… хоч потоп

9 переглядів
Орест Друль, для УП
Вівторок, 11 травня 2010, 18:24

Отже, що відбулося в Харкові? Сталися три речі.

По-перше, Україна взяла у Росії кредит, точніше, відкрила в рахунок федерального бюджету РФ кредитну лінію на 10 років сумою до $4 мільярдів річно (в 2010-му - до $3 мільярдів).

На кредитний характер операції прямо вказує стаття 2 Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України: "кошти підлягають обліку за підсумками кожного календарного року [...] зростаючим підсумком і визнаються як зобов'язання України".

Прийменник "до" при кількості мільярдів означає, що це максимальне значення, а конкретна сума буде визначатися обсягом проданого "Газпромом" "Нафтогазу" природного газу з розрахунку по $100 на кожні 1000 кубометрів газу (про 30% знижки можна не згадувати, оскільки у зримому майбутньому цін нижче 74% від базової ціни минулорічного січня не проглядається).

За угодою "Газпром", щоправда, зобов'язується продавати, а "Нафтогаз" купувати саме по максимуму - 40 мільярдів кубів в рік (за позосталі три квартали поточного року - 30 мільярдів), але санкції за недотримання обсягів з тексту угоди вилучені.

Далі кредит йде на зменшення ціни газу споживачам, а його погашення відбуватиметься за рахунок погашення орендної плати, що має виплачуватися Україні з федерального бюджету Росії за військово-морську базу в Севастополі після 2017 року.

По-друге, визначено орендну плату за користування цією базою: від $0,1 мільярда до $1,66 мільярда річно. Вказана мінімальна ціна є лишень теоретично можливою при повній відмові України від імпорту (чи Росії - від експорту) газу.

Реальною ж виглядає ціна біля $1,5 мільярда. Максимальну ж цифру в $1.66 мільярда річно можна вважати мінімальною оцінкою Росією вартості оренди. А, значить, фактичним визнанням того, що Україна за 1997-2017 рік недоотримала, тобто вклала (безвідплатно - в якості "братерської допомоги") в російський бюджет не менше $31 мільярда.

По-третє, і найдражливіше. Термін оренди продовжено на 25 років; продовжено, зазначмо, всупереч базовій угоді, що передбачає пролонгацію лише на 5 років.

Тепер спробуємо глянути: що значить те, що сталося.

Рації кредиту

Про те, що базова ціна прописана в вікопомному контракті імені Тимошенко від 19 січня 2009 року вища справедливої, не говорив хіба лінивий. Навіть автор рік тому не полінувався порахувати справедливу ціну газу за спотовими контрактами на ляйпцизькій біржі European Energy Exchange.

Вислід: базова ціна в $450 передбачає сто доларів премії "Газпрому". Минув рік і Медвєдєв повернув братньому народу ці сто доларів. Коштом цього ж народу і з раціональних міркувань.

Поясню ці рації. Факт, що газовий ринок - дуже монополізований ринок. Факт, що конкурентні російському газу постачальники від України відтяті. Але фактом є й те, що заступні щодо газу енергоносії є доступними (у всякому разі були такими на час написання цього тексту).

І якщо ціна газу вища справедливої ринкової ціни, то Смітова "невидима рука" буде неухильно зменшувати його частку в енергетичному балансі, шоковою терапією знімаючи українську економіку з голки газозалежності.

Динаміку процесу можна оцінити з минулорічного прецеденту: навіть з діючою тоді 20% знижкою споживання газу в промисловості України впало за рік на 43% при зменшенні промислового виробництва на 22%.

І російські проблеми не обмежуються Україною - недобір неї своєї частки може розбалансувати весь європейський ринок, переводячи його з ринку домінуючого продавця у звиклий конкурентний, де паном є покупець.

От і з'являється концепція "братської допомоги": дати на $100 з кожної тисячі кубометрів газу в борг, штучно вийшовши на рівень справедливої ціни і зробити заміщення газу економічно нейтральним.

Отож, українська держава (тобто весь народ у своїй сукупності) бере на себе видатки зі зниження ціни імпортованого газу. А які вигоди народ отримує з цього, тобто куди йде здешевлений газ?

З поточного газового балансу випливає, що 18% піде на потреби самого "Нафтогазу" для забезпечення транзиту російського газу європейським споживачам, 12% - для теплокомуненерго, а 71% - власникам промислових та енергетичних підприємств.

Тобто на кожну українську сім'ю за ці десять років припаде більше двох тисяч доларів державного боргу, спрямованого на те, щоб кільком тисячам власників підприємств зменшити виробничі видатки на майже $30 мільярдів.

З тих же $4 мільярдів, що підуть на здешевлення теплопостачання, знову ж таки більше перепаде тим, в кого більші помешкання. Як це в євангеліста Матвія: "кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має" (25:29).

Вартість оренди

Харківська угода дає певну оцінку російського розуміння вартості оренди військово-морської бази в Севастополі. Очевидно, що оцінка занижена, бо українській владі треба було терміново - до формування бюджету - продати цю оренду, в той час як Росія мала в запасі років п'ять.

Але навіть за цією оцінкою виходить, що Україна подарувала Росії еквівалент вартості 30 гігаватників АЕС, що могли повністю зняти потребу в імпорті російського газу. Так і кортить поставити знак оклику.

Пролонгація у вічність

Щоб зрозуміти один з аспектів особливої дражливості пролонгації оренди до 2042 року, наведу трохи демографічної статистики смертності.

Якщо б пролонгація була на передбачені угодою п'ять років (плюс необхідний рік напередодні), то до закінчення терміну угоди дожило б (згідно з розрахунковими віковими таблицями доживання) 87% нинішнього електорату.

А до 2042 року доживе лиш 32% електорату.

Для двох третин ця пролонгація тотожна вічності.

І дражливість цієї вічності для влади не лише в тому, що виведення російських військ з української території для багатьох є символом повної незалежності країни, а їх дислокація є символом незавершеної деколонізації.

(Якби рішення про розміщення іноземних баз приймалося вже після їх повного виведення - воно б психологічно сприймалося набагато легше, бо було б результатом вільного волевиявлення, а не доконаним фактом релікту СРСР).

Можна навіть сказати, що зовсім не в тому, бо існуючій владі глибоко байдужа думка громадян з неприхильним до неї електоральним вибором. Для влади релевантність цього аспекту полягає в тому, що він пов'язаний із втратою свободи вибору.

Люди, як правило, не люблять мук вибору, але ще більше не люблять втрачати цей вибір (звідси і муки вибору: будь-який вибір означає втрату всіх інших альтернатив). Ця нелюбов не жене людей на барикади, але й не прощається і при першій нагоді конвертується у відмову в підтримці.

Але є ще один аспект демографії смертності.

Янукович народився в 1950 році, Азаров - наприкінці 1947 року. За віковими таблицями доживання, середня тривалість життя цього річника простягається до 2022-23 років. Ймовірність того, що представник цієї генерації доживе до 2042 року - 0,66%.

Щось є засадничо неправильним в тому, що посадова особа приймає невідворотні рішення на термін, який значно перевищує свій життєвий часовий простір, тобто часовий простір своєї відповідальності.

Більше того, цей термін перевищує простір відповідальності електорату, що призвів до такого вибору.

Тобто всіх нас - незалежно від того, за кого ми не голосували, за результат виборів ми несемо солідарну відповідальність: відносна більшість тотожна одностайності, якби цього не хотілося): половина нинішнього електорату доживе не далі 2032 року, а до 2042 року - лише згадані 32%.

В теорії такі дії визначаються як порушення міжгенераційної справедливості, а на практиці окреслюються цитатою маркізи де Помпадур з 1757 року: "А після нас - хоч потоп". Або ще простіше - "нацарювати і втекти".

Орест Друль, Західна аналітична група, для УП



powered by lun.ua
Таємниці мормонів. Що відбувається в одному з найбільш закритих храмів України
Як українські медичні технології продовжують життя іноземцям
Голова Держкіно Пилип Іллєнко: Український глядач перестав сприймати російське кіно як ментально близьке
Всі свої
Усі публікації