Східне партнерство": втрачений шанс чи можливі перспективи?
"Європа без кордонів була б Європою без цінностей"
Президент Франції Ніколя Саркозі
Перші коментарі щодо програми "Східне партнерство" сповнені песимізму. Здається, що ця програма є порожньою декларацією, заявою про неіснуючі наміри, покликаною "заспокоїти" євро-членські амбіції України та натякнути Росії, що все буде добре. Такий собі втішний приз для наших інтеграторів та заспокійливі пігулки для Кремля.
Але цікаво подивитися, куди ми потрапили. На відміну від ідеалістичного Балто-Чорноморського союзу та проблемного ГУАМу, група "східних партнерів" може виявитися довшим утворенням, ніж це передбачають зараз.
Подвійна ситуація
Мова йде про фіксацію справ після болгаро-румунського розширення ЄС та російсько-грузинської війни. Коли збагачена нафтою та газом Росія знову відчула себе імперією, ЄС теж схаменувся. В таких умовах вкрай потрібен пояс країн, які гратимуть буферну роль.
Між двома світовими війнами таку роль грали країни Центральної Європи, але зараз вони вже в НАТО. Після 1945 року буферних країн практично не було, але вдруге таку виснажливу ситуацію "холодної війни" не витримають ані ніжна Європа, ані сильна та водночас слабка Росія.
Тому погляди брюссельських та московських стратегів звертаються в бік Києва та Мінська, Єревану та Баку, Кишинева та Тбілісі. Що об’єднує ці шість країн? Не тільки спільне радянське походження та відчуття власної безпорадності. Є ще географічні чинники.
Треба ж комусь відокремлювати Росію від Польщі та Туреччини.
Цікаво, що до цього часу згадана група країн жодного разу не об'єднувалася у щось спільне. Дійсно, тут і демократична Україна, і авторитарна Білорусь, і пронатівська Грузія, і блокадна Вірменія, і умовно-багатий Азербайджан, і Молдова, що продовжує шукати себе.
Слов’яни, румуни, кавказці. Можливо, що згодом брюссельські геополітики згадають і про Казахстан, який, напевно, найбільше з усіх країн СНД заслуговує на титул "східний партнер".
Насправді, такий крок може і допомогти інтересам Росії, і зашкодити їм. Це можна розглядати як "червону картку" тим, хто прагне до ЄС. Але можна подивитися на "Східне партнерство" як на формування потужної групи європейського впливу на кордонах Росії.
Тобто, ще зарано співати похоронні пісні. Так, ЄС вибудовує власну "буферну" політику, не закриваючи двері, але і не відчиняючи їх. Однак, якщо шість країн "Східного партнерства" зрозуміють спільність власних інтересів, Росії буде значно складніше шантажувати "вільний світ".
Ключовою в даному разі є позиція Білорусі та Вірменії. Ці країни є найближчими союзниками Росії, але останнім часом обидві демонструють зовсім іншу динаміку.
Після російсько-грузинської війни вони збагнули, що краще триматися подалі від Путіна. Тому Білорусь не соромиться просити кредити на Заході, а Вірменія йде на зближення з Туреччиною, що було неможливим уявити ще кілька років тому.
Регіональний лідер?
Лідером цієї групи "східних партнерів" може стати Україна, як найбільша за територією та населенням держава. Зможе, якщо захоче. В будь-якому разі це перспективніше, ніж стукатися у двері ЄС та благати щоб взяли на брюссельське стажування.
Було б в цьому сенсі доцільним поглибити двосторонні зв'язки з групою "східних партнерів". Бо з багатьма з них ми жили раніше, як Португалія з Ісландією. Близькі та далекі водночас.
От, наприклад, брати-білоруси. Що ми знали про них? Так, знали, що через Білорусь можна потрапити до Литви, що у цій країні диктатура і що живуть вони не так вже й погано. Штучні проблеми ідейного ґатунку не дозволяли нам бачити спільність хоча б тих же інтересів енергетичної політики.
Вельми приязний характер останніх чернігівсько-гомельських зустрічей Ющенка та Лукашенка натякає, що крига скресла і сусіди починають краще бачити один одного.
Лідери двох країн навіть домовилися, що в університеті Шевченка буде відкрито кафедру білоруської мови. Отже, президент Білорусі закордоном краще дбає про свою мову, ніж робить це у власній країні.
Корекції вимагають і українсько-грузинські стосунки, які давно слід вивести зі стану пост-революційного братерства. Романтична коаліція проти імперської Росії – це, звісно, добре, але невже наші країни об'єднує тільки якась третя держава?
Українсько-азербайджанські стосунки розвиваються переважно навколо нафтової теми. Однак, драматична доля нафтопроводу "Одеса-Броди" не дозволяє цим відносинам йти вперед. І от, якщо з аверсом таки впораються, то чи зрозуміє Україна навіщо їй потрібен Азербайджан?
Українсько-молдавські стосунки весь час знаходяться у глухому куті. І справа навіть не в економіці, а у відсутності чіткої політики щодо Придністров'я. Кого підтримувати в цьому конфлікті? Проросійських українців чи прорумунських молдаван?
Від чіткої відповіді на це питання та сформування власної політики щодо Придністров'я залежить розвиток наших відносин з молдаванами, які теж носять спорадичний характер.
З усіх "східних партнерів" менше всього ми знаємо про Вірменію. Ще б пак, які у нас можуть бути стосунки з військовим союзником Росії! І нікого не цікавить, що це союзництво – вимушена річ, викликана географічним розташуванням вірменів, відсутністю у них значних природних ресурсів, поганими стосунками з сусідами.
От і виходить така парадоксальна ситуація, коли наш ідейний ворог – це Росія, але саме з нею у нас найближчі стосунки.
Звісно, лідерство серед "східних партнерів" вимагає часу і натхнення. Значно простіше і легше ридати, що нам "заборонили" вступ до ЄС, що Саркозі та Меркель наплювали на наші віковічні мрії, що агентура Путіна спеціально розробила "Східне партнерство", щоб зірвати нашу потужну євро-інтеграцію.
Нова програма стосунків з ЄС, можливо, ставить хрест на швидкому приєднанні до цієї спільноти. Але в це ніхто і не вірив останнім часом. Втім з'являються нові можливості, на які варто звернути увагу.
Юрій Корогодський, для УП
