Так що ж в упаковці "Утіного супа"?

Понеділок, 20 липня 2009, 16:13
Відповідь "нераскаявшегося оранжиста"  

Не так давно на книжкових відстоях книгарень Києва з’явилася малопримітна книжка із претензійною назвою "Утиный суп" по украински".

Така назва, очевидно, мала б привернути увагу насамперед любителів кулінарії, однак шукачі вишуканих кулінарних рецептів, як кажуть, можуть не турбуватися, бо титульну сторінку замість "утьонка" прикрасив її автор – Дмитро Табачник, знаний "кулінар" дещо іншої кухні.

Він зібрав воєдино свої газетні опуси і видав публіцистичне вариво із чорносотенно-шовіністичним, українофобським душком.

Однак претензійна назва це, звісно, не найгірша вада збірника статей Табачника. Це політичне вариво під назвою "Утіний суп" – по суті, претензія на інтелектуальне кілерство проти українського національного відродження та визначних постатей українських національно-визвольних змагань.

Ось типовий приклад Табачник стверджує: "Современное украинское государство – во многом историческая случайность, рожденная разломом цивилизаций. Судьба независимости решалась не упорной борьбой народа (кровавой, как в Ирландии, или ненасильственной, как в Индии)"... "Украинцы вечно получают независимость как дар судьбы, как Божий промысел. Она падает на них нежданная, негаданная и в общем-то... ненужная".

Наче пам’ять відібрало в доктора історичних наук Табачника, і він забув чи не знає, що боротьба за незалежність України у 1917-1922 роках була набагато кривавішою, чим в Ірландії. Армія УНР кривавилась у боях з денікінцями і більшовиками, та внесла на скрижалі історії України славетні сторінки бойових звитяг за Самостійну Україну.

У 1942-1954 роках Армія УПА продовжувала збройну боротьбу за Українську Самостійну Державу. Продовжувалась боротьба за Державність України і ненасильницькими методами у шістдесятих та 1989-1991 роках.

Якщо ці загальновідомі історичні факти невідомі "доктору історичних наук, професору", то який же він науковець і "професор"? А якщо зазначені факти відомі Табачнику, а пише він, ігноруючи історичні факти, то значить він такий же "проффесор" як і його політичний зверхник у партії Регіонів.

"Только украинцы западных областей (западнее Тернополя) с XIII века до 1939 года бывшие частью католической Европы…, в значительной мере ассимилированные венграми, поляками и австрийцами, ощущали себя самостоятельным покорённым народом, поглощённым и завоеванным. Отсюда и феномен бандеровщины", пише далі Табачник.

Отакої! А як же бути із "ісконно православними" українцями Волині - сучасної Волинської, Рівненської і Житомирської областей, які були в складі Російської імперії і ніколи не асимілювались ні "венграми" ні "австрійцями"?

Адже загальновідомо, що УПА чи як пише Табачник, "бандеровщина", зродилась саме на Волині, причому років на два раніше, чим "западнее Тернополя". Про православних українців Волині Табачник зумисно не згадує, бо постріл інформаційно-психологічної війни в українську ідею стає холостим.

Особливу нехіть викликало у Табачника присвоєння (посмертно) головнокомандуючому УПА Романові Шухевичу звання Герой України.

Про це він нагадує 12 (!) разів на різних сторінках і "далее везде", якщо послуговуватись мовою автора. Табачник наполегливо хоче переконати читача, що було "ошибкой награждение гитлеровского офицера".

Але якщо виходити з логіки Табачника, то такою ж "ошибкой" було і нагородження зіркою героя Радянського Союзу "гітлерівського офіцера" Пауля Зіберта – Ніколая Кузнєцова. Адже і Роман Шухевич, тоді член проводу ОУН, і Ніколай Кузнєцов, агент НКВД у Москві, одягли "мундір вермахта" за завданням своїх зверхників: Шухевич – проводу ОУН, а Кузнєцов – керівництва НКВ

Читаючи це, чогось одразу згадалось Шевченкове: "Гайдамаки не воины, разбойники, воры, пятно в нашей истории. Брешеш, людоморе, за святую правду – волю розбійник не стане."

Згадав у своїх писаннях Табачник не тільки Шухевича, але й головного отамана військ УНР Симона Петлюру, точніше "политика, чей убийца был оправдан в Париже судом присяжных".

Із неприхованим торжеством Табачник пише, що убивця Петлюри (агент НКВД Шварцбарт – авт.) - був виправданий, "исходя из высших принципов общечеловеческой морали и справедливости, а не узких процессуальных норм уголовного права."

Таким чином, Табачник виправдовує терор і терористів, але тільки тих, які вбивали українців. Щодо терористів арабів і палестинців, які не зважають на "узкие процессуальные нормы уголовного права", у Табачника зовсім інша оцінка.

Характерною особливістю творінь Табачника є підміна понять. Наприклад, він пише: "На территории нашего государства проживают украинцы, русскоязычные украинцы и этнические русские".

А звідки ж виникли оті "рускоязичниє украінци"? Може, якась невідома пошесть "орускоязичіла" українців, чи це все ж наслідок імперської державної політики русифікації українців у Російській імперії, а згодом і в СССР, що призвела до масового лінгвоциду? То може б належало писати Табачнику про них як "насильственно русифицированные украинцы"?

Табачник далі пише: "Идея раскола страны может стать наиболее адекватным ответом идеи галицизации, а скорее ожлобления Украины". Тотожність "галіцизації" ожлобленню теж підкинуто не випадково.

Очевидно, Табачник хоче настрашити передусім російськомовних жлобів невідомим їм галіцийським жлобством. Але ж хоч трохи поінформованій людині відомо, що в Галичині людина не могла причисляти себе до інтелігентного середовища, якщо не володіла вільно двома-трьома мовами – німецькою і польською передусім.

Отож, щоб там не писав Табачник, а Галичина і Львів до Європи і європейської культури таки ближче, а від жлобства відомих Табачнику регіонів є набагато далі.

Табачник задає риторичне запитання "Чему учит нынешних украинцев прецедент Шухевича?". Відповісти йому можна так: "Життєвий шлях героя України, головнокомандуючого УПА Романа Шухевича вчить нинішніх українців самовіддано служити українській національній ідеї, героїчно боротися зі зброєю в руках за українську державу і бути воїнами своєї, української армії, а не "поставлять министров и фельдмаршалов ко двору русского царя". Про це із лакейським захопленням пише Табачник, забувши зазначити, що ті "міністри" і "фельдмаршали" були здебільшого всього лише мешканцями території України, а по ділах або сатрапами – усмірітєлями окупованої території, або хахлами на зразок Кочубея та Іскри. Про це ще писав Шевченко: "За шмат гнилої ковбаси у вас хоть матір попроси, то оддасте."

Але саме хохли – зрадники, "верноподданные" російського царя у писаннях Табачника подаються за взірець для наслідування "верных присяге патриотов – полковников Искры и Кочубея".

Хочеться запитати в автора: вірних присязі кому? Гетьману України чи московському царю?

Адже присягали "полковники" саме гетьману, а вже той – складав присягу цареві, однак за звичаєвим правом того часу виконував її тільки в залежності від виконання царем своїх зобов’язань щодо України.

Підтвердженням цьому, тобто права Гетьмана Івана Мазепи не виконувати присягу московському цареві, можуть послужити маніфести Мазепи 1708-1709 років, де він пише: "Протекція Московська... без жодної на те з нами згоди зачала міста малоросійські в свою область відбирати".

Про це ж ідеться й у відомому листі Пилипа Орлика, який наполягав, що Мазепа не зміг би, "не маючи про ту акцію жодної згоди зі старшиною генеральною і полковниками... сам без них і без війська однією своєю головою" здійснити перехід на бік Карла XII. Вирішальну роль, за твердженням Орлика, відіграли полковники миргородський, прилуцький і лубенський, котрі повели за собою "свою старшину з полками своїми".

Таким чином, Іскра і Кочубей, за твердженням Табачника "патріоти", були зрадниками і "клятвопреступниками" не тільки гетьману Мазепі, але й зрадниками "українських полковників і війська", що прагнули вирватися з-під ярма московського царя Петра, котрий зрадив положення Переяславської військової угоди 1964 року та запроваджував кріпацтво.

Не обійшов у своїх писаннях Табачник і питання релігії. Він звинуватив у знищенні церков і духовенства не комуністів-більшовиків, а кого б ви думали? Правильно, українських націоналістів: "Националисты первыми ввели в практику, когда еще даже большевики придерживались внешней законности в отношениях с церковью, террор…"

Але в який це період більшовики притримувались "внешней законности в отношениях с церковью"? Політика комуністів щодо церкви і духовенства була чітко визначена у листі Володимира Леніна до Молотова і членів Політбюро: "Относительно события в Шуе". "...Инструкция должна сводиться к тому, чтобы… арестовать как можно больше представителей местного духовенства… по подозрению в прямом или косвенном участии в деле насильственного сопротивления декрету ВЦИК… Чем большее число представителей редакционной буржуазии и духовенства удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше…"

А за писаннями Табачника виходить націоналісти "первыми начали." Шулерський фокус полягає у відсутності в цьому твердженні будь-яких посилань на документи.

Не оминув увагою Табачник і проблему територіального устрою України. Ну дуже вже хочеться Табачнику та учасникам пріснопам’ятного з'їзду регіоналів у Сіверодонецьку федерального устрою України. Тобто створення таких собі регіональних удільних князівств, у яких, обгородившись парканом, можна буде уникнути ненависної їм "украинизации".

Тут навіть до безсоромних підтасовок можна вдатися, і Табачник написав: "Проблема федерализации, ставшая делом жизни Чорновила и Кушнарева..." Видати таке контроверсійне твердження, тобто поєднати непоєднане - це все одно, що написати: "Проблема укрепления русской армии, ставшая делом жизни генерала Власова (Главнокомандующего Русской Освободительной Армии в составе вермахта) и генерала Жукова (Министра Обороны СССР)."

Оце так утнув Табачник – "обхохочешься".

Вершиною ядучого українофобства стало написане Табачником брехливе твердження: "Желание мелко подгадить соседу, предать, выгадать что-то, обманув ближнего, желание потерять глаз, чтобы сосед вовсе ослеп – характерная особенность формирующейся украинской нации."

Табачник бачить у "формирующейся украинской нации" тільки вигаданий українофобами негатив, жлобство, яке загалом ніколи не було характерним для українців, але на жаль, занесене і культивоване окупаційними режимами і яке є не тільки у нас, але й присутнє у інших націй не менше, а то й більше, як в українців.

Читаючи всі ці безсоромні підтасовки, пригадується "Метод великої брехні", обґрунтований Адольфом Гітлером: "Масове сприйняття інформації людьми досить обмежене, їх розуміння – незначне, зате забудькуватість надзвичайно велика. Якщо брехати, то вже брехати нагло! У велику брехню охочіше вірять чим у малу. Відповідно їм і в голову не прийде, що їх так безсовісно дурять". (Майн Кампф.)

Читаючи українофобські творіння Табачника, я увесь час думав -ну навіщо він це робить? Графоманський порив? Чи, як він написав, "желание мелко подгадить"? Але я таки знайшов у нього відповідь: "Современные войны… ведутся и выигрываются в информационной сфере."

Виявляється, он воно що... Ці писання є мікрочастиною сучасної інформаційної війни проти української національної ідеї, української України. Тоді все зрозуміло і мало б бути предметом зацікавлень не тільки публіцистики, а передусім "компетентних державних органів."

В авторській передмові до свого збірника Табачник висловив сумнів, що "вряд ли даже самый правоверный нераскаявшийся оранжист посмеет сказать..." Так от я, не знаю чи правовірний, але точно "нераскаявшийся оранжист", посмію сказати, що цей "Утіний суп" насправді – вариво із "уток" відомої українофобської ферми, що зветься ФСБ (Ферма Сіячів Бузини).

Але щоб мене бува не звинуватили у "всеобщем отріцанії" писань Табачника, із двома його твердженнями я все ж змушений погодитись. Бо логіка є логіка.

Перша його сентенція: "Но бандит – всегда бандит. У него нет чести, совести, чувства признательности". З цим потрібно погодитись, бо таки не проглядається зі сторінок збірника "чувства признательности" автора до борців за незалежність України, що поклали свої життя за ідею самостійної української держави, у якій йому вдалося здійснити свої честолюбні бажання та завдяки "історіческой случайності" стати і головою адміністрації президента, і віце-прем’єром, і депутатом парламенту. Бо коли б не українська державність, до боротьби за яку Табачник справді не мав жодного стосунку, йому - консультанту Київського МК ЛКСМУ, світили б недалекі перспективи.

І вже абсолютно незаперечним є ще один вислів Табачника: "Человек, уличённый во лжи, не будет воспринят обществом ни на государственном посту, ни в качестве общественного деятеля."

Оце вже, як кажуть, без коментарів, тобто "no coments."

 

Микола Поровський, "нераскаявшийся оранжист"



powered by lun.ua
Головне на Українській правді