Не піду на вибори!

Зараз всі дружно чекають нових президента та парламент. Бо влада задрала, бо з кризою нема кому боротися, бо корупція, бо...

Всі чекають, адже вірять в якісь зміни лише після виборів. Не важливо, що на людях сумніваються в усіх політиках. Підсвідомо вірять. Переважно. Є ще правда кілька екстремалів/екстремістів, котрі агітують за революцію. Точніше за революції. Різні. Середнього класу, пролетарські, олігархічні, "знизу", навіть за революцію інновацій, хоч це трохи не в тему. Якась революція для блага народу зараз може й знадобилася б. І хай би вона була без кровопролиття...

Але одну революцію я вже пережив. П'ятий рік пішов. Змін не бачу. Тобто бачу, але чомусь вони мене не тішать. Нас тоді разом справді було багато, нам вкупі було весело, нам, здається, навіть щось робити вдавалося. Але ж не лишишся жити на Майдані, зарплату тобі за це не платитимуть. Хоча деяким платять.

Але мені не пощастило, ані заробляти за життя на майдані, ані конвертувати народну любов в Бентлі, Луї-Вітон, чи трипільські горщики, як зробили ще одні везунчики. Тому мушу виживати як більшість.

Працюю в норму і понад неї. Не чекаю ні від кого допомоги. Не тому, що я такий крутий, — просто хто мені поможе? Ті, хто хотів би допомогти, не мають можливості, а ті, хто має можливість, не мають бажання або часу.

Я вже нікому не вірю. Ну хіба жінці та друзям. Та й то лише тому, що вони жодного разу не обіцяли вирішити мої проблеми за мене. Я колись ще трохи сподівався на когось "вгорі". Але моя надія має погану здатність перетворюватися в любов, а що далі стається з любов'ю, вже сказав.

Тому я перестав сподіватися. Марні надії заважають працювати. А мені зараз треба робити більше, — криза. От я й роблю, поки що в Україні. Якщо ще погіршає — поїду закордон. Там, кажуть, теж зле, але вже певно краще ніж у нас.

Я переживу кризу — не помирати ж з голоду. Годуватиму дітей. Може в мене вже не буде грошей, щоб вони за хабар поступили у вуз, але не страшно, хай вчаться самі, а ще краще хай помагають мені — чим більше робочих рук, тим краще. Може ми будемо щось робити разом з друзями, може нам треба буде разом бізнес захищати, чи на будівництво в Польщі бригадою їздити.

Я не піду на вибори, я навіть може на агітацію уваги не звертатиму. Нащо мені ще нерви собі псувати? Краще я в той день відпочину. То ж буде неділя, вихідний.

Авторське

Те що вище, — узагальнення кількох розповідей та розмов. Моє власне лише завершення. На вибори, байдуже президентські, парламентські чи обидва одразу не піду саме я. Співрозмовники туди поки збираються. Може вони й праві, а то стане президентом який-небудь "космос" і буде потім сміху на всю Європу.

Але хіба така важлива різниця між тими, хто хоче сісти у владні крісла, якщо є на кого сподіватися замість них? Наприклад, на тих, хто не бере на себе більше ніж здатен виконати, хто справді відповідальний за власні слова та вчинки, хто справляється з труднощами не чекаючи на чиюсь допомогу та ще й примудряється майже не порушувати закон. На тих, хто зрештою витягне цю країну з кризи.

Якщо ще не знаєте про кого я, то про звичайних українців. Таких, котрі без поділу на середні чи ще якісь класи, без різниці за мовною чи регіональною ознакою, не зважаючи на ідеології чи конфесії роблять зараз одну просту справу — намагаються вижити.

Їм і справді не до революцій — думки про те, що їсти завтра, набагато важливіші. Бо й справді, не вмирати ж з голоду. От і доводиться їм вигадувати нові бізнеси, змінювати власні кваліфікації, та й просто наполегливіше працювати. А далі праця кожного допоможе вижити всім.

Правда, загальна думка про кризу трохи інакша. Всі звикли слухати негативні новини — вони зрештою цікавіші. Та й очікування від майбутнього теж зазвичай негативні. Через той негатив, зрештою, не так помітно, що наприклад зі зростанням рівня злочинності частіше почали з'являтися народні ініціативи з охорони порядку.

Зі спадом прибутків в сільському господарстві селяни почали більше організовуватись в кооперативи, щоб продавати продукцію в обхід посередників. Вони навіть на уряд змогли вплинути, щоб програму підтримки кооперативів ухвалив.

Люди навчились отримувати своє від банків та ЖЕКів, котрі не надають належних послуг. Навіть успішна боротьба з рейдерством зараз є. Та й інші подібні приклади відстоювання власних прав та інтересів з'являються.

Звичайно, всі такі явища поки ще поодинокі. Але навіть збільшення їх кількості не виведе країну з кризи. Щоб покращити ситуацію потрібен більш системний підхід. Той, який без політики неможливий. Але політика — лише завершальний етап необхідних суспільних трансформацій.

Поставиш його наперед і все буде як після листопада 2004-ого. Тому спочатку більше працюємо самі (що зараз роблять майже всі), потім об'єднуємо зусилля з такими ж як і ми (добре, що є кому навчити, як це робиться), коли таких спільних зусиль набереться критична маса — зміниться суспільство. А в такому суспільстві і політики відповідальні з'являться.

От тоді я також піду голосувати.

 

Олег Бардяк, для УП