Батьківщина, яку не обирають

"Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати"
Василь Симоненко

Як огидно думати про "демократію" в нашій країні, адже тут вона існує в особливо збоченій формі. Бо ж увесь зміст поняття "демократія" – свобода слова, думки, дії, вибору, справедливість, верховенство права – усе це свідомо нівелюється нашою владною вертикаллю, руйнується системою управління, судовими, правоохоронними органами.

Найгірше те, що світом запустили мильну бульбашку, ілюзію про "Україну, яка впевнено йде шляхом демократії". Солоденьким соусом своїх висновків приправляють демократію по-українськи різні дослідницькі інститути, що патякають "про переконливі успіхи України на цьому шляху".

Не встигають закриватися одні, як розпочинаються нові іноземні програми з навчання нас як правильно вдосконалювати демократію. Щорічно якийсь високий посадовець звітує про вагомі результати, кардинальні зміни та втілення ідилії "життя в демократичному суспільстві" в найближчому часі!?!

Демократія на папері – от наша реальність. Країна потопає в корупції та безвладді, країна в полоні амбіцій та гордині її можновладців, народ гине під гнітом ненаситних апетитів владної машини.

Наша влада може пишатися тільки одним – ми, напевне, єдина країна в світі, яка винайшла власний вид демократії! Зауваження: не вид управління, а саме вид демократії, яку так вперто здобуваємо уже вісімнадцять років.

Іноземці, приїжджайте до нас, вкладайте, інвестуйте гроші, відкривайте бізнес, допомагайте, працевлаштовуйте людей, піднімайте нашу економіку – і ми навчимо вас власної демократії по-українськи! У вас буде можливість "насолодитися" всіма її реаліями і "солодкими" моментами!

Якщо вам не шкода вашого бізнесу, здоров’я, якщо ви не маєте на меті займатися злочинними та корупційними діями (для таких тут інші правила) – маєте шанс отримати незабутні відчуття безсилля та беззаконня, аморальності та цинізму "демократії по-українськи". Вхід вільний, вихід залежить від розміру вашого гаманця та бажання "ділитися" – це якщо коротко.

Тут є парадоксально-принципове "але". Але я люблю свою Батьківщину і вона не винна в тому, що я ненавиджу те, що твориться в ній! Свідомі українці змушені розділяти ці два поняття, щоб сповідувати хоч якусь істину в своєму житті.

Так, я віддам життя за Батьківщину, але я пальцем не поворухну за життя когось з представників нашої влади. Я пишаюся тим, що я – українка і ганьблю наших жалюгідних українських політиків, які є лицем нашої ж України.

Ось так. Ось те, що значить громадянська позиція для мене в надважких умовах феноменального українського демократичного суспільства.

Кому не вдається розділити ці дві істини, той до кінця життя шукає правди, але приречений на невдачу, той до кінця днів своїх на запитання "а що тобі дала та Україна, що ти її так любиш?", не знайде відповіді.

Чи винні в цьому прості українці? Так, і їхня провина у цьому найбільша.

Коли людину на вулиці дурить гадалка, що віщує багатство і любов, а навзамін просить золоті сережки – хто винен? Гадалка, чи та людина, яка вірить у її безглузді побрехеньки?

Гадалка – то наша українська влада, зрощена комуністичним режимом і скомпрометована бандитським минулим, що виголошує популістські обіцянки, а нещасний народ ніяк не хоче злізти нарешті з гачка, ніяк не відкриє очі і не скаже: не вірю!

Гріх звинувачувати українців у несміливості та відсутності сили волі. Це чи не найсильніший народ у світі, нація переможців. Те, що ми дожили до сьогодні – це вже перемога!? Втім, не та перемога, якою варто пишатися, не кінечна. Остаточна і жадана ще попереду.

Скільки наших героїв-патріотів, нашої еліти і цвіту нації загинуло в боях! Скільки було знищено селян – споконвічних годувальників України! Скільки скривджених доль, зламаних морально і психічно людей, нездійснених і розбитих мрій та сподівань залишила по собі наша нелегка, невільна, безкорислива участь у глобальних планах цинічних світу цього.

Хіба можна наш народ дорікати слабохарактерністю?

Чи можна казати, що від того, що ми такі хороші – так погано і живемо? Що від того, що такі багаті на земельні, природні ресурси, ліси, гори, річки, моря – того й такі бідні?

Що від того, що маємо такий безцінний культурний спадок, зберігаємо традиції, пісню, танець, мистецтво, володіємо безцінними пам’ятками архітектури, є нащадками перших прадавніх культур – від того і маємо таку низьку моральну, безкультурну владну еліту хапуг-бандюків?

А може тому, що звикли все життя втрачати, що ніколи не мали впевненості в майбутньому – тому і підтримуємо корумповану владу, самі стаємо злочинцями, щоб швидше відхватити хоч щось і зараз?

А може ми потерпаємо від того, що в нашій нації за всю її трагічну історію змішалося багато крові сусідів – росіян, поляків, євреїв, румунів, які по своїй суті не розуміють України, ніколи не стануть її синами і патріотами?

А може від того, що ми надто пильно дослухаємося до думок українофобів про нашу рабську свідомість, споконвічну залежність та несамостійність? В контексті парадоксальної історії України – я погоджуся з усіма перерахованими твердженнями.

Український народ – це Сила, але скерована у невірне русло та контрольована нахабними самозванцями – знищить в результаті сама себе.

Єдина поправка: якщо хтось і заслужив такої долі, то я не беру участі в цьому хаосі. Не тому, що мене не цікавить доля моєї країни, навпаки – тільки тому, що я нею переймаюся, я займаю активну громадську позицію свідомого громадянина країни.

Я розумію, що наша доля в наших руках і дарувати її негіднику, що обманом прийшов до влади – це занадто дорого для мене. Сучасний світ цього не вибачить.

І нехай залишиться на совісті наших горе-політиків і псевдо-українців те, у що вони перетворили життя в Україні сьогодні, коли правила виживання в центральноєвропейській державі жорсткіші, ніж у найсуворіших джунглях.

Та прагнення до благополуччя України, до встановлення тієї системи управління, коли права "маленького" українця поважатимуть так само як і "великого" чиновника, ніякі тимчасові негаразди не затьмарять.

Сучасна активна молодь – єдина альтернатива в Україні. Незаплямовані, не викривлені комуністичним режимом свідомості, неспотворене сприйняття влади і повноважень, щире бажання підняти Україну на той рівень, на який вона заслуговує – усе це дає нам шанс на кращу долю.

Керувати країною може тільки справжній патріот. Скеровувати свої дії, програми, виконувати обіцянки може тільки людина, яка свідомо розуміє, що її діяльність направлена на благо її батьківщини, батьківщини її предків, батьківщини її майбутніх дітей, де вони виховуватимуться, навчатимуться, житимуть, народжуватимуть свої дітей.

Позаяк почуття патріотизму в Україні серед можновладців, за правило, – показушне. "Люди, голосуйте за мене, я ж бо патріот!" Зрозуміло, це піар і лукавство, а не почуття.

Таке спотворення спричинено історичним минулим, коли ціле покоління виховувалося на ідеалах комунізму, жило в СССР і знати не знало, що таке незалежність і самостійність.

Сьогодні ж, коли це вигідно і необхідно, "щирими патріотами" стали і ті, хто писав доноси на супротивників компартії, і ті, хто працював на КГБ, а також нащадки тих, хто системно знищував наш народ та засуджував його на смерть та страждання.

Тепер вони волають про патріотизм, дарма, що не так давно стояли у керма компартії, а української книжки в руках не тримали та й слова українською не вимовили.

Про любов до України кричать навіть ті, хто щиро і відверто ненавидить її народ, культуру та мову – це про окремих діячів, які бачать щасливе майбутнє України тільки у "союзі" з Росією.

Це велика проблема сьогодення, адже такі люди не замислюються над майбутнім держави. Їх цікавить лише власний добробут.

Саме тому в країні такі вражаючі масштаби корупції та службових зловживань, а головно, такий цинізм, з яким вони творяться.

Власне, аморальність та катастрофічна невихованість представників нашої влади і є найбільшою проблемою сьогоднішньої України.