Quo vadis

Середа, 2 грудня 2009, 13:05

"Інформація в журналістиці розуміється не як зручність, а як соціальне благо".
"Міжнародні принципи професійної етики в журналістиці ЮНЕСКО", принцип "Соціальна відповідальність журналіста"

З друзями я часто вів дискусії щодо визначення поняття "соціальне благо", "суспільне благо". Для зручності я сформулював деяку уявну ситуацію.

Уявімо собі село. В ньому живе громада. За селом тече річка, яка є суспільним благом, так як відповідає всім ознакам, що його – це благо – визначають:

- ознака невиключеності – практично неможливо виключити людину з кола споживачів цього блага;

- ознака неконкурентності в споживанні – споживання блага однією людиною не зменшує можливостей споживання іншою;

- ознака неподільності – благо не можливо розділити на окремі одиниці.

Розглянемо ситуацію, що хтось із членів громади побудував на річці млин. Він став користувачем і власником частини суспільних благ. Решта членів громади залишились їх споживачами, вже опосередковано через нього.

Відразу виникає величезна кількість нерозподілених взаємних прав та зобов’язань. Скажімо, чи повинен мельник у ціноутворенні своєї послуги для членів громади враховувати те, що він користується суспільним благом – річкою?

Чи повинна ця ціна відрізнятися від тієї, яку він справлятиме не з членів громади? Якщо будівництво греблі призвело до затоплення лугу, де випасали громадську худобу, хто повинен відшкодувати витрати?

Якщо почалось заболочення левади, хто повинен і за чий кошт проводити меліоративні роботи? І так далі.

Всі ці обставини враховуються зазвичай у новому суспільному договорі, який відображається у новій практиці дій. Але такий шлях завжди затратний через так звані трансакційні витрати – витрати на домовленість з кожним членом громади, врахування побажання кожного.

І це не завжди вдається зробити коректно, іноді деякі учасники просто ігнорують інших. Відтак, договір стає не стійкий у часі і індукує напруження у громаді, які вдається знімати лише новими затратами.

І цей ланцюг буде продовжуватись, причому не тільки на березі річки, а і в інших обставинах, де присутні ознаки суспільного блага. В санстанції кожного міста вам розкажуть, які бурхливі пристрасті вирують навколо встановлюваних базових станцій мобільних операторів. А ефір – це те ж суспільне благо.

Одним з найкращих виходів в ситуації могло б бути впровадження формальних норм у взаєминах між користувачами суспільних благ (мельник, підприємець, оператор мобільного зв’язку) та їх споживачами (місцева громада, регіон, країна).

Такий закон про суспільну власність сприяв би чіткому встановленню взаємних прав, які завжди виникають у процесі трансформації форм власності.

Мені колеги закидають, що річку можна загатити, що її можна засмітити, врешті обнести береги парканами: яке ж вона тоді суспільне благо?

А я їм вказую, що протиріччя тут немає. Дійсно, після цього вона суспільним благом бути перестає. Коли ми вибираємо воду з річки у водогін, то найкращий вихід не будувати очисні споруди (хоча без цього не обійдешся), а не засмічувати річку, не нищити її сутності суспільного блага.

Цей приклад я наводжу колегам для ілюстрації іншого випадку – більш глобального та більш небезпечного.

Найкращим прикладом суспільного блага є інформаційний простір (ІП). В ньому є всі ознаки:

- невиключеності, бо практично кожна людина долучається до цього простору щодня;

- неконкурентності, бо один користувач (споживач інформації) не обмежує таке ж право іншого;

- неподільності, бо інформаційний простір неперервний (континуальний).

Але, після такої ілюстрації, я додаю: "Однак, цивілізацію найближчою чекає не загроза потепління, кліматичних змін, чи глобальних конфліктів, а "інформаційна деградація".

Я маю на увазі те, що інформаційний простір, в який я включаю ЗМІ, Інтернет, мобільний зв'язок тощо стрімко втрачає ознаки суспільного блага.

Це – найближча біда! А не потепління, енергетична криза тощо.

Інформаційний простір стає сурогатним:

- невиключеність знівельована абсолютною маніпулятивністю інформації, до якої "має право" долучитися учасник простору;

- неконкурентність – не обмеженість доступу до ІП одного споживача участю іншого – зберігаючи форму, втрачає зміст через сурогатне наповнення самого простору, так як в кінцевому результаті користувачі все одно не отримують очікуваного. Який сенс в цьому праві, якщо воно забезпечує доступ до ІП на 90% засміченого;

- неподільність ІП, зберігаючи свій континуальний характер, стає фрагментарною, чи то, як поля медіа імперій, чи то просто, як локальна "редакційна засада".

Відтак ІП перестає бути суспільним благом. А це і є найближча і найбільша загроза людству!

Нам загрожує не потепління, нам загрожує отупіння!

Я є прибічником "освіченої сваволі" редактора. Але в цій дефініції домінантою має бути "освіченої".

Тому вихід бачу один: інформаційна спільнота (те ж ЮНЕСКО) повинні задати нові, високі критерії творця інформаційного простору. Чітко сформулювати їх і забезпечити переконання, що дана практика не є втручанням у права професіоналів.

Якщо це не зробити, то професіонали дуже швидко залишаться без роботи, яка надає насолоду і задоволення від відчуття виконаного обов’язку.

 

Валентин Ткач, Чернівці, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді