в село приїжджають політики лише для піару – хто корову подоїть, хто на тракторі чи комбайні проїде за кермом. Для них це наче цирк. А для людей – життя. Справжнє, щире і важке. Чимала "заслуга" в цьому і тих "артистів".

Мабуть тому і люблять вони село на відстані. Чим більша відстань, тим міцніша любов. Тому і реформ у нас немає. Бо реформувати можна лише те, що ти знаєш і відчуваєш. Відчуваєш по-справжньому, а не на публіку.

 

Юрій Драч, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді