Україна у колі "друзів": випробування на міцність

"Доводиться бігти зі всіх ніг, тільки щоб залишитися на тому ж самому місті. Якщо бажаєш потрапити в інше місце, потрібно бігти вдвічі швидше"
Льюїс Керол

Чи радіти від того, чи плакати, але людству знову поталанило вскочити в епоху кардинальних змін. На наших очах відбувається перехід від глобальної однополярної системи, яку втілювали та підтримували Сполучені Штати, до нового світового порядку, контури якого лише окреслюються.

І хаос сутінок транзитної епохи опускається на людство. На місце концепції "спільної безпеки" повертається "реальна політика", сувора та безкомпромісна.Жорстке геополітичне протистояння, а то й відкрита військова конфронтація, провідних суб’єктів світової політики визначатиме характер стратегічної ситуації у постглобальному суспільстві.

А що ж буде зі слабкими державами? Відповідь на це запитання дуже проста. За законами класичної геополітики сильні держави намагатимуться зруйнувати економічний та соціокультурний суверенітет уразливих та недієздатних держав, або ж, за сприятливого збігу обставин, "з’їсти їх живцем".

Для легітимізації процесів демонтажу слабких держав у світовий політичний дискурс навіть запустили спеціальний термін - десуверенізація. Ба більше, на відкритих дискусійних майданчиках та за політичними лаштунками серйозно обговорюються умови та механізми зовнішнього керування процесом десуверенізації держав-банкротів в контексті інтересів великих країн.

У борні за український спадок

Ще донедавна міжнародні організації та експертні центри відносили Україну до категорії "достатньо стійких держав". Нині ж її наполегливо заштовхують у гетто "неспроможних" країн та очікують на можливий швидкий коллапс.

Як не прикро, але об’єктивна оцінка ситуації за чотирма головними індикаторами дієздатності держави: становища в економіці, політиці, соціальній та безпековій сферах, дає всі підстави говорити про те, що наша країна дійсно баласнує на межі "дефолту".

Чим слабкішою стає Українська держава, тим агресивнішим виявляється її зовнішнє середовище. Розтрачуючи внутрішню енергію та сили на міжусобні війни, наша країна ризикує стати легкою здобиччю сусідніх держав. А там вже з нетерпінням очікують посилення деструктивних внутрішньополітичних процесів в Україні, ослаблення та дезинтеграції, аби при першій ліпшій нагоді загарбати частину її території, або взагалі знищити незалежність.

З Росією все більш-менш зрозуміло. Це наш віковічний головний біль.

Путінсько-газпромівський режим, переповнений імперськими амбіціями та планами, реалізує стратегію "придушення зовнішнього середовища" на пострадянському просторі, який Москва однозначно визнає зоною власних привілейованих інтересів і прагне реінтегрувати, повністю і остаточно.

Ця геополітична лінія євразійського інтернаціоналізму провадиться економічними, культурно-ідеологічними, військовими засобами, та потребує величезних ресурсів. Проте економічна криза виявила, що для досягнення імперських цілей "силоньок"  не вистачає. А наявний потенціал тане на очах. Нестерпне відчуття власної слабкості робить кремлівський режим вкрай агресивним і небезпечним.

А отже, ближчим часом відчай штовхатиме російських верховодів до рішучого наступу, передусім, на українському напрямку. Як наслідок, загострення російського експансіонізму загрожує за рік-другий перетворити Балто-Чорноморсько-Каспійський регіон, чільне місце в якому належитьУкраїні, на найгарячішу зону нестабільності у світі.

А що ж тим часом відбувається на наших західних рубежах?

Зосередившись на протистоянні неминучій загрозі, що виходить з боку Росії, офіційний Київ, застигши у глибокому реверансі у бік ЄС та НАТО, продовжує вперто ігнорувати недружні кроки західних сусідів. 

Здавалось б Україна як самостійна та стабільна держава цілком влаштовує офіційні Бухарест, Будапешт, Варшаву…, оскільки ніхто з них не виграє від того, якщо відродиться Російська імперія та знову стане джерелом загрози. Усі вони підписали з українською стороною договори про основи добросусідства та співробітництва, визнали міждержавні кордони, успішно розвивають торговельно-економічну співпрацю, адвокатують європейську та євроатлантичну інтеграцію України.

Однак, на біду, політичний клас країн, що на заході межують з Україною, всупереч історичним реаліям, не в жарт переймається віднайденням великодержавних коренів власних народів. Ефемерні ж претензії на статус регіональних супер-держав вони можуть реалізувати лише за рахунок слабких країн, якою намагаються зробити Україну.

Керівні кола цих держав провадять послідовну та цілеспрямовану, хоча і різношвидкісну, політику з глибинної реінтеграції територій, де компактно проживають румунські, угорські, польські національні меншини.

У своїх діях вони дотримуються чіткого плану посилення політичних, економічних та культурних впливів в Україні, який передбачає:

постійне мусування питання захисту та розширення прав значної колонії етнічних меншин.

При цьому, будь-які слабкі спроби української влади вимагати дзеркальних заходів щодо української меншини відверто ігноруються;

стимулювання процесу формування власних етнокультурних ареалів на теренах України через відповідні державні та неурядові інституції;

спонукання дальшої самоізоляції національних меншин та їх орієнтації на історичну батьківщину, в тому числі шляхом роздавання румунських паспортів мешканцям Буковини і Одеської області, карток поляка тощо. На відміну від Росії, яка провадить імперську інтеграцію силовими методами, західні сусіди в цілях експансії використовують символічні ресурси, експлуатуючи привабливість стандартів ЄС;

проведення відвертої антиукраїнської пропаганди, підживлення шовіністичних інстинктів, дискредитацію існування незалежної України у її нинішніх кордонах, розпалювання сепаратизму.

Наразі найяскравіший приклад зростання напруги на західних рубежах України та нездатності української влади захистити національні інтереси – українсько-румунські відносини. Про різке погіршення взаємин між Україною та Румунією останнім часом написано багато. Й не дивно, бо Бухарест вже не приховує бажання не лише розширити власний вплив, а й прирости територіально за рахунок України.

На тлі послаблення України активізувались угорські реваншисти, що мріють про відновлення "Великої Угорщини" у кордонах святостефанської корони. Безліч мадярських монументів, знаків, пам’ятних дошок та прапорів, при злочинному потуранні з боку місцевої влади, встановлено у районах компактного проживання угорців на Закарпатті, які мають нагадувати тутешнім українцям про претензії Угорщини на частину українських етнічних територій.

Нині взаємини між Україною і Польщею виглядають, на перший погляд, набагато гармонічнішими, аніж з іншими країнами. Однак, за достатньо дружньою загальною атмосферою двохсторонніх відносин не можна не помітити істотних особливостей східної політики Речі Посполитої.

Президент Лех Качинський та партія його брата Ярослава розглядають Україну, передусім, як живий щит у протистоянні з Москвою.

Натомість політичний конкурент братів Качинських, прем’єр-міністр Дональд Туск та партія "Громадянська платформа", що перемогла з великим відривом на виборах 2007 року, виступають за тісніші відносини з Росією і не приховують байдужого ставлення до ідеї стратегічного партнерства з Україною.

Молоді гданські прагматики не мають жодного історичного сантименту до свого східного сусіда, і вважають за краще розвивати вигідні ділові стосунки з тією ж Росією чи Німеччиною, аніж носитися з мутнимиперспективами особливого партнерства з Україною.

Таким чином, традиційно конфронтуючих у Польщі президента та уряд об’єднує зверхнє та утилітарне ставлення до України. Вище керівництво Речі Посполитої все більше схиляється до реанімування проекту Великої Польщі, де нашій країні відводиться у кращому випадку роль сателіта.

Треба також мати на увазі, що у разі, якщо країни Центрально-Східної Європи зваляться у глибоку рецесійну яму, а Україна остаточно розпишеться у власній неспроможності, ситуація може радикально змінитися. Тоді слід очікувати нової хвилі націоналістичної політики із заходу, яка відобразиться у конкретних діях, спрямованих на переділ кордонів.

За несприятливого ж розвитку подій з високою ймовірністю реалізовуватиметься балканський сценарій, в рамках якого утвориться анексіоністський концерт держав, межуючих з Україною, як зі Сходу, так і з Заходу, які без зайвих емоцій, використавши економічні, політичні та військові інструменти, віртуозно розпатрають Україну на клаптики, і скажуть, між іншим, що так і було.

У цьому вони можуть знайти підтримку в інших країн ЄС та НАТО. Оскільки, з одного боку, ані США, ані "стара Європа" сьогодні не готові до конфронтації з Російською Федерацією заради відстоювання інтересів Києва, з іншого, у відносинах з навколишнім світом ці міжнародні структури, як свідчать обізнані люди, керуються принципом "європейської та євроатлантичної солідарності", коли вся організація єдиним фронтом виступає на підтримку корисливих інтересів "своєї" країни в спірних ситуаціях між нею і третьою державою.

Шанс на перемогу

Україна опинилася у зоні безпекового вакууму, залишившись фактично наодинці з агресивним зовнішнім оточенням.

Все це стало закономірним результатом беззубої та непрофесійної зовнішньої політики, яку проводила команда Президента Ющенка впродовж останніх декількох років. У її куцому багажі провали та невикористані можливості сягнули критичної маси: на корені зарублені євроатлантичні устремління; членство в ЄС стало майже недосяжним; зведено на катастрофічно низький рівень відносини з Росією; втрачено геополітичну суб’єктність української держави, в тому числі шанс закріпитися у ролі регіонального лідера.

Цілковитий обвал зовнішньополітичних зусиль України значною мірою стався у силу родових вад вітчизняної дипломатії. Ми стикаємося із ситуацією, коли у стосунках з іншими державами світу та міжнародними організаціями ставляться здебільшого нереалістичні цілі, керуються моральними імперативами та ідеологічними конструкціями, а не прагматизмом, емоціями, а не здоровим глуздом. При цьому захист національних інтересів підміняється асистуванням впливовим світовим акторам, яке зводиться до практики добровільних односторонніх поступок на користь закордонного "дяді".

Вочевидь, зовнішньополітична діяльність зазнала фіаско не лише через безпорадність МЗС. Без розв’язання внутрішньополітичних вузлів, злагоди між представниками вітчизняного політикуму, розраховувати на відчутні зовнішньополітичні прориви не доводиться.

У будь-якому разі наші владоможці докерувалася до того, що Україні доведеться вирішувати проблеми вже в режимі кризового управління. Адже країна увійшла у ситуацію цугцвангу, коли майже вичерпано ліміт часу і можливостей для ефективних дій влади – а це підвищує ризик втрати суверенітету.

Така невесела реальність, яку треба чітко усвідомити, і з якої виходити при вибудові якісно іншої зовнішньополітичної стратегії, ресурсно і політично обґрунтованої, з оцінкою ризиків, спрямованої на захист національних інтересів.

Новий, прагматичний підхід передовсім вимагає відмови від спрощеного уявлення про місце і роль України у сучасній системі координат.

На жаль, специфіка геополітичного і геоекономічного розташування не дозволяє нашій країні безперешкодно здійснювати європейський та євроатлантичний курс та вільно обирати стратегічних партнерів.

Нам не залишається нічого іншого, як балансувати у трикутнику ЄС-Росія-США (НАТО), сподіваючись вписатись у нову архітектуру глобальної безпеки з найменшими втратами. Якщо ми прагнемо мінімізувати свою залежність від лінії Росії та убезпечитися від недружніх намірів країн "нової Європи", ставити мусимо на усіх коней одночасно, домовляючись як із друзями, так і з ворогами.

Інакше кажучи, доведеться звиватися як вуж на розпеченій сковорідці, щоб вижити у цих складних умовах.

Виходячи з викладеного, тезисно викладу ключові моменти зовнішнього курсу, який, на мій погляд, максимально враховуватиме інтереси нації і держави.

1. Настав час відмовитись від намагань за будь-яку ціну вступити у НАТО. Шанс одним блискавичним ривком приєднатися до оборонного альянсу ми втратили, як через внутрішні проблеми України, так і через ідейно-вольову безпорадність самого НАТО.

Маємо затямити, що інтеграція до НАТО - не остання та єдина надія для України, не самоціль, а лише один із можливих інструментів захисту суверенітету. Якщо ж євроатлантичні прагнення України лише дратують та втомлюють європейців "старої гвардії", якщо ж ця ідея несприймається значною частиною співвітчизників, треба не вагаючись зняти її з порядку денного.

Тим більше, що НАТО сьогодні скидається на "паперового тигра", абсолютно безпомічного у випадку виникнення реальних загроз, таких як військова агресія, чи, навіть, енергетичний шантаж проти його членів.

2. Паралельно з цим Україна може виступити активним контрибутором процесу формування нової архітектури колективної безпеки й оборони в Європі, рівноправними учасниками якої стануть країни – члени ЄС, НАТО, а також Україна, Росія та інші країни Європи, які не входять до складу цих міжнародних організацій.

У сучасних умовах виняткового значення набувають колективні гарантії безпеки, оскільки протистояти новітнім загрозам сам на сам більшість країн неспроможна. Тому ми просто не маємо права ігнорувати європейські ініціативи та дискусії щодо нових алгоритмів загальної системи безпеки на континенті, включно з військовим складником.

3. Людству сьогодні як повітря потрібні інноваційні підходи та рішення, які дозволять покращити ситуацію у сфері спільної безпеки. Відтак тепер якраз той момент, коли саме від України має виходити ідея започаткування глобальних політичних консультацій з безпеки і співробітництва за участю країн Європи, США та Китаю, як це було на нараді у Хельсинки в 1972-1975 роках.

4. На жаль, ситуація не дозволяє зробити вагомою частиною української стратегії безпеки відновлення ядерного арсеналу. У ядерних держав сьогодні немає більш важливого спільного інтересу, ніж недопущення розповсюдження зброї масового знищення.

Натомість офіційний Київ в процесі адаптації до нових реалій має поставити руба питання перегляду Будапештського Меморандуму 1994 року та підписання нового багатостороннього документу. При цьому гарантами безпеки повинні виступити не лише США, Росія та Великобританія, а й Європейський Союз та обов’язково Китай, чий потенціал стримування послужив би дієвим засобом вгамування російськийх амбіцій.

5. Контрпродуктивним виявляється і нинішнє безперервне буцання з Росією. Ми чогось постійно забуваємо, що розігрувати конфліктні сценарії та зрештою виходити з них переможцем можуть лише сильні гравці, у яких припасені невідпорні аргументи.

У такій непростій обстановці Україна, без сумніву, зацікавлена у довгостроковому та тісному співробітництві з Росією, а не в конфронтації. Однак, марно сподіватися знайти спільну мову з путінським режимом та розпочати рівноправну і прогнозовану співпрацю. Занадто вже відмінні стратегічні і тактичні інтереси у наших країн.

Тому Україні не залишається іншого вибору, як вести з Москвою гру. І першочерговим завданням на найближчий час має стати відновлення принаймні видимості нормального двостороннього політичного діалогу.

Демонстрація компліментарності української політики щодо північного сусіда дозволить виграти час, локалізовувати напади ворожості, отримати практичний інструментарій для захисту власних життєво важливих інтересів.

6. Добре відомо, що людей найбільш згуртовує та мобілізує спільний зовнішній ворог. Гуртове протистояння зовнішній небезпеці здатне об’єднати схід і захід України, улити у груди народу відчуття єдиної нації: від Донбасу до Бессарабії. Згадайте Тузлу та патріотичний сплеск у суспільстві. Нині на роль такого "супостата" цілком підходить Румунія. Це не Росія, такий звір нам по зубах. Так от по її зазіханням, реальним чи уявним, треба вдарити з усіх дипломатичних калібрів.

7. Не відмовляючись від євроінтеграції як стратегічного курсу, ми маємо розуміти, що здійснюємо його за принципом: "рух – усе, мета – ніщо".

Зважаючи на розгубленість та безпорадність європейців не варто нав’язувати Європейському Союзу свою любов без взаємності. Краще швидше звикнути до політики жорсткого реалізму та вміло використовувати надані преференції і інструменти співробітництва, залишаючись поза рамками ЕС.

Як би не критикували ініціативу "Східне партнерство", покликану наблизити пострадянські країни до ЄС, не пропонуючи їм членства, в середньостроковій перспективі перед Україною стоїть важливе завдання закріпитися у ролі лідера Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону за рахунок поглиблення двосторонньої та багатосторонньої співпраці між країнами-учасницями східноєвропейського партнерства.

Геополітичний інтерес Української держави полягає у тому, щоб у форматі Східного партнерства зробити цей регіон стабільним і дружнім до нас, активно поборотися за сусідів, аби вивести країни СНД з під впливу Москви.

Наприкінці ще раз зазначу, що у нас з вами сьогодні одна стратегічна мета: зберегти цілісність і незалежність України.

І ми це зробимо назло всiм нашим недругам!

 

Ігор Радзієвський, кандидат наук з державного управління,  спеціально для УП