Бери або плати

В січні 2009 року Юлія Тимошенко оголосила власним успіхом підписання угод, що поклали край газовій війні і зафіксували на десять років параметри співробітництва України і Росії в газовій сфері.

Однак, уже квітні українському прем’єру знову довелося їхати до російської столиці й залагоджувати проблеми, з якими зіткнулася Україна вже під час перших місяців українсько-російського газового співробітництва "за європейськими стандартами".

Неповний перелік проблем, спричинених січневими угодами, складається з трьох позицій.:

По-перше, новий механізм оплати спожитого газу (впродовж тижня після місяця споживання) є вкрай важким для України і гіршим, ніж той, який був чинним раніше (впродовж місяця). Як результат – кожний місяць починається з обговорення "неплатоспроможності" України.

По-друге, неточно розраховані обсяги газу, яких потребує Україна, в комплексі з запровадженим принципом "бери або плати", повісили над Україною "дамоклів меч" абсолютно легітимних і непідйомних для країни штрафних санкцій.

По-третє, не врегульовані умови та схема доставки і закачування природного газу в українські газосховища.

Як наслідок, доводиться констатувати: Україна не здатна розраховуватися за тими цінами і на тих умовах, що були узгоджені в січні. Що й констатував російський прем’єр Путін: "Украина выполняет обязательства по отбору газа не в полном объеме. Однако это связано не с разгильдяйством, а с объективной ситуацией, в которой оказалась Украина в связи с мировым кризисом.

Мы понимаем Украину. Договоренности о невзимании штрафных санкций с "Газпромом" есть. Сегодня экономическое состояние Украины не самое лучшее".

Тимошенко ж змушена дякувати російському колезі за те, що той "з розумінням" поставився до проблем, які Україна сама собі створила, підписавши січневі угоди: "Спасибо, что Украина сейчас платит только за тот газ, который выбирает, за то, что у нас есть возможность брать столько газа, сколько нужно".

І вислуховувати з вимушеною посмішкою путінське "вправляння мізків", формально адресоване журналістові, який поставив відповідне запитання: "Стоимость закачки – 5 миллиардов долларов. Поезжайте в Брюссель и возьмите пять миллиардов и заплатите "Газпрому" – и все. Вот и вся проблема – копейки! Ведь вопрос ставится о том, чтобы мы прокредитовали этот вопрос".

За великим рахунком, Кремль, відмовившись від штрафних санкцій, допоміг Тимошенко вибратись із ями, куди вона потрапила внаслідок власного невміння або небажання відстоювати національні інтереси.

Путін черговий раз демонстративно акцентував увагу на тому, що українська влада нездатна вести самостійну політику, нездатна вирішувати питання, які є життєво важливими для країни. І – змушена вибирати суб’єкта, який ці питання вирішить.

У газовій сфері цей вибір здійснюється між Москвою і Брюсселем. При цьому Москва має реальні важелі впливу на позицію України, отримані після підписання січневих угод, а Брюссель – лише декларацію Брюссельської Міжнародної конференції з питань модернізації української газотранспортної системи, що відбулася 23 березня.

Питання російською стороною ставиться таким чином, що за вирішення важливої, але локальної української задачі – наповнення сховищ в 2009 році (плюс бонус у вигляді тимчасової відмови від штрафних санкцій) – слід заплатити вирішенням російського стратегічного завдання: доступом РФ до контролю над українською ГТС.

Останнє фактично нівелює для України результати Брюссельської конференції і перекреслює будь-які перспективи залишитись серйозним гравцем на континентальному газовому ринку.

У Москві віддають собі звіт у тому, що отримати "ексклюзивний" контроль над українською ГТС нереально. Саме тому й демонструють "несуб’єктність" України Брюсселю і "підсовують" Європі дорожню карту подальших дій: слід не декларації підписувати з Києвом, а повернутися до ідеї тристороннього консорціуму, який орендує українську газотранспортну систему.

Попри "фундаментальність" січневих газових угод, вже сьогодні очевидно, що обидві сторони, укладаючи їх, розглядали підписані документи як засіб вирішення поточних тактичних завдань.

Для Тимошенко важливо було продемонструвати договороспроможність на російському напрямку. Для Путіна – зробити черговий крок до стратегічної мети: забезпечення контролю Російської Федерації над транзитом російських енергоносіїв до країн Європейського Союзу.

Результат такого підходу – Україна отримала перманентний газово-політичний тиск з боку РФ, а Росія впритул наблизилась до реалізації операції з "примусу до газового миру". Адже, за логікою, неприйняття російських вимог, що супроводжують "жест доброї волі" у вигляді незастосування права на штрафні санкції, покличе зміну підходу і повернення до букви січневих угод, в яких чітко написано: "бери або плати".

Після квітневих переговорів стало очевидно: українсько-російська співпраця в форматі, запровадженому три місяці тому, буде нетривалою. Угоди будуть переглядатись. Питання тільки в тому, коли і ким. А також – у тому, чим керуватиметься той, хто представлятиме українську сторону. І ще – в тому, наскільки міцним і спокійним буде сон Європи під час цього перегляду.