Навіщо українські журналісти їздять в окупований Донбас?

Вівторок, 17 травня 2016, 13:54

"Зрадники Батьківщини, поплічники терористів, колаборанти!"

Що тільки не лунало в бік журналістів, акредитованих в самопроголошеній "Донецькій народній республіці", список з якими опублікував сайт "Миротворець".

Читайте також
Основні звинувачення були адресовані саме в бік українських журналістів з кількатисячного списку, які нібито своєю акредитацію визнали сам факт існування "ДНР".

Також їм не можуть пробачити, що вони під час війни пішли на співпрацю з ворогом.

Мовляв, отримувати "офіційний" дозвіл на роботу на окупованій території — це зрада.

Та й, зрештою, на переконання критиків, з дозволу і під наглядом бойовиків неможливо писати правдиві репортажі, бо ті покажуть лише те, що дозволено.

Оминаючи бурхливе та емоційне обговорення теми не лише в соцмережах, але навіть в кулуарах Верховної Ради, ми спробували розібратися, а чи взагалі є сенс в журналістській роботі з "дозволу" на окупованих територіях, якщо ти представляєш країну, що є учасником військового конфлікту.

Героями наших розповідей є журналісти, які були акредитовані в "ДНР" протягом 2014-2015 років.

У кожного своя історія: хтось більше не хоче туди повертатися, хтось мріє повернутися, але боїться, а комусь просто більше не дають акредитації.

Олена Лунькова: "Ми самі будуємо стіну між людьми"

Журналістка програми "Вікна-Новини" телеканалу СТБ Олена Лунькова хоче вп'яте поїхати в окупований Донбас.

Але після останньої спроби отримати акредитацію, їй відмовили. Та ще й телефоном повідомили, що вона небажана там особа.

 
Олена Лунькова

Репортерка підозрює — причиною могла стати її військова освіта (військова кафедра університету "Львівська політехніка"), про яку вона згадала у своїй детальній автобіографії. Її вона писала для того, щоб отримати військову акредитацію в окупованому Донбасі. До того Олена працювала з цивільною акредитацією, яка дозволяла вільно знімати на вулиці з камерою та мікрофоном.

"Як журналісту мені було цікаво і вкрай важливо побачити все своїми очима. До цього я постійно висвітлювала події в АТО і відчувала, як мені бракує погляду з з іншого боку.

Крім того, я вважаю непрофесійним писати сюжети, посилаючись на відео з інтернету, відзняте окупантом. Тоді чим ми відрізняємося від російських ЗМІ, коли не будучи на місці, говоримо про те, що там відбувається?", — пояснює УП Олена.

Крім власної цікавості, Олену в Донецьк потягло переконання, що її глядачу важливо знати про життя українців на окупованій території, як вони себе там почувають і про що думають.

"Інакше ми самі розділяємо людей на своїх і чужих, будуємо стіну між ними, мовляв, тут всі патріоти, а там всі зрадники. Але ж, насправді, не все так просто і однозначно", — пояснює журналістка.

У перше відрядження "у розвідку" вона поїхала без телеоператора, оскільки охочих ризикувати не знайшлося.

Вже на першому пості бойовиків за Волновахою дівчина згадала, що забула зняти кулон у вигляді тризуба під светром. Всі інші "опізнавальні" знаки знищила фото з АТО та номери телефонів військових.

 

"Тут на блокпості заходить "денеерівець" і вигукує "Слава України!" Всі мовчать, я шокована, а він: "Всі свої, проїжджайте". Тобто це була така перевірка. Вони певні, що справжні "бандерівці" одразу дадуть відповідь "Героям слава!". Далі до Донецька вже жодних перевірок не було", пригадує перший візит в Донецьк у грудні 2014-го року Олена.

На паспорт з львівською пропискою звернули увагу вже тоді, коли Олена підійшла під Донецьку облдержадміністрацію і пояснила чоловіку у формі з автоматом, що хоче тут отримати акредитацію.

На "місто Львів" у паспорті збіглися глянути і інші автоматники.

"Ми розговорилися, дехто мені показав свої паспорти, і я була здивована, що там була і Запорізька, і Харківська, і Одеська область. Для мене це було відкриттям, бо я була переконана, що там воюють всі місцеві і росіяни" , розповідає Олена.

 

Росіян журналістка зустріла вже у їхньому "МГБ" "Министерство госбезапасности".

Там всі журналісти з України проходять співбесіду на отримання акредитації.

"Чому я думаю, що це були росіяни? Вони себе вели по-іншому, в них не відчувалося тої агресії і ненависті, яка є в місцевих бойовиків. Співбесіда тривала годину, питали, чому я сюди приїхала, як ставлюся до того, що тут відбувається, навіщо це мені взагалі треба, якщо нібито в мене давно заготовлені тексти сюжетів", згадує журналістка.

Тиждень вона прочекала на акредитацію, але її так і не дали. То ж знімала на вулицях приховано на мобільний.

Вже, коли дівчина повернулася в Київ, їй подзвонили з "ДНР" і повідомили, що може приїжджати і працювати.

 

"Закиди, що таким чином журналісти йдуть на співпрацю з терористами — примітивні. Тоді можна казати, що лікарі, які там лікують, ідуть на співпрацю з терористами. Ніяких умов мені не висували, я просто взяла папірець, який дозволяв відкрито знімати з мікрофоном і камерою на вулиці і не боятися, що зараз мене затримають і кудись відвезуть" — пояснює Олена.

У своєму першому репортажі Олена показала літніх людей, що стали жебраками, магазини брендового одягу, в яких закуповуються дружини лідерів самопроголошеної "ДНР", довгі черги за гуманітарною допомогою та розваги бойовиків в нічному клубі, попри комендантську годину.

"Може я й не привезла сенсацію, яку там дійсно складно відкопати, але завдання журналіста не лише боротися за сенсації та ексклюзиви, але і за уми тих людей, які там живуть. Вони нас дивляться в інтернеті, і коли бачать, що ми про них не забули, показуємо дійсно те, що в них відбувається, їхні проблеми, то це ламає їхні стереотипи, що українські ЗМІ все перекручують.

 
На акредитації старе прізвище Олени "Шевчук". Саме так вона записана і в списках "Миротворця

Коли місцеві мешканці бачили мікрофон СТБ, підходили до мене і питали, чому ми, по інший бік фронту, називаємо їх терористами? Доводилося пояснювати, що ми не їх так називаємо, а лише тих, хто із зброєю. Вони певні, що ми всіх їх ненавидимо. Тобто з ними треба говорити. Деколи я давала їм мікрофон з словами: "Кажіть в камеру все, що хочете". Мені здавалося, що півгодини розмови з ними якось впливало", — розповідає журналістка.

За її спостереженням, частина тамтешнього населення вже не вірять ні російським, ні місцевим телеканали, які не показують усіх проблем: "А 80% людей взагалі байдужі, яка буде в них влада, аби тільки не було війни. Тому за уми людей треба боротися, а не відмовлятися від них. Хоча , я розумію, що ці уми повернути буде важче, ніж території".  

За повернення людей їй доводилося боротися в буквальному сенсі, визволивши двох полонених. Один з них — водій знімальної групи, який терміново сам виїхав до Києва і зник по дорозі.

"Ми по навігатору в його машині вичислили, що він на території батальйону "Восток". Я в першій ночі набрала їхнього замміністра оборони і почала кричати, що якщо мені не віддадуть водія, то буде міжнародний скандал. Той обурився, що я вночі дзвоню, але в четвертій ранку мене набрав і пообіцяв до ранку водія вернути. Виходить, це теж була співпраця з бойовиками?", каже журналістка.

Ще одна історія із звільненням полоненого почалася, коли до Олени, як журналістки, яка вже має якісь зв'язки в "ДНР", звернувся батько десантника з Львівщини, якого захопили бойовики в Донецькому аеропорту. Відеозвернення батька до лідера "ДНР" Олександра Захарченка журналістка розмістила в себе на youtube-каналі.

Після чого з нею зв'язалися і повідомили, що звільнять хлопця за умови, що вона привезе з собою в Донецьк три знімальні групи українських каналів.

 

У результаті журналістам довелося на вимогу "денеерівців" ще й відвідати Донецьку лікарню та вислухати прояви люті від постраждалих від обстрілів донеччанин.

"Вони на нас кричали, проклинали, і потім це показували на місцевих каналах. Це важко було витримати" пригадує Олена, яка повернулася врешті із звільненим десантником.

Тоді жодного негативного слова за візит в "ДНР" журналістка не почула. Навпаки їй дякували за сприяння у звільненні військового.

Після решти трьох візитів вона, зазвичай, отримувала образливі епітети у свій бік як від "українських патріотів", так і від фанатів "ДНР", яким не сподобалися її сюжети.

Олена резюмує: "Смішно виходить: там я "укропиха", тут "сеператистка". Але зважаючи на велику кількість переглядів моїх сюжетів в інтернеті, комусь це таки потрібно. Навіть мої друзі військові розпитували: "Ну що там? Розкажи!"

Володимир Рунець: "На тренінгах з безпеки нас вчили підкорятися"

"Путінська мерзота", "посібник терористів" — пишуть тележурналісту з Києва Володимиру Рунцю на його сторінці в соцмережах за те, що його прізвище виявили серед акредитованих в "ДНР" представників ЗМІ.

 
Володимир Рунець

"Я ніколи не приховував, що працював на Данське суспільне телебачення і працював з того боку. Я вірив, що мій ризик виправданий, бо потрібно було документувати і фіксувати всі ті звірства, які творили бойовики. Я особисто знімав, як вперше захопили Донецький аеропорт. Мене багато разів намагалися розстріляти.. Я не збираюсь доводити свій патріотизм, я віддав моїй Україні більше, ніж мав", — так емоційно відреагував на оприлюднені списки акредитованих журналістів Володимир.

Протягом весни-осені 2014-го він регулярно їздив в Донецьк.

Почалося все з березневого кривавого мітингу, на якому жорстоко побили українських активістів. "Людей били, трощили їм щелепи, вибивали очі", — згадує у розмові з УП Володимир.

Після побаченого залишати без уваги Донбас журналіст уже не міг. То ж зголосився бути продюсером знімальної групи Данського телеканалу. Паралельно, під чужим іменем, щоб не "спалитися" на небезпечній території, передавав новини для деяких українських телеканалів.

Вперше сповна відчув, що таке робота у окупованій зоні, 18 квітня 2014 року, ще до сепаратистського референдуму. Тоді по дорозі в Слов'янск їхньому мікроавтобусу з брендуванням "TV" заблокував дорогу БМП.

 

"Далі все нагадувало якийсь бойовик. В одну секунду всі наші двері відчиняються, на нас наставляють автомати люди в однакових формах без шевронів. Як я вже потім дізнався, це була форма російського спецназу. Вони не промовили ні слова, а просто сканували наші обличчя. Ми навіть не думали опиратися, бо на тренінгах з безпеки нам пояснювали, що в таких ситуаціях треба підкорятися, навіть якщо хочуть забрати відео. Бо ніщо не варте людського життя", — каже репортер.

Врешті спецназівці розвернулися і поїхали далі, не знайшовши потрібне їм обличчя серед знімальної групи.  

Зробити акредитацію Володимира з данцями змусила команда "Лягти обличчям вниз". Їх зупинили на блокпості по дорозі з Слов'янська в Донецьк, і коли не побачили акредитації, то наставили зброю. Потім, зрештою, відпустили під обіцянку акредитуватися.

Задля уникнення проблем у майбутньому, Володимир надав в так званому "Міністерстві інформації" копію закордонного, а не українського паспорта, де немає адреси прописки.

"Сказати, що акредитація — це повноцінний захист — ні. Бо вони самі її часто не визнавали. На кожному блокпості та в кожному місті свої правила. Хтось бачив двоголового орла, і йому цього вистачало. Інші бойовики просто матом обкладали, що їм все одно, що це за шматок паперу і хто нам його дав. І так по кілька разів на день", — додає Рунець.

 

Так, отриману акредитацію не визнавали в Горлівці, яку контролював бойовик Ігор Безлар.

Попри те, журналістам вдалося потрапити в місто, оскільки в них була персональна домовленість з Безларем про інтерв'ю. А потім, так і не записавши розмову, вони втікали від розлюченого ватажка сепаратистів, якому якраз перед інтерв'ю привезли тіла вбитих бойовиків. 

Володимиру прикро і за те, що під категорію "посібники" потрапили раніше акредитовані в "ДНР" журналісти, "які просиділи в підвалах СБУ і яких били ногами по голові за відверту проукраїнську позицію".

Згодом позбавили акредитації і знімальну групу з Данії, теж за "необ'єктивність".

 

Сам Володимир припинив співпрацю з данцями раніше, коли ті почали виїжджати на бойові дії. "Завжди є межа. Як українець я не буду стояти і дивитися, як вбивають моїх людей", — пояснює Володимир.

"Як пишуть у підручниках, перша жертва на війні — це правда. Завжди важкий вибір: хто ти в першу чергу — журналіст чи громадянин. Головне — не брехати. Навіть якщо в тебе немає можливості записати другу сторону, що на війні не завжди можливо, то що тоді робити? Просто не треба брехати і будеш чистий перед собою", — додає Рунець.

Підпис під фото з снарядом "На вулицях окупованого м. Моспіне. Фото Володимира Рунця"

Леся Ганжа: "Чим більше людей це побачить, тим швидше закінчиться війна"

"Тебе будь-хто на вулиці може запитати, що ти тут робиш. І ця людина може виявитися із зброєю або працівником спецслужб в цивільному. Та й навіть бабця у підвалі, коли ти починаєш з нею розмову, може спитати "А у вас есть документ?" Бо навіть бабці уже чули про ту акредитацію і готові, якщо що, тебе здати спецслужбам", розповідає про свій досвід роботи в Донецьку київська журналістка Леся Ганжа.

 
Леся Ганжа

Спочатку Леся не хотіла робити акредитацію: "Мені просто було страшно йти в те лігво, ніби йду здаватися".

Вона спробувала два дві працювати без "дозволу", зустрічаючись з людьми, з якими попередньо домовлялась у соцмережах. Але місцеві колеги, в яких вона мешкала, переконливо попросили піти й отримати "дозвіл" задля безпеки.  

На окупованій Донеччині вона побувала в травні 2014 року, звідки фактично втікала. Та навесні 2015-го року повернулася глянути, що змінилося. Свої враження виклала у репортажі про життя місцевого населення.

Після своєї другої поїздки Леся місяць не заходила на власну сторінку в соцмережах, оскільки там не припинявся потік гніву з боку патріотично налаштованої публіки, яка звинувачувала журналістку в "сепаратистських" поглядах.

"Я не сподівалась цієї реакції. Я відмовляюся розуміти логіку звинувачень, що поїхавши туди і повернувшись назад, я раптом стала ворогом України", каже журналістка.

"Чому я туди поїхала? Бо я певна — журналіст має бути там, де подія. Щоб зрозуміти тих людей, мені важливо їх бачити та чути. Адже інформації звідти дуже мало.

Якщо ми плануємо жити з ними в єдиній Україні, нам потрібно зрозуміти, що з ними відбувається, про що вони думають, як вони змінюються. А ще, щоб побачити і передати, ", каже Леся, яку дуже дивують заклики до українських журналістів не їздити на окуповані території, бо там "зрадники".

"Можливо, вони просто не мають куди і за що виїхати. Не всі готові міняти квартири на гуртожитки, або взагалі на вокзали, бо держава не гарантує переселенцям житла, не готові кидати музей чи школу, в яких працюють, бо відчувають за них відповідальність?", намагається пояснити журналістка.

Але який би відсоток "зрадників" там не мешкав, сам факт, що люди не хочуть знати про життя окупованих територій, дуже насторожує.

"Те, що зникла цікавість — це симптоматично. Ми можемо скільки завгодно разів кричати "Донбас — це Україна", писати великими літерами "Крим — це Україна", але якщо нас там нема, якщо не цікавить, як вони там живуть, це свідчить про зворотні речі", зауважує Леся Ганжа.

Доказом того, що частина українців втратили цікавість є осуд ними журналістів, які, ризикуючи свободою чи навіть життям, їдуть на окуповані землі, щоб розповісти, що там відбувається.

"Те, що там робиться, треба бачити всім. Я звідти повернулася пацифісткою. Чим більше людей це побачить, тим швидше закінчиться війна", переконана Ганжа, яка поки не можу наважитися поїхати на окуповані території втретє. "Страшно. От колега поїхав до батьків, і сидить досі у підвалі", пояснює Леся.

 
Епізод з репортажу Лесі Ганжі з Донецька

Джошуа Яффа: "Один з кращих репортажів про конфлікт з Палестиною зробили саме ізраїльські журналісти"

Американський журналіст Джошуа Яффа, який чотири роки тому переїхав з Нью-Йорка в Москву, двічі був на окупованому Донбасі.

Вперше — навесні 2014-го року, коли висвітлював події на фоні сепаратистського референдуму. Вдруге — коли писав про історію зниклого росіянина, який знайшовся в лавах "ЛНР".

 
Джошуа Яффа

Вперше — навесні 2014-го року, коли висвітлював події на фоні сепаратистського референдуму. Вдруге — коли писав про історію зниклого росіянина, який знайшовся в лавах "ЛНР".

Історія, в контексті якої оприлюднили прізвища акредитованих в самопроголошеній "ДНР" журналістів, його шокувала. Йому прикро не так за себе, як за українських колег, які там "ризикують своїм життя", виконуючи професійний обов'язок.

"В будь-якій гарячій точці журналіст зобов'язаний застосовувати всі можливі заходи безпеки. В тому числі, акредитацію. Якщо єдиною умовою, щоб там працювати, є отримання якогось папірця, то чому ні? Це не є компроміс із совістю", — коментує УП Джошуа.

Американця дуже дивує позиція частини українського суспільства, мовляв, українські журналісти не повинні їздити на окуповану територію, бо це автоматично є зрадою батьківщини. "Це один з найдурніших аргументів, які я чув за все життя. Хіба українцям нецікаво, що там відбувається? Новини не з'являються ні звідки, їх роблять люди, — каже американець.

"Одні з кращих репортажів про конфлікт з Палестиною зробили саме ізраїльські журналісти в Палестині. І якщо журналіст готовий їхати у таке відрядження, щоб на місці розбиратися в ситуації, то це тільки на користь читачам і громадянам в цілому", — говорить журналіст.

Власну точку зору про події на Донбасі в своїх матеріалах Джошуа не показує: "Я не політичний оглядач. Моє завдання — висвітлювати події, щоб читачі, де б вони не знаходились, тверезо і з усіма нюансами змогли зрозуміти, що відбувається".

Але чи може журналіст країни, яка є учасником воєнного конфлікту, просувати в матеріалі свою позицію? На думку Джощуа, якщо при цьому репортер висловлює цю позицію відкрито і прямо, опираючись на конкретні події, то чому б і ні.

" Проте для мене кращі репортажів з гарячих точок — це ті, які показують біду та потворність війни, а не визначають, чия сторона конфлікту більш права чи менш права. Тим більше, рідко так буває, що є абсолютно права і чиста одна сторона конфлікту. Навряд, чи війну можна показувати виключно у чорних і білих кольорах", — вважає американець.

Мар’яна П’єцух, УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді