Привиди та інші форми політичного життя

16 переглядів
Денис Денисенко, для УП
Четвер, 22 квітня 2010, 13:32

З часу інаугурації нового президента пройшло вже майже 2 місяці. Пристрасті, пов'язані з виборами, давно вляглися, посади у владі міцно втрамбовані представниками "керівної і направляючої" та їхніми протеже, всі хто хотів перебігти у табір переможців - вже перебігли.

Український політикум остаточно розібрав ролі, які найближчим часом гратиме на політичній сцені країни. Сценарій майбутніх політичних процесів врешті набув чітких обрисів.

Тепер можна впевнено стверджувати, що після затяжного передвиборчого сум'яття, викристалізувалися основні групи гравців, яких умовно можна поділити на "переможців", "переможених", "нові сили" та "привидів".

Переможці

Отже, почнемо з "переможців". Звичайно, мало хто сподівався, що владна команда Януковича зразка 2010 року буде істотно відрізнятися методами та персоналіями від тої, що ледь не посадила свого лідера у президентське крісло в 2004-му.

Але навіть найзапеклішим оптимістам Віктор Федорович не дав жодного шансу. Переможці не тільки повернули в українську владу ледь не всю чиновничу братію часів розвинутого кучмізму, але й зовсім не помітили, що часи змінилися, а громадянське суспільство в країні зробило крок уперед у своєму розвитку.

Здмухнули пил зі старих методик і заходилися керувати країною за своїми "класичними" лекалами.

Починаючи зі сфери високої політики, а саме з формування коаліції "тушок" з наступним "одобрямсом" з боку Конституційного суду, повернення на батьківщину та повального закриття справ проти одіозних політичних втікачів на зразок Бакая, Боделана та Сацюка, багаточисельного десанту родичів та кумів на ключові посади в державі, і закінчуючи сумнозвісними блокадами Києва під час проїзду кортежу Януковича та тоталітарними походами Миколи Азарова на концерти та у кіно.

А головне - все це відбувається за повного ігноруванням голосу громадськості.

Схоже, українських політиків неможливо відучити від звички наступати на ті самі граблі. Бо помилки нової влади мало чим відрізняються від аналогічних помилок їхніх помаранчевих супротивників у 2005 році.

Регіонали за пару місяців при владі вже здобули собі власні "Гринджоли" в особі співачки Альоші, яку вольовим рішенням партійних кураторів все ж таки пропхнули на Євробачення. І власного "міністра Зварича" , ба навіть більш скандального, адже такого рівня обурення в суспільстві, яке викликав Дмитро Табачник, одразу й не пригадаєш.

Кавалерійські наскоки відомого "полковника" на українську освіту, науку та все що пов'язане з уже усталеними, і, на думку багатьох, прогресивними правилами в цій сфері, викликають не тільки цілком зрозуміле відторгнення, але й подив з іншої причини.

Чому за Табачника, у якого серед впливових регіоналів достатньо ворогів, вперто тримаються його соратники по партії, навіть не намагаючись зменшити градус протистояння?

Інколи здається, що наступ Табачника на "українськість" культури та освіти - це чергова технологія відволікання уваги суспільства від невеселих реалій економіки. Цілком очевидно, що основні інтереси регіоналів лежать в бізнес-площині, чого вони ніколи не приховували.

Важко повірити у те, що прагматики з Регіонів настільки переймаються питанням "засилля" української мови в кінотеатрах та скасуванням ЗНО, щоб зі слонячою грацією так вперто витоптувати потенційно важливі електоральні поля.

Водночас, для багатьох українців Дмитро Табачник вже встиг стати ворогом "номер 1" в уряді Януковича, що накладає додатковий негативний відбиток на діяльність всієї команди.

Ігноруванням протесту президент зробив своїм супротивникам чудовий подарунок, адже суспільству завжди легше самоорганізовуватися проти спільного ворога.

Власне, це зараз і відбувається у журналістських та студентських колах, і "вбачати в цих процесах виключно результат підбурювання опозиційних політичних сил", було б недалекоглядно.

В кінці кінців, діяльність одного-однісінького міністра може призвести до того, що дезорієнтовані після виборів прихильники націонал-демократів знов запалають бажанням боротьби та захисту своїх ключових інтересів.

Більше того, ініціативи Табачника просто змушують частину суспільства до самоорганізації. Українофобія, якої Табачник не дуже й приховує, не могла не викликати подібного резонансу.

З іншого боку, поки увага суспільства прикута до чергових ідей та висловів міністра освіти та науки, на кшталт переписування підручників та епатажних висловів про "папуаську" Україну, розмови про економіку відійшли на другий план.

І це на руку тим, хто зараз зайнятий інтенсивним перерозподілом фінансових потоків та власності на свою користь. До того ж семимильними кроками продовжується процес закручування гайок в економічній сфері - до болю знайомі методи керування Азарова-Януковича за час їх відсутності при владі не змінилися.

Втім, треба визнати, що на відміну від Тимошенко, регіоналам щастить - нинішній уряд працює за більш-менш сприятливої економічної кон'юнктури - вперше за весь час кризи експерти прогнозують повільне виповзання економіки України з кризи.

Не можна заперечувати й той факт, що президент Янукович успішно пройшов школу інформаційної дресури у Ганни Герман, і наразі почувається досить впевнено на своїй посаді. Янукович сповідує комфортний для себе, не надто публічний стиль керівництва.

Складається враження, що президент дійсно працює, а не живе на телешоу. Втім іншого варіанту "подачі" Януковича бути і не могло, оскільки шлях публічності для нього - це прирікання на численні помилки та курйози.

Незважаючи на стереотип "несприйняття на Заході", президенту вдалося домовитися з Обамою, а крім того, ще міцніше подружитися з Росією, щоправда ціною неочікувано серйозних поступок.

Та й шлях налагодження відносин із Заходом вартував Україні задорого.

Натомість для тамтешніх політиків, здається, діалог з Януковичем став більш комфортним, ніж спілкування з українською владою часів великого протистояння президента і прем'єра, яке взагалі унеможливлювало вирішення будь-яких питань.

Переможені

На іншому політичному полюсі - Юлія Тимошенко. Так, вона переможена, але вона не змирилася зі своєю поразкою. Післявиборчий шок поступово проходить, і Тимошенко буде змушена повертатися до суворих політичних буднів, а головне - робити висновки зі своїх помилок.

Незважаючи на всі власні піар-таланти та потужний масив прихильників, Юлія Володимирівна програла свою улюблену гру - інформаційну війну.

Програш всього у три проценти, при співмірному з Регіонами електоральному потенціалі, вказує на те, що в потрібний момент тимошенківці надто розслабилися, просто не "дотисли ситуацію", не врахували, що ПР мала величезну мотивацію та була повністю захоплена ідеєю реваншу.

Серйозний вплив на кампанію Тимошенко справили болючі інформаційні удари та скандали, які з усіх сил роздмухували її конкуренти. Справи Лозинського і педофілів стали найбільшими скандалами передвиборчого року.

Крім того, ряд серйозних політичних помилок, на кшталт загравання з Росією, та спроби утворити широку коаліцію з Януковичем, негативним чином позначилися на настроях електорального ядра Тимошенко на Західній Україні.

На сьогодні, Юлія Володимирівна, завжди ефективна в опозиції, здається, втратила природжену наснагу до екстремізму. Політичні помилки влади дають чудову поживу для розгортання масштабної опозиційної війни, але БЮТ не дуже поспішає ними користуватися.

Недоступний образ "богині в білому" зіграв з Тимошенко злий жарт. Їй вдалося створити образ такої собі телевізійної "супержінки", стати політичним секс-символом Юлею, але так і не вийшло стати Володимирівною - справжньою "мамою" для українського виборця.

Останнім часом вона відчутно втратила позиції в інформаційному просторі, і разом з тим свій найефективніший інструмент впливу на електорат.

Відсутність серйозних медіа-потужностей у середовищі БЮТ, безперечно, теж дається взнаки. Тепер для появи Тимошенко на телебаченні , що раніше викликало б гарантований фурор і шалений ріст рейтингів, бютівцям доводиться не відбиватися від запрошень, а проситися самим.

Нові сили

Сергій Тигіпко, як найрейтинговіший представник так званих "нових сил" пішов по найкоротшому шляху реалізації своїх політичних амбіцій.

Витримавши паузу напередодні другого туру, він завбачливо перечекав, чим закінчиться сутичка політичних важковаговиків і прийняв пропозицію Януковича працювати в уряді.

Провівши ідеальну, з точки зору підручника маркетології ( хотіли "сильну руку" - отримуйте фото біцепсів), кампанію,Тигіпко зіштовхнувся не тільки з повною відсутністю команди, але й з проблемою того, що, власне, робити далі зі своїми 13-ма відсотками.

Не маючи фракції у парламенті, та отримавши у опозиційній ніші такого сильного конкурента, як Тимошенко, йому тільки й залишалось влитися в команду нової влади.

В будь-якому випадку, ця ситуація стала для Тигіпка програшною, його сміливо можна назвати невдахою минулих виборів. Адже якби він погодився підтримати Тимошенко, а це, скоріше всього, принесло б їй перемогу, то отримав би посаду прем'єр-міністра.

Тепер він - віце-прем'єр з питань економіки, який не має значного впливу у своїй сфері відповідальності, оскільки міністри економічного блоку уряду орієнтуються виключно на вказівки Януковича та Азарова.

Важно передбачити, як черговий прихід  до Януковича вплине на електоральну базу Тигіпко, адже тепер все буде залежати від спільних успіхів уряду в економічній сфері.

Втім, пригадуючи історію втеч з уряду Ющенка та зі штабу Януковича можна не хвилюватися: Сергій Леонідович вчасно зреагує на погіршення кон'юнктури  та піде з корабля першим, по-англійському - без прощань і незручних обіймів.

Що стосується вундеркінда української політики Арсенія Яценюка, він обрав інший шлях - в опозицію. На посаду прем'єра шансів у нього було небагато, а на всіх важливих щаблях влади, крім президентства, Яценюк вже побував, і, очевидно, рівень його особистих амбіцій тепер сягає саме вищої посади в державі.

Втім, опозиційність Яценюка багатьом видається надто штучною, враховуючи численні розмови про спільних спонсорів Партії регіонів і Фронту змін.

Її скоріше можна назвати опозицією вичікування, ніж активного протистояння владі. Чому саме так? Цікаве одкровення виклав регіонал  Михайло Чечетов, який у одному з інтерв'ю заявив, що після 10-річного правління Януковича президентом стане Яценюк.

Звичайно, ж невідомо чи є такі домовленості (для української політики 10 років - це величезний строк). Але схоже на те, що Яценюк і буде найближчим часом грати роль тієї самої призначеної, "комфортної" опозиції.

Інший представник "нових сил" Анатолій Гриценко хоч і не показав вагомого результату на останніх виборах, але й надалі є однією з перспективних "темних конячок" української політики.

Його погляди та принциповість, безперечно, користуються повагою та підтримкою у суспільстві, і, незважаючи на відсутність доступу до впливових каналів зв'язку з електоратом, він має непогані шанси у майбутньому перейти до когорти основних політичних гравців країни.

На даному етапі Гриценко продовжує продукувати ідеї, якими успішно користуються інші. Наприклад, основні засади його Конституції порядку, яка передбачає сильну президентську вертикаль, успішно впроваджує на адміністративному рівні Віктор Янукович, не маючи, щоправда, для цього законодавчої бази.

Привиди

До категорії "привидів" української політики можна віднести політиків, які поки що залишаються впливовими особами у державі, але їх кар'єра поступово переходить у електоральне піке. Мова йде про Володимира Литвина та Віктора Ющенка.

Литвин знайшов спільну мову з президентом, але навряд чи може розраховувати на те, що буде "потрібен країні" у наступному парламенті.

Ющенко ж вийшовши з анонсованої після виборів "відключки", доволі активно продовжує грати свою улюблену роль українського Леха Валенси, залюбки з'являючись на політичних ток-шоу в якості коментатора.

Вже зараз колишній президент поволі скочується у маргінальну нішу, де разом с Олегом Тягнибоком буде боротися за прихильність національно-свідомого електорату.

Екс-президент часто говорить про те, що розуміння його діяльності прийде через 5-7 років. Разом з тим, на даному етапі, він практично позбувся команди, тому ризикує так і залишитися "фоновим" диваком-одинаком, спеціалістом з розмов про націю, духовність та вищі цінності свободи, в той час, як прагматичні регіонали, будуть і надалі будувати міцну владну вертикаль, не маючи серйозних суперників в опозиційному секторі.

 
Денис Денисенко, Центр політичного консалтингу, для УП



powered by lun.ua
Формула (не)обміну. Як політики торгують життями полонених українців
Під одним дахом з безхатьком: як пара повертає людей з вулиці до життя
Титанова схема Фірташа. Чому ЗТМК уже два роки не повертають державі
Стиль життя кандидатів. Гриценко на риболовлі, Ляшко з собаками, Бойко у спортивному костюмі
Усі публікації