Знову "ми" vs "вони"?

Михалко Скаліцкі, для УП
П'ятниця, 9 жовтня 2009, 16:19

Один у полі – не воїн. Я розумію. Однак дозволю собі не підписатися під зверненням вигаданих паном Костьом Бондаренком "регіональних елітаріїв" до "своїх" претендентів на президента віддати свої зусилля на користь пані Тимошенко.

Тому є кілька причин.

Перша стосується нібито "всенародного розчарування" у чинному президентові, про що я вже говорив раніше. Додати можу хіба те, що симпатії народу мінливі, тож покладатися на поточні рейтинги політичних діячів можна заледве у найближчій перспективі.

Друга. Народний вибір на виборах 2004 року відбувся шляхом потужного безпосереднього народного волевиявлення ("помаранчева" революція) "за" демократію як державний устрій України.

Під цим кутом зору глянувши, тодішні події обрання пана Ющенка черговим президентом можна означити народною інвестицією у демократію. Мене вчили захищати власні інвестиції, а еліта нації (хай би й регіональна) мала би захищати інвестиції народу.

Понад те. З огляду на принизливий не лише для чинного президента, а й для нації демарш президента сусіднього, Віктор Ющенко не має вибору, себто не має марального права не виставити свою кандидатуру. Тож під таким кутом зору глянувши, заклик панів з еліт особисто до пана Ющенка (а до нації!) виглядає як заклик ковтнути образу. Пани бодай чули чого про честь?

Третя. Натепер неможливо оперувати тим самим поняттям національно-демократичних сил що й у 2004-му році, позаяк це поняття спростовано наслідками виборів до Верховної Ради року 2006-го.

Нагадаю, у разі панове забули, що до влади в Україні прийшла саме та сила, проти якої ініціатива "регіональної еліти" пропонує й тепер сформувати прохідного кандидата під тим самим гаслом, себто витворити ті ж національно-нібито-демократичні граблі, на які ми, як справжні, себто послідовні, націоналісти й демократи просто зобов’язані наступати за будь-яку ціну.

Четверта. Некоректний поділ на "наших" націонал-демократів з БЮТ і Тимошенко, які спираються, одначе, на великий український капітал, та "їхніх" кланово-олігархів з ПР та Януковичем, які так само, виявляється, спираються на великий капітал і так само український (одна з засад риторики "закличників"), не дозволяє мені мислити негативно лише "їхніх", чи то мислити позитивно лише "наших".

Натомість я взагалі не годен мислити за частину народу України, чиї політичні, культурні чи які ще (мовні) інтереси не співпадають з моїми, тож спроба відродити протистояння українського заходу країни з неукраїнським сходом – не про мене, без огляду на той чи той бік Дніпра.

Вважаю подібні спроби безперспективними, з точки зору необхідності нашого національного становлення заново (після зміщення, себто після затримки внаслідок міжетнічного контакту, простіше кажучи, після трьохсотлітньої колонізації) – етногенезу.

П’ята (найголовніша). Саме під кутом зору становлення (ґенези, етногенезу…) нації пропозиція панів "регіональних еліт" складає хоча й локальну, але симптоматичну загрозу цьому становленню спробою ще раз утвердити у свідомості нації негативний імператив поведінки, себто прагнення до спрощення, до зниження густини системних зв’язків в етнічній системі (Гумільов).

(До чого, до речі, схильні закликати своїми конституційними пропозиціями комуністи, пан Гриценко й невідомий автор konstitucija.narod.ru, так само сюди варто додати заяви про підтримки "єдиного кандидата" вже колишніх послідовніших союзників Ющенка з НУНС).

Дякую всім, але у простій системі "свій-чужий", у системі без вибору, у системі де можна бути лише "своїм" або знищеним (щонайбільше – людиною другого сорту – б/п, себто беспартийным, себто бесполезным) я жив.

Не хочу вже.

Тож навіть натяк на одностайність мене лякає. А ще більше лякає заклик до одностайності з вуст колеги-неполітика. Не маю жодного бажання жити у світі, де добро постійно змагається з лютим злом, притому що означення одного й другого залежить винятково від місця замешкання, себто від місця, з якого дивитися.

Шоста. Врешті-решт люди, котрі обзивають себе елітою нації (бо що то є – "еліта регіональна" – не тямлю, а пан Кость Бондаренко непереконливий), поважні науковці, академіки академій природознавчих, у тому числі, наук тощо, заявляючи з одного боку, свою віддаленість від політики, з другого, роздаючи політикам поради, поводяться некоректно.

Але ж і некоректно судять. Без жодної аргументації, як би те належало такій поважній публіці як "еліта регіонів", панам здається, що так воно буде ліпше. Притому, що це майбутнє прогностичне "ліпше" означає наразі "ліпше – це коли не гірше".

Чому панове закликають приєднатися до пані Тимошенко вже тепер, не чекаючи наслідків першого туру виборів? Хочуть продемонструвати поступ у справі "регіональної революції", що її пан Кость Бондаренко придумав у Львові? Або що?

P.S. Залишаюся наразі прихильником тої думки, що наслідки виборів президента особливого значення для нації не матимуть, позаяк черговому президентові, хто б він не був, як би його не звали, загрожує процедура імпічменту: демократія ще не виграла м’язами, тож імпічмент президента, як демонстрація сили демократії, привабливий настільки, що не піддатися спокусі просто незмога.

Тож тиранія чи втрата державності, чи решта викликів глобального характеру загрожують нам не з цього боку, принаймні не тепер. Так глянувши на загальну ситуацію, можна зробити висновок, що й ініціатива панів з інших регіонів – усього лиш імітація активної діяльності.

Однак я сподіваюся, що якась така подія стане врешті не просто інформаційним приводом для колег-журналістів, але – початком публічної дискусії про шляхи розвитку держави і нації, потреба у якій просто кричуща.

Михалко Скаліцкі, для УП



powered by lun.ua
Як щось піде не так, I’ll be back: велике інтерв'ю Уляни Супрун
Сплати 5% і питань немає. Як влада виводитиме з тіні доходи українців
Чотири умови для безпеки на Донбасі: як прибрати загрози від "формули Штайнмаєра"
Олігархи, президенти і рабин. 12 історій про велику політику із форуму YES
Усі публікації