Прагматичні революції сучасності

126 переглядів
Валерій Семиволос, для УП
Понеділок, 29 червня 2009, 10:25

Цього разу мова переважно піде про оксамитові революцій, котрі хвилею прокотившись наприкінці 80-х – початку 90-тих минулого століття країнами Східної Європи та Балтії, докорінно змінили суспільно- та геополітичну мапу континенту.

І я б хотів акцентувати увагу на практично повній невідповідності цих революцій злощасній карлейлівській тезі, а головне на їхній прагматичності.

Частина перша. Східноєвропейський досвід

"Держава підпорядковується служінню громадянському суспільству..."
стаття.64 проекту Конституції України 1992-93

Для затравки: комуністи та деякі інші ліві марксисти взагалі оксамитові революції вважають контрреволюціями.

І формально, з точки зору марксистсько-ленінської теорії революції, вони праві. Бо, якщо вважати низку інспірованих сталінською Росією так званих "народно-демократичних" перетворень другої половини 40-вих минулого століття у тій же Східній Європі соціалістичними революціями, а не звичайними комуністично-колабрационістськими заколотами, здійсненими з метою колонізації (згідно Троїцького, експорт революцій) цих країн Совєцькою імперією, то дійсно оксамитові революції можна розглядати, як таку собі реставрацію.

Але, як казав один мій знайомий літератор, "аби сперечатися із комуністами, треба спожити усе напродуковане ними, починаючи від дідуся Леніна, лайно". А ще будь-хто на власному досвіді міг би переконатися – комуністи за допомогою банальної демагогії та примітивної маніпуляції фактами можуть довести будь-яку нісенітницю.

Ну, хоча б, наприклад, що мати Тереза, принцеса Діана чи Джавахарлал Неру – то вилупки пекла, а Торквемада, Малюта Скуратов чи Гітлер – найкращі друзі трудящих.

Між іншим, були часи, коли совєцькі комуністи з приводу останнього історичного персонажу саме це й доводили. Як їхні сучасні російські та українські нащадки, вкупі із різноманітною шовіністичною та іншою фсб-шною шушерою намагаються втиснути оксамитові революції в модернізовану карлейлівську тріаду.

Мовляв, задумувалися ті оксамитові катаклізми ЦРУ-шними геніями, здійснювалися фанатиками дисидентами-антикомуністами на мерликанське бабло, а наслідками користуються негідники – очільники-русофоби країн Східної Європи і Балтії та американські імперіалісти.

Ну, звичайно ж не без того. Але, якщо до цього додати, що більшість держав Східної Європи та Балтії перебували в умовах фактичної совєцької окупації з усіма принадами такого стану: колабораціоністським партійним та державним керівництвом, розгулом спецслужб – філій КГБ, ідеологічною, культурницькою, інформаційною, економічною та іншою совдепівську колонізацією цих країн, то якось комуно-фсб-ешні аргументи виглядають однобокими. І від того не дуже переконливими.

Все набагато простіше і складніше: поміж демократичним світом та тоталітарним совдепом точилася холодна війна, а Східна Європа була головним її полем бою. І у цій битві Совєцька імперія зазнала нищівної, але, нажаль, не остаточної поразки, яка і стала одним із головних каталізаторів оксамитових революцій.

А не остаточної, бо згадана холодна війна триває. Просто вона чим далі тим більше набуває технологічного, інноваційного та інформаційного характеру, хоча при цьому ніхто фінансово-економічних, енергетичних чи навіть "гарячих" методів воєнних дій не відміняв.

Головні ж фігуранти цієї війни у Європі залишилися тими ж самими: демократичний світ на чолі із США (що там гріха таїти – з непомірними амбіціями всесвітньої демократичної імперії останніх) – з одного боку, а з іншого – пряма спадкоємиця СССР Росія, з її не менш амбітними, якимись хворобливими неоімперськими і тоталітарними по своїй суті претензіями месіанського порятунку світу від "демократичної експансії".

А головне поле цієї битви ми сьогодні маємо в Україні, розділеної фронтом протистояння совка і антисовка, розв’язатися котре, схоже, може лише в революційний спосіб.

Зауважу ще на парі закономірностей. З одного боку, практично будь-яка революція є або наслідком чи причиною війни, або ж носить характер воєнних дій. А з іншого, такий вже жорстокий закон розвитку цивілізації, – еволюції без революцій не буває.

Еволюція без революції – це застій, стагнація і деградація. Просто системні перетворення останнім часом стають більш-менш мирними і не надто кровопролитними. От саме цим досвідом і цінні для нас оксамитові революції.

Саме революції, бо в цих країнах відбулися кардинальні суспільно-політичні та економічні системно-змінні процеси, правда, не з повним, а частковим перезавантаженням керівної політеліти.

І так вважаю не лише я, але ціла низка поважних західних чи східноєвропейських, вітчизняних та навіть російських політологів і суспільствознавців. Не кажучи вже про самих батьків цих революцій чи переважну більшість громадян тих країн, де вони відбулись.

До речі, про батьків. Однією із найголовніших заслуг Гавела, Клауса, Валенси, Міхніка, Бальцеровича, Антала, Ландсбергіса, а також багатьох інших їхніх сподвижників в тому, що вони спромоглися антикомуністичні, антирадянські і навіть антиросійські руйнівні настрої мас трансформувати не лише в мирні національно-визвольні  революційні процеси, але й спрямувати їх в ще більш конструктивне і абсолютно прагматичне русло розбудови громадянського суспільства (ГС).

Чому прагматичне? Бо винайти більш доцільний, практичний, ефективний та взаємовигідний спосіб співіснування суспільства і держави, та дієвого контролю громадян над владою, ніж ГС, демократичний світ за всю свою історію, нажаль чи на щастя, так і не спромігся. Ну, а цитувати Уїнстона Черчілля з приводу того, що таке демократія у згаданому контексті, вже стало публіцистичним моветоном...

А ще заслуга суспільств та правлячих верств і політеліт більшості країн оксамитових революцій полягає в тому, що вони абсолютно прагматично спромоглися здобутки цих системних перетворень, хто швидше, хто трохи згодом, закріпити в Конституціях та інших законодавчих актах, котрі надали Основним законам характеру дієвих механізмів особливо в царині громадянських прав та прав особи.

Так, наприклад, ще тоді в Чехословаччині після відомих оксамитових подій (1989 року) та перемоги на парламентських виборах Громадянського форуму, а Вацлава Гавела – на президентських (1990), на початку1991 була прийнята "Хартія основних прав і свобод", котра, власне, і стала законодавчою основою для становлення і розбудови ГС.

А вже після мирного розлучення Чехії та Словаччини та прийняття кожною із цих країн власних нових конституцій (1992-1993), в Чехії Хартія була проголошена невід’ємною частиною Основного закону.

Що ж стосується Словаччини, то багато-хто із словацьких та чеських суспільствознавців вважають, що саме завдяки включенню дещо зміненої Хартії до Основного закону дозволило словацькому суспільству перервати в 1998 авторитарну п’ятирічку прем’єрства Мечіяра.

Трохи інакше цей процес законодавчого врегулювання стосунків поміж ГС та державою відбувався в Польщі. Знову ж таки після фактичної перемоги на парламентських виборах "Солідарності", а на президентських її лідера Леха Валенси (1989), там, в якості тимчасової чи перехідної, була прийнята нова редакція старої, як її самі поляки називали, сталінської конституції, яка до певної міри врегульовувала стосунки поміж ГС та державою.

Ті ж громадянські права і свободи, котрі в новій редакції Конституції не були прописані або ж згадувалися побіжно, забезпечувалися окремими законодавчими актами. А в 1992 в Польщі починає діяти так звана Мала Конституція, яка, в першу чергу, врегулювала стосунки законодавчої та виконавчої гілок влади (абсолютно прагматичне розв’язання проблеми, котра в Україні не вирішена до цих пір!).

Що ж стосується взаємовідносин ГС та держави, то остаточною основою їх врегулювання стала прийнята на всенародному референдумі (1997) нині діюча Конституція Польщі.

В Угорщині після перемоги на парламентських виборах опозиційного Демократичного форуму. та обрання прем’єр-міністром  її лідера Йожефа Антала (1990) було прийнято рішення про повернення до Конституції 1949 року, котра головно декларативно забезпечувала громадянські права і свободи.

Але після прийняття в Угорщині цілої купи законодавчих актів максимально адаптованих в царині функціонування ГС та врегулювання його стосунків із державою до загальноприйнятих європейських зразків, згадана декларативність залишилася лише в Конституції, а в повсякденному житті набула дієвого законодавчого вигляду.

За схожим із Угорщиною сценарієм процес конституційного та іншого законодавчого закріплення революційних змін відбувався в Литві та Латвії. Латвійці після перемоги на парламентських виборах Народного Фронту повернулися до Конституції 1922 і вдосконалювали її шляхом внесення змін та доповнень, в тому числі, і в частині громадянських прав аж до 1998.

Литовці ж після перемоги на парламентських виборах "Саюдіса" в березні 1990 повернулись до Конституції 1938, одночасно прийнявши закон "Про тимчасовий Основний закон Литви", котрі й забезпечували громадянські права і свободи включно до прийняття в 1992 році нової Конституції Литви.

Я думаю, не варто пояснювати, що і у прибалтів їхні конституційні процеси супроводжувалися бурхливою законотворчою діяльністю з адаптування усього сутнього законодавчого поля, в якому, в тому числі, мусило функціонувати ГС, до європейських стандартів.

Ну, а якщо пригадати, що вищезгадані суспільно-політичні змінні процеси в східноєвропейських країнах супроводжувались одночасним кардинальним переведенням соціалістичних планових економік на ринкові рейки шляхом так званої "шокової терапії", то головних ідеологів цього радикального шляху економічних перетворень Лєшека Бальцеровича (Польща), Вацлава Клауса (Чехія) чи Йожефа Антала (Угорщина) інакше, як прагматиками, назвати просто не можливо.

А ще, до слова, в тих країнах, де суспільно-політичні змінні процеси відбувалися найбільш синхронізовано із ринковими перетвореннями, становлення та розвиток ГС йшло більш швидкими темпами. І, в решті-решт, коли формування ГС набуло невідворотного характеру, це і дозволили цим країнам приєднатися до НАТО, а згодом і до ЄС.

Якщо ж розглядати оксамитові перетворення не лише як одномоментну подію, котра відбулася в Східній Європі та Прибалтиці на зламі 80-90-тих, а як тривалий процес передреволюції-революції-постреволюції , то тоді цей процес чудовим чином вписується в одну із найпопулярніших нині, ендогенну концепцію теорії демократичного транзиту, розроблену американськими дослідниками О’Доннеллом і Шміттером.

Згідно цієї концепції, в процесі формування демократії будь-яка країна обов’язково проходить через три якісно різні фази – лібералізації старого режиму, безпосередньої демократизації і фазу консолідації демократії. Яким, до речі, відповідають три стадії формування ГС: зародження, становлення з одночасною інституалізацією ГС в законодавче поле та нормального функціонування.

Так от, якщо практично всі країни оксамитових революцій перебувають нині в останній із вищезгаданих фаз, то Україна в суспільно-політичному сенсі застрягла десь поміж першою та другою фазами, а в економічному – заледве перейшла в другу, позаяк наша національно-визвольна революція 1991 в системно-змінному аспекті до цих пір носить недовершений характер.

А наше "помаранчеве непорозуміння", яке ми так полюбляємо гучно називати революцією, лише могло би стати, в разі прийняття радикальних конституційних змін в першу чергу в царині ГС, нового виборчого законодавства і хоча би часткової люстрації, заключним етапом першої фази лібералізації і непоганим стартовим майданчиком для розвитку другої.

І все це ми могли пережити в мирний та більш-менш легітимний спосіб. Та цей шанс Україна, особливо в частині легітимності, схоже, втратила.

Але до трьохфазової концепції типологій демократичного процесу О’Доннелла та Шміттера ми повернемося якось іншим разом, поки констатувавши, що всі вищеописані процеси конституційного та іншого законодавчого закріплення досягнень оксамитових революцій відповідають переважно другій фазі цієї теорії, тобто активній демократизації та інституалізації суспільно-державних взаємовідносин.

До речі, згадана НВР 1991 могла би стати набагато довершеною, аби ще в докучмівський період був прийнятий розроблений в 1990-92 роки та доповнений і удосконалений після всенародного обговорення в 1993 Конституційною комісією ВР України проект нової Конституції.

Попри всі недоліки та соціалістичну термінологічність цього проекту, він все ж таки був кращим за діючу тоді Конституцію УРСР і, в разі прийняття, міг би стати перехідним чи тимчасовим Основним законом.

Розвиток же подій в країні міг би набути зовсім іншого, не совково-реформаторського, а оксамитового напрямку. Бо в тому проекті окремим розділом врегульовувалися взаємовідносини ГС і держави в таких сферах, як власність, підприємництво, громадські об’єднання, свобода інформації, екобезпека та інше.

А стаття 12 проекту передбачала право народу на спротив діям владоможців, які б несли загрозу національній безпеці чи суверенітету держави.

Натомість трапився Кучма, котрий той проект "пох...в", а навзамін була прийнята Конституція 1996, котра власне до цих пір узаконює реформацію українського совка.

Ну, а що стосується прагматичності будь-якого історичного та суспільно-політичного процесу, в тому числі і революції, то вона мусить оцінюватися не за характером чи перебігом подій самого процесу, а за корисністю його підсумкових наслідків для суспільства.

Що в нашому випадку неважко з’ясувати, запитавши пересічного східноєвропейця, прибалта чи навіть українця, чому він надасть перевагу: виживанню в умовах безкінечного реформування совка чи життю в післяреволюційній стабільній країні?

 

Валерій Семиволос, Харківська область, Губарівка, для УП



powered by lun.ua
Вище 5%. Що відбувалось у штабах партій-переможниць
Податок на "трубу". По кому вдарять мита на дизель і автогаз з Росії
3 роки без відповіді. Що відбувається у розслідуванні вбивства Павла Шеремета
Обитель Зе! 11 фактів про новий парламент
Усі публікації