Людина зупиняє пітьму

Новітня українська історія перегортає ще одну сторінку книги буття нашого народу. Нам дано тест на розум і волю. Після Чорнобиля, чи, як пише письменник Євген Пашковський, – чоргробиля – це друга пошесть останніх десятиліть, якась незнана мутація вірусу, котра прийшла на нашу землю.

Ми виявилися абсолютно не готовими до візиту пришельця. Наша медицина, наша, зрештою, влада, розписалася у власному безсиллі.

Пускати пузирі з трибуни і позувати перед телекамерами, демонстративно зустрічаючи в аеропортах вантажі з гуманітарною допомогою від сусідів і огидно використовувати це для передвиборчого піару – ось все, на що здатні убогі, примітивні пігмеї, котрих ми, нещасні і нерозумні, власноруч привели до влади.

Що, марновіри, не чекали? Надіялися, що обійде стороною? Що пронесе – бо ж наша хата як завжди скраю? Засунули голови в пісок у наївному сподіванні, що знайшли гарний страусячий сховок?

Про вірус нині говорять і пишуть усі. Що там правда, що фантазії, що брехня, а що хитрий розрахунок сліпців, котрі гріють руки біля багаття, підливаючи бензин – неможливо зрозуміти.

Якась мутація суперечливої інформації, суміш неймовірних чуток, пліток, заспокійливих офіційних повідомлень, журналістської бздури, базарних побрехеньок, кухонних тривог – не дай, Боже, якщо таким насправді є фундамент паніки, з якого вона виростає, постаючи в своєму жахові на повен зріст і ламаючи суспільний хребет.

Як там у Святому письмі: вдень вони зустрічають пітьму, і в полудень ходять навпомацки, як уночі…

Що з нами відбувається?

Що коїться з цим суспільством? Які ще випробування і лиха чекають зневірених, задурених, зазомбованих, злютованих маленьких людей, котрі давно втратили право бути нацією, а є лиш упокореним новітніми авантюристами і меткими зайдами безголосим населенням з волею до набивання кендюха, спроможним хіба що поскиглити та ще, в кращому разі, показати своїм кривдникам дулю в кишені?

За що Господь карає одвічних господарів цієї стражденної землі? Чим прогнівили ми Всевишнього, що Він позбавив нас розуму, засліпив нас, переплавив суспільну волю у пластилін?

І чим завинили ми перед Ним – за те, що поводирі наші ведуть нас на манівці, у глухомань, і пута на наших ногах, і шлях наш – драглистий, плутаний, непевний, а душі наші – слабкі від зневіри і впокореності?

Для чого світло людині, шлях якої закритий, і яку Господь оточив мороком?

Хтось скаже: знову нагнітання страхів?

Знову лемент, плачі і голосіння?

Знову замітання дешевими бутафорськими шароварами попід розлогою калиною під співи "Ще не вмерла"?

Та якраз ні. Не про ритуальні заспокійливі самонавіювання, не про руйнівне самоїдство і комплекс національної неповноцінності йдеться. Світлі пекучі сльози, що очищують серце, гострий біль, котрий зцілює душу, нестерпні муки, які гартують залізну волю – ось імперативи нашої непевної доби, ось шлях до світла для убогих духом, ось правда для стражденних, котрі не здогадуються про незмірні глибини темряви, в якій нидіють.

Можливо, Господь нас таки випробовує? Думає: ось народ по шию в багні, і не видно просвітку для нього, бо сліпі ведуть німих, а глухі гарцюють на конях, і стрімголов несуться в болото кривди і гріха.

Пошлю, думає, йому випробування: нехай сам вибирає – чи ставати на шлях просвітлення і одужання, а чи далі опускатися у володіння Князя тьми.

Отож – вибір за нами.

Адже людина зупиняє пітьму, і розшукує камінь у темряві і тіні смертній.

 

Михайло Сидоржевський, для УП