Час Україні рятувати армію, щоб армія врятувала Україну

16 переглядів
Олег Романчук, для УП
Вівторок, 8 вересня 2009, 10:54

Півстоліття тому Ярослав Стецько у статті "Дві революції" писав: "Коли впаде червона Москва, на Україну сунутиме нова "демократична" чи якась інша НТС-Росія. Її перемогти можна лише армією".

Ще раніше колишній головнокомандувач збройних сил Півдня Росії, генерал-лейтенант Антон Денікін напрочуд точно й концентровано сформулював політичне кредо Москви щодо Києва: "Никогда, конечно, никогда никакая Россия, авторитарная или демократическая, республиканская или монархическая, не допустит отторжения Украины".

Пригадаймо деякі віхи російсько-українських стосунків на зламі тисячоліть.

Травень 1992-го. "Эта страна может жить только при экстремальных ситуациях: от диктатуры к анархии и снова назад к диктатуре", – так змалював майбутнє Росії в інтерв'ю журналові "Штерн" колишній начальник 1-го Головного управління КГБ СССР Леонід Шебаршин – людина, без перебільшення, втаємничена в багато залаштункових справ Кремля.

Коли в 1991 Україна заявила про своє природне право мати національне військо, на сторінках "Независимой газеты" з'явилося інтерв'ю з тодішнім першим віце-прем'єром України Костянтином Масиком, який заявив: "Єльцин обговорював з військовими можливість ядерного удару по Україні".

Реакція Бориса Єльцина на це інтерв'ю не забарилася: "Я обговорював цю можливість з військовими, і для неї немає технічних можливостей" ("Известия", 25 жовтня 1992).

Тодішній впливовий лідер опозиції в російському парламенті Сєргєй Бабурін у розмові з Надзвичайним і Повноважним Послом України в Росії Володимиром Крижанівським однозначно заявив: "Либо Украина вновь воссоединится с Россией, либо – война... И если не произойдет новое воссоединение, конфликты между Украиной и Россией будут всегда" ("Известия", 27 травня 1992)

Як у воду дивився "старший брат".

Ще одне відлуння з недалекого минулого: "Россия должна обязательно влиять на положение русскоязычного населения в других странах". Ця сентенція/вказівка Бориса Єльцина була оприлюднена в "Комсомольской правде" 27 травня 1992 року.

Донині Кремль керується цією порадою.

8 січня 1992 року в телепрограмі "Без ретуши" один із російських державних мужів Анатолій Собчак заявив: "Нельзя допустить, чтобы Украина создала армию, иначе она пустит ее в ход. Это угроза для человечества".

Через три місяці депутати Ярославської обласної ради звертаються з відкритим листом до російського парламенту: "Украина лихорадочно стремится обзавестись армией и уже силой оружия не допустить возврата России ее земель". ("Московские новости", 1992).

У травні 1992 року президент Кравчук в інтерв'ю італійській газеті "Стампа" цілком слушно зазначив: "Припустимо, що ми вивеземо з України всю ядерну зброю і станемо без'ядерною державою. Ми цього й хочемо. Але які будуть гарантії нашої безпеки? Безпеку Німеччини, наприклад, гарантує НАТО. Хто ж буде гарантувати безпеку України? Росія? Можливо, ми й були б згодні на це, але Росія постійно пред'являє нам територіальні претензії".

І що ж? Не отримавши жодних гарантій безпеки, її керівництво дало команду вивозити із випередженням графіка тактичну ядерну зброю на територію північно-східного сусіда, відомого непередбачуваною поведінкою, забувши застереження Лесі Українки: "Вкраїна бачила не раз, як тії закоханці під вечір забували все, про що співали вранці..."?

У липні 2008-го Леонід Кравчук зрезюмував, що в Європі інших структур, крім НАТО, котрі могли б захистити Україну, сьогодні не існує. "Україна повинна мати захист своїх корінних інтересів, своєї незалежності та своєї територіальної цілісності" ("День", 15 липня 2008).

І справді. Тодішній міністр оборони Юрій Єхануров повідомив, що з бюджету на армію виділено 9,9 мільярда гривень, що становить 1,03% від ВВП (найнижчий показник за роки незалежності), тим часом Росія віддає на армію 7% ВВП, Туреччина – 4,9%, Румунія – 2,2%...

Восени 2008 року Українське військо, у порівнянні з арміями 150 країн світу, за чисельністю займало 13 місце, за витратами військового бюджету на одну особу перебувало на 125 місці (на одного військовослужбовця ЗС України припадало $1,9 тисяч витрат, у Польщі – $14 000, у США – $22,5 тисячі).

Серпневі події 2008 року в Грузії примусили президента України заговорити про збільшення асигнувань на українське військо. Але ситуація ще погіршилася. По суті, стала катастрофічною.

Переважна більшість технічно складних комплексів уже вичерпала свій ресурс: до 80% основної номенклатури ракетно-артилерійського озброєння; до 85% зенітно-ракетних комплексів; до 55% винищувачів та літаків-розвідників; до 60% бомбардувальників; до 20% штурмовиків від їх штатної кількості; 84% кораблів; 61% автомобілів є непридатними для використання (дані взяті з виступу В’ячеслава Білоуса, голови Спілки офіцерів України).

У лютому 2009 року прес-служба Міноборони оприлюднила заяву, в якій йшлося про те, що структура видатків на оборону в поточному році засвідчує, що цей бюджет є "бюджетом проїдання" і призведе до руйнації Збройних Сил.

Так, цьогорічна сума становить 0,83% валового внутрішнього продукту (вважається, що фінансування ЗС на рівні менше 1% призводить до руйнації війська), що порушує вимоги українського законодавства, за яким на потреби війська передбачено 3% ВВП.

По суті заблоковане переозброєння української армії. Відомі кричущі випадки відключення електрики стратегічним військовим об’єктам за борги (за повідомленням ТСН, у січні через борги від електропостачання було відключено понад 70 стратегічних військових об’єктів, серед яких, зокрема, були бази протиповітряної оборони).

Та, незважаючи на кричущі факти браку коштів для потреб армії, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко 18 лютого цього року спростувала заяви військовиків про недостатнє фінансування ЗСУ, звинувативши високопосадовців Міноборони у фінансових зловживаннях.

Позиція більш ніж дивна. Цитую уривок із виступу Анатолія Гриценка, голови Комітету ВР України з питань національної безпеки і оборони: "Бойова підготовка об’єднаних сил швидкого реагування – виділено ноль. Закупівля, ремонт техніки для сухопутних військ – ноль. Натомість в бюджеті – а це закон – записані конкретні цифри. Нехай занижені відносно потреб Міноборони, але навіть вони не фінансуються. Тому постає питання відповідальності, чи то безвідповідальності уряду".

Усе це нагадує спланований саботаж, спрямований на ліквідацію українського війська. Армія фактично обеззброєна. На порозі професійна деградація особового складу Збройних Сил, які не зможуть гарантувати безпеку держави в разі зовнішньої агресії.

Тим часом газові домовленості з Росією, підписані 18 січня цього року, по суті є міною уповільненої дії, закладеною під нашу суверенність.

Якщо Верховна Рада не спроможна належним чином забезпечити фінансування потреб Збройних Сил (Кабмін також, по суті, самоусунувся від прийняття невідкладних заходів з метою порятунку війська), у такому разі український народ має сказати своє слово, має розпочати збір коштів на порятунок армії.

Тому президент України (він же Верховний Головнокомандувач ЗСУ) має, на мій погляд, моральне право і законні підстави звернутися із закликом до українського народу розпочати збір коштів (йдеться про добровільні пожертви людей) для порятунку війська (насамперед, військово-повітряних сил).

Проблем достатньо: виробництво нової військової техніки, зокрема танка "Оплот", переоснащення військових частин новітнім озброєнням, модернізація застарілих видів озброєнь та систем, розбудова та модернізація військово-морського флоту і, звичайно, збільшення грошової винагороди захисникам Вітчизни, поліпшення їхніх побутових умов.

Як гарант Конституції, як Верховний Головнокомандувач Ющенко має виступити з благородною ініціативою – зверненням до народу із закликом-проханням складати добровільні пожертви на Українське військо.

Український народ зрозуміє такий вимушений крок, зрозуміють і патріоти-бізнесмени, патріоти-банкіри. Президент має прерогативу щодо забезпечення ефективного контролю за належним використанням народних грошей.

Слід відкрити спеціальний банківський рахунок, обрати Наглядову раду з числа найдостойніших фахівців, людей моральних, справжніх патріотів України, яким народ ще довіряє, і під їхнім пильним контролем виділяти зібрані кошти на потреби війська то оборонної промисловості.

І наостанок, мудра думка В’ячеслава Липинського: "Кожна демократія в чистім виді, така, як наша сучасна демократія українська – це організм без спинного хребта. Спинний хребет кожної державної, а отже, й державно-демократичної організації – армія".

Треба врятувати. Армію. А відтак державно-демократичну організацію, ім’я якій – Україна. Бо, як цілком слушно нещодавно зауважив Віктор Ющенко, упродовж одного дня може виникнути ситуація, коли "ніхто не буде панькатись з цією нацією, з цією демократією, з якоюсь незалежністю".

І насамкінець. Вагомим доброчинним внеском для потреб українського війська можуть стати, на мій погляд, нереалізовані кошти численних кандидатів на пост президента.

Йдеться про грошові застави у розмірі 2,5 мільйона гривень кожна, які бажаючі обійняти президентське крісло мають внести до державної скарбниці. А, може, українські олігархи вже давно хочуть, але ніяк не наважаться, влаштувати доброчинний аукціон на потреби Збройних Сил України?

 

Олег Романчук, член Спілки офіцерів України, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП



powered by lun.ua
Справа Гандзюк: це тільки початок?
Українська сонячна енергетика: як не повторити долю Ікара
Як вибрати сир до смаку та з чим його їсти. Пояснює експерт
По той бік легітимності
Усі публікації