Цей сумний День Перемоги

Субота, 9 травня 2009, 15:18

Через скільки років після дня перемоги 1945 року, це свято сприймається вже зовсім інакше, ніж у 60-ті чи 70-ті роки. Тоді в навколишніх київських лісах залишалося ще дуже багато слідів окопів, вирв від снарядів, а траншеї і підірвані перед відступом радянських військ дзоти біля річки Ірпінь, виглядали так, ніби їх зовсім недавно полишили бійці, котрі обороняли Київ від ворожої навали.

Пригадую, що мені завжди, коли бачив сліди лінії оборони навколо нашої столиці, думалося, що ж сталося з тими хлопцями після відступу, чи поталанило їм взагалі уціліти в горнилі Другої світової війни і дожити до Дня Перемоги.

Особливо гостро це сприймалося в травневі дні, коли в лісі буяли квітом дерева, пишно росла трава в окопах.

Я належу до того післявоєнного покоління. Власне не просто після війни, а у десятий рік після її закінчення. Попри це, відгомін війни й досі зберігається у пам’яті. В нашому будинку на вулиці Уманській, на Чоколовці, жив ветеран без руки і ноги, який не лише не здався під страшним тиском життєвих обставин, а й захистив докторську дисертацію і був шанованою людиною на роботі і серед сусідів.

"Дядя Василь" з нашого під’їзду втратив руку на фронті, але ніколи не вважав себе інвалідом. Він був директором одного зі столичних видавництв і виховав чудову доньку.

Швець "дядя Міша", якому на середину 60-тих було вже добре за п’ятдесят, лагодив взуття і ніколи не падав духом. Хоча сам після війни залишився без ніг, і їздив на двохмісній машині для інвалідів.

У 1960-ті роки кожен виживав, як міг. Вагонами приміських електричок пересувалися сліпі колишні фронтовики і з надривом співали пісень часів війни. До баяну такого "співака" було намертво пригвинчено алюмінієву кружку, куди й стікалися "пожертвування". А безногий інвалід на дерев’яному низенькому візку на коліщатках жалісливо звертався до публіки – "дорогие братья и сьостри".

Хоча мій батько, котрий пішов на війну в 1941 році, після 3 курсу Київського університету, на це завжди казав: "справжній фронтовик ніколи не піде просити". Втім, якщо серед цих "прохачів" і дійсно були "артисти", що били на жалість, кияни подавали їм, ніби дякуючи долі, що тяжка доля оминула їх стороною.

Якось нам загадали в школі, для випуску стінгазети присвяченої Дню Перемоги, принести фотографії і розповіді про своїх батьків. Й що цікаво, виявилося, що у більше половини учнів батьки брали участь в бойових діях.

Ця стінгазета довго висіла в нашому класі і я з гордістю дивися на фото свого ще молодого на фотографії батька. У цьому році батьку б виповнилося 90 років, майже 27 його вже не має у живих, але я усі ці роки думав, як би він сприймав нині події Другої світової війни після сенсаційних історичних досліджень і відкриттів Віктора Суворова, котрий змусив дуже багатьох в нашій країни подивитися на цю війну зовсім іншими очима.

Пам’ятаю святковий день перемоги 9 Травня у 1965 і 1975 роках. У 1985 батька вже не було в живих. Все відбувалося ніби за сценарієм його розповіді – фронтовики-окопники довго не живуть.

Війна стала мірилом порядності для багатьох. Не так давно випадково побачив по телевізору закінчення кінофільму "Два капітана" за книгою Каверіна. Радянські соцреалістичні фільми я не люблю, в дитинстві ми жили біля кінотеатру "Супутник" і вдосталь надивилися у ті роки кінофільмів про війну.

Там німців представляли примітивними (майже ідіотами), котрі те й робили, що істерично горлали "Хенде хох" і "Шнеле", а героїчні радянські воїни за шкірку потім витягали їх із лігва, в якому вони намагалися сховатися від неминучої розплати за усі свої страшні злодіяння.

Але, попри усі пропагандистські нашарування у фільмі "Два капітана", не можна не погодитися з одним: за будь-яких умов і життєвих обставин, людина завжди мусить залишатися людиною.

В 1941 багато хто поспішав на фронт, захищати те, що йменувалося Батьківщиною, інші, навпаки, бігли якомога далі у тил, вважаючи, що вони розумніші за усіх, а лягати кістьми перед фашистською навалою має хтось інший.

Можна пригадати масу "життєйських" історій, у яких дехто зі студентів ВУЗів надав перевагу продовженню навчання у Середній Азії, аніж окопи у кампанії однолітків.

А деякі молоді науковці евакуювалися до Уфи і далі, й успішно поєднували "наукову роботу" з "турботою" про дружин тих, хто пішов на фронт. Зрозуміло, що ці "сміливі хлопці" і дуже розумні, як вони себе вважали, мали дуже велику фору перед справжніми фронтовиками, котрі на довгі чотири роки були відірвані від навчання і мусили надолужувати час "згаяний" на фронтах Другої світової війни.

І тепер, коли ми святкуємо вже 64-ту річницю Великої Перемоги, варто замислитися, за що власне боролися наші батьки і діди. За те, щоб екс-президент Леонід Кучма, який за 10 років свого "царювання" обібрав Україну на мільярди, віртуозно уникнув хоча б найкуцішого символічного покарання вже у часи "демократичної влади" помаранчевого режиму?

За те, що на хвилі справедливого народного невдоволення до влади прийшла людина, котрій (як показали наглядно роки його президентства) краще вже було б залишатися на усе життя "пасічником" і не лізти у велику політику?

За те, щоб журналістам відрізали голови, а від родини знищеного кучминським режимом мужнього українського журналіста Георгія Гонгадзе влада, очолювана президентом Віктором Ющенком, "відкупилася" присвоєнням його імені вулиці, так і не осудивши вбивць і замовників вбивства?

Колись горезвісний Володимир Ульянов (відомий під кличкою Ленін) сказав, що країною може керувати і кухарка. Останні майже 18 років української дійсності наочно довели, що державою не можуть управляти люди з ментальністю свинопасів.

"Свинопаси" у великій політиці не менш небезпечні, аніж відверті бандити під личиною депутатів і "професорів". Можна відстоювати годинами на молебнях, цілувати безперервно ікони і все підряд, висловлювати публічну "батьківську" турботу про життя "маленьких українців", але, по суті, залишатися безмежно далеким від реального життя українського суспільства.

Вже давно зрозуміло, що режим "народного" президента Віктора Ющенка є повністю недієздатним, але найгірше, що задля збереження своєї посади Ющенко ладен пожертвувати ні чим іншим, як майбутнім Української держави.

Ющенко один за одним здає бастіони української державності. Сьогодні центральна київська влада фактично вже не контролює Крим, Донецьку і Луганську області.

Якщо ситуація і надалі матиме тенденцію розвиватися подібним чином, то влада віртуального президента України Ющенка поширюватиметься лише на вулицю Банкову і прилягаючий до неї урядовий квартал на київських Липках.

А українському народу залишатиметься одне – протиставити зрадникам Помаранчевої революції, нову народну революцію, яка мала б привести по повного і остаточного демонтажу режиму, котрий заклав свого часу екс-президент Леонід Кучма, і надбання якого продовжує використовувати діючий президент Віктор Ющенко.

Розумію, що хтось може зі мною категорично не погодитися, але для мене 9 Травня – це скорботний день. І не тільки в пам'ять мільйонів і мільйонів жертв Другої світової війни.

Це, з моєї точки зору, – день обманутих сподівань мільйонів українців, котрі віддали своє життя на фронтах Другої світової війни не для того, аби кучми, ющенки, порошинки, януковичі і їм подібні, прикриваючись турботою про долю пересічних громадян України, використовували Україну, як свою власність на свою користь.

9 Травня президент Ющенко звично публічно вітатиме український народ з Днем Перемоги. Для мене усі пафосні слова звучатимуть фальшиво. Бо наші попередники на цій землі боролися за краще життя для всього народу, а не для купки аморальних скоробагатьків, які спромоглися розбагатіти на народному горі і проживають нині за високими парканами своїх заміських палаців.

Вони розграбували за останні 18 років українські багатства за принципом "все в Україні наше – а все інше ваше".

Не можна святкувати того, чого не відбулося. Це скоріше свято зі сльозами на очах за втраченими надіями нашого народу. Тому особисто для мене День Перемоги – сумний день...

Віктор Каспрук, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді