Суспільство і незалежність

Середа, 7 вересня 2011, 18:10

Дискусія навколо символічної дати – 20-річчя незалежності України – традиційно зосередилась на банальному підрахунку здобутків і втрат цих років, і з закономірно величезною перевагою останніх, і вилилась у звичний "плач Ярославни" щодо втрачених можливостей.

Суцільний мінор критичних оцінок журналістсько-експертно-політичної спільноти значно посилювався негативними емоціями внаслідок останніх політичних подій. За виключенням поодиноких досліджень і коментарів поза увагою аналітичних оглядів підсумків незалежності України залишились не менш важливі питання – а що за ці роки відбувалося з українським суспільством і як суспільна ситуація впливала на розвиток незалежної країни?

20 років – достатньо значний період у суспільному житті. У доросле життя приходить покоління, яке народилось вже в незалежній країні. Не будемо забувати, що останні 20 років були не лише періодом становлення і розвитку незалежної української держави, а й добою кардинальних змін у політичному житті та економічній системі країни.

На зміну соціалізму прийшов капіталізм з виразними національними особливостями, а тоталітарну систему влади, яка лише почала руйнуватися у часи Перебудови, змінила хитка і суперечлива пострадянська демократія. Як на все це реагувало суспільство і як само суспільство змінювалось внаслідок цих змін?

Ставлення до незалежності і проблема ідентичності українських громадян

Напередодні дня незалежності українські соціологи регулярно оцінюють, а як би зараз проголосували наші громадяни за референдумі про незалежність. Картина виявляється неоднозначною.

Хоча більшість респондентів за даними різних опитувань і зараз проголосувала би за незалежність країни –

52% за даними опитування Київського міжнародного інституту соціології у червні 2011 року,

62,8% за даними опитування Центру Разумкова у серпні 2011 року,

47% за даними Інституту соціології НАН України,

але прихильників незалежності зараз у 1,5-2 рази менше, ніж було 1 грудня 1991 року. Здавалося б – сумна ситуація.

Але треба враховувати і різницю між реальним голосуванням на референдумі і голосуванням віртуальним під час опитування. Як би сказали соціологи – методично некоректно порівнювати ці дані. Слід звертати увагу і на психологічний фон голосування у 1991 році і опитувань в останні роки.

1 грудня 1991 року на результат голосування більшості українців вплинули і відсутність реальних альтернатив незалежності країни і певні завищені очікування, які були тоді у багатьох громадян нової незалежної країни.

Лише меншість українців щиро прагнула в той час державної незалежності України. Більшість населення України сподівалась на те, що незалежність країни дасть їм краще життя, бо ніхто "не з’їсть наше сало", як тоді писали у пропагандистських листівках.

Про газ і нафту тоді чомусь не думали. Зараз же незадоволення проявляється не стільки самим фактом незалежності України, скільки тим, як країна розвивалася всі ці роки, як скористалися незалежністю і що отримали від цього пересічні громадяни.

Позитивною тенденцією можна вважати те, що переважна більшість українців пишається своєю країною, вважає себе її патріотом, не заважаючи на всі негаразди свого життя.

У 1992 році лише 45,6% респондентів у відповідь на запитання "ким Ви себе перш за все вважаєте?" обирали серед 9 варіантів відповідь громадянин України, у 2010 році – 51,2% (у 2005 році – 54,6%).

У 1992 році 12,7% опитаних вважали себе громадянами колишнього Радянського Союзу, у 2010 році – лише 6,9% (дані щорічного моніторингу Інституту соціології НАНУ).

За ці роки абсолютна більшість громадян країни не просто звикли до державних символів незалежної країни, а сприймають їх як свої. Не лише у Львові, а й в Донецьку та в Криму вболівають за свою збірну з синьо-жовтим прапором. На початку 1990-х це здавалося б нонсенсом.

Все це свідчить, що хай і повільно, але поступово зростає громадянська ідентичність українців, більшість яких починає ототожнювати себе перш за все з власною країною.

Враховуючи неоднорідність країни, суттєві регіонально-політичні протиріччя серед її населення та відсутність значущих соціальних результатів розвитку країни для пересічних українців, зазначену тенденцію можна вважати достатньо позитивним результатом.

Але мовні розбіжності, зокрема і в регіональному вимірі, залишились практично незмінними. Навіть зменшилась – з 32% у 1992 році до 22,1 % у 2010-му – частка людей, які спілкуються в родині і українською і російською мовами, залежно від обставин.

Стабільність мовної структури українського суспільства з одного боку спростовує звинувачення про штучну українізацію російськомовних громадян України, але з іншого боку свідчить про недостатню ефективність політики, спрямованої на підвищення статусу і розширення масштабів використання української мови.

Значення мовних розбіжностей часто применшують, вказуючи на те, що за даними соціологів це далеко не головна проблема, яка турбує громадян країни. Дійсно, набагато більше українців хвилюють соціально-економічні проблеми.

Але міжрегіональні мовні розбіжності є індикатором суттєвих розбіжностей в етнокультурній та етнополітичній ідентифікації українців. Саме тому мовними та етнокультурними розбіжностями в регіональному вимірі і досі вдало користуються політики на кожних виборах.

Переважна більшість населення країни, особливо у східних і південних регіонах України, пройшла "щеплення" не тільки радянськими політико-ідеологічними практиками, а російською культурною традицією. Чимало українців фактично мають подвійну – україно-російську – етнокультурну ідентичність.

Формування і зміцнення спільної ідентичності українських громадян і досі залишається актуальною проблемою.

Швидко і штучно цю проблему не розв’язати. Потрібна довгострокова, гнучка і системна політика інтеграції українського суспільства, спрямована на поступове формування спільної громадянської ідентичності.

Ставлення до бізнесу та приватної власності

Особливо помітними і показовими були коливання суспільних настроїв за роки незалежності по відношенню до економічних інституцій.

За даними щорічного соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України на початку 1990-х років в Україні проявлявся певний романтизм у ставленні до розвитку приватного підприємництва, бізнесу.

У 1992 році 28,6% респондентів цілком схвалювали розвиток приватного підприємництва в країні, ще 24,1% - скоріше схвалювали. Зовсім не схвалювали розвиток бізнесу лише 4,9% опитаних, 9,7% - скоріше не схвалювали, 31,3% респондентів коливались у ставленні до приватного підприємництва.

Вже в 1994 році відбулось помітне охолодження у ставленні до бізнесу. Кількість тих, хто цілком або скоріше підтримував розвиток приватного підприємництва скоротилась до 46,1%, а частка тих, хто зовсім або скоріше не схвалював розвиток приватного бізнесу зросла до 31%.

Парадоксально, але попри злидні та несправедливості дикого капіталізму більшість українців не розчарувалися у розвитку приватного підприємництва. Сумарно частка тих, хто в цілому або скоріше схвалював розвиток приватного підприємництва всі останні роки, починаючи з 2005 року, складає більше половини населення країни.

Противники розвитку приватного підприємництва складають менше 20%, ті, хто коливається у своєму ставленні до бізнесу – близько чверті населення країни. Така ситуація скоріше за все пояснюється тим, що навіть радянська доба не знищила господарські інстинкти більшості українців, і тому вони позитивно ставляться до потенційної можливості розвитку свого власного бізнесу і економічної свободи як такої.

За даними опитування Інституту соціології НАН України, у 2010 році 49,3% українців хотіли б відкрити свою власну справу. А ось ставлення до великого олігархічного бізнесу стало більш критичним. Це підтверджується іншими соціологічними даними.

На початку Незалежності, у 1992 році, ставлення українців до приватизації малих підприємств було переважно позитивним - 56,2% ставились скоріше позитивно, 13,6% - скоріше негативно, а до передачі у приватну власність великих підприємств – неоднозначним: 25,1% - скоріше позитивним, 31,6% - скоріше неоднозначним, 41,8% - коливались у своєму ставленні до цього питання.

Поступово ставлення громадян України до малої приватизації стало більш критичним, але баланс оцінок залишився позитивним: у 2010 році скоріше позитивно до приватизації малих підприємств ставились 39,8% респондентів, скоріше негативно – 28,1%.

А ось критичне ставлення до приватизації великих підприємств значно посилилось: у 2010 році скоріше позитивно до передачі у приватну власність великих підприємств ставились лише 12,9%, скоріше негативно – 61,3%. Далися взнаки і розчарування у ваучерній приватизації і критичне ставлення до розвитку олігархічного капіталізму.

Напередодні земельної реформи варто звернути увагу і на трансформацію суспільних настроїв у ставленні до приватизації землі.

У 1992 році у багатьох українців, особливо у міських мешканців, було романтично-ліберальне ставлення до приватизації землі - 63,5% ставились скоріше позитивно, лише 13,9% - скоріше негативно.

Баланс оцінок помінявся наприкінці 1990-х років – противників приватизації землі стало більше, ніж її прихильників. З 2006 року противники приватизації землі складають трохи більше половини населення країни (51-53%), прихильники – 24-26%.

Ставлення до купівлі-продажу землі було неоднозначним і на початку 1990-х років У 1994 році 38,5% респондентів виступали за те, щоб дозволити купівлю-продаж землі, 44,4% були проти цього. Але у 2010 році противники купівлі-продажу землі складали вже 57,2% населення країни, прихильники – лише 25,8%.

Такі критичні настрої не можна пояснити тільки розчаруванням у "прихватизації" і національних особливостях капіталізму.

Спрацьовують і більш глибинні ментальні установки, які були актуалізовані під час капіталізації країни – ставлення до землі, славетних українських чорноземів, як до національного скарбу, побоювання, що наші землі скуплять іноземці, хоча це і заборонено законом, подібний стереотип дуже поширений у суспільстві, що розцінюється майже як втрата незалежності. Тут вже нагадують про себе гени українських селян.

В економічній свідомості українських громадян залишаються і рудименти радянсько-соціалістичного ставлення до власності і організації господарства. За даними опитування Інституту соціології НАН України у 2010 році 31,6% респондентів вважали, що треба повернутися до планової економіки на основі повного державного обліку і контролю.

Прихильники ліберальних економічних поглядів, типу "треба мінімізувати участь держави – все регулює ринок", складають явну меншість – всього 5,3%. Половина населення країни – 48,4% - дотримується поміркованого ставлення до розвитку економіки – "треба поєднати державне управління і ринкові методи".

Таким чином, економічна свідомість українських громадян після 20 років капіталізації країни представляє собою еклектичну і суперечливу суміш ринкових і радянсько-соціалістичних стереотипів, відносно позитивного ставлення до розвитку приватного підприємництва і переважно критичного ставлення до великої приватизації та купівлі-продажу землі.

За таких умов стверджувати про завершення постсоціалістичної трансформації українського суспільства було б занадто оптимістично. Але очевидно і інше – період такої трансформації занадто затягнувся, що є свідченням відсутності якісних перетворень у розвитку соціально-економічної системи країни.

Володимир Фесенко, голова правління Центру прикладних політичних досліджень "Пента"



powered by lun.ua
Головне на Українській правді