Вибори у шапіто. Звідки беруться преZEденти-коміки

Роман РоманюкRoman Romaniuk
колаж: Андрій Калістратенко
39033 перегляди
Середа, 16 січня 2019, 06:00

Найвдаліший жарт завжди той, який залишає певну недомовленість, інтригу, місце, аби виявитись правдою.

Якщо придивитись під цим кутом до творчості коміка Володимира Зеленського, то найкращим жартом виявиться його президентський рейтинг.

Без жодних видимих зусиль, без партій, штабів, фракцій чи міністрів він якимось ледь не магічним чином прописався у трійці лідерів президентської гонки. І міг спокійно сміятись в обличчя всьому політичному класу, якому, проте, було зовсім не до сміху.

Це окремий вид задоволення спостерігати, як щирі й пихаті насмішки з рейтингів Зеленського на обличчях "серйозних" кандидатів поступово перетворювались на кривенькі усмішечки. Аж поки остаточно не зникли під бій новорічних курантів, коли з екранів телевізорів комік оголосив про похід у президенти.

Зрозуміло, що будь-хто, навіть комік, має право стати президентом. У цьому якраз нічого особливого немає. Дивина починається тоді, коли задуматися, звідки у коміка можливість реалізувати своє право бути обраним?

Коли український народ перейшов ту психологічну межу, що "отаманом" може бути і "скоморох"? Як це сталося? Коли?

Щоб це зрозуміти, слід озирнутись на кілька років назад.

Прецедент: Ляшко і його "команда"

Запит на зміну еліт, від яких усі втомилися, бажання простих рішень і швидких твітабельних відповідей – це глобальний тренд останнього десятиліття. У цих умовах дуже швидко зросла роль ексцентричних, не-таких, нових політичних лідерів.

Мабуть, найкраща ілюстрація цього тренду зараз сидить у кріслі президента Сполучених Штатів Америки і керує світом через свій Twitter.

Але коли у 2016 році американці тільки готувались обрати не-такого президента, в Україні уже два роки як був реалізований проект по перетворенню одного із парламентських "коміків" у цілком серйозний політичний проект.

У 2014 році колишній рядовий депутат опозиційної "Батьківщини" Олег Ляшко, якого у партії та й усьому парламенті сприймали не більше як вправного скомороха, несподівано провів у Верховну Раду окрему фракцію, яка була навіть більша, ніж у Юлії Тимошенко.

 
Успіх партії Ляшка у 2014 році став чи не першим випадком в історії політики в Україні, коли у політичний вплив була конвертована гола креативність, акторська гра і, якщо хочете, комедійний талант
фото з фб сторінки олега ляшка

22 депутати з фракції Радикальної партії Ляшка були яскравим свідченням того, що політичні технології можуть якщо не все, то дуже багато.

До Майдану, розкрутка Ляшка була своєрідним жартом тодішнього глави адміністрації Януковича Сергія Льовочкіна. Ексцентричний і рішучий Ляшко, який у прямому сенсі був готовий землю їсти, чудово підходив на роль політичного троля для тодішніх лідерів опозиції. УП уже писала детально про той період біографії Ляшка.

Зараз важливо лише зафіксувати сам прецедент. До того в українській політиці були свої клоуни і дотепники, згадати хоча б автора найвідоміших парламентських афоризмів Івана Плюща.

НА ТЕМУ: Пропало все, Куля в лоб та Я від Кононенка. Головні політичні меми України

Але політика як процес завжди була грою "серйозних людей", великих партій і фінансово-промислових груп. У цій грі оперували такими поняттями, як мільярдні потоки, силові органи, ЗМІ, адмінресурс тощо.

НА ТЕМУ: Короткий політичний словник часів Незалежності

Успіх партії Ляшка у 2014 році став чи не першим випадком в історії політики в Україні, коли у політичний вплив була конвертована гола креативність, акторська гра і, якщо хочете, комедійний талант.

Апробація технології: від Киви до Рабіновича

Прецедент Ляшка у 2014 році був одним з головних підсумків тодішніх парламентських виборів. Розбирати цей феномен в умовах війни й економічного колапсу часу не було.

Однак одразу після успіху "головного радикала" з'явилися ті, хто вирішив апробувати нехитру формулу його перемоги. Здавалося, усе просто: береш ефектного хлопця з підвішеним язиком, додаєш трохи політичної провокації, множиш на медійну підтримку і – отримуєш дивіденди.

 
Ілля Кива поступово прописався у студіях більшості ток-шоу, у тому числі на РосТВ
фото: unian

Перш за все цим зайнявся "автор Ляшка" Сергій Льовочкін, у якого був вже готовий конвеєр.

Після того, як Олег Валерійович зумів вирватись із тісних обіймів свого "творця", Льовочкіну потрібно було замінити у випусках новин на "Інтері" прізвище Ляшка на прізвище Сергія Капліна. Теж, до речі, кандидат у президенти.

Loading...

Але якщо Ляшко у часи свого злету, був "єдиним у полі воїном", то у Капліна уже була колосальна конкуренція.

Головні його суперники зібралися у мандрівний цирк "радників" навколо глави МВС Арсена Авакова.

Лідирував у цьому цирку Ілля Кива, який поступово прописався у студіях більшості ток-шоу, у тому числі на РосТВ. Дійшло до того, що він навіть відібрав у згаданого Капліна половину Соціалістичної партії, яка і висунула Киву у президенти.

Але поки "соціалісти" чубились між собою, по-справжньому успішно "технологія Ляшка" вистрілила дуплетом Вадима Рабіновича та Євгена Мураєва на іншому фланзі електорального поля.

Щодо того, чи смішні взагалі єврейські анекдоти Рабіновича, можна сперечатися. Але те, що кількарічне безперервне повторювання їх на власних каналах зробило із нього кандидата у президенти з дуже високим рейтингом – науковий, чи точніше клінічний, факт.

Кульмінація: Зеленський

У всіх, хто досі намагався застосувати технологію перетворення жартів на відсотки рейтингу, була одна спільна проблема.

Левова частка їхньої роботи йшла на те, щоб глядач і виборець почали ідентифікувати їх, вирізняти зі стрімкого і мутного телевізійного потоку інших політологів-експертів-депутатів.

 
Головна перевага Зеленського перед конкурентами – це його позасистемність
фото: unian

Крім того, так чи інакше, усі згадані персонажі грали за давно заданими правилами, намагаючись вписатись в існуючу політичну парадигму. А звідси – усі вони отримали іншу спільну проблему так званої "електоральної стелі".

Перефразовуючи жарт олігарха Ігоря Коломойського з нещодавнього його інтерв'ю, скільки б Ахметов не вкладав грошей в Ляшка, той має свою "межу росту", вище якої стрибнути не може. Так само було і з рештою подібних кандидатів.

Аж поки не з'явився Зеленський. Перед актором, якого в буквальному розумінні, знає кожна баба на селі, проблема впізнаваності не стоїть. А питання "електоральної стелі" якщо і постає, то висота цієї стелі настільки висока, що її цілком вистачає, щоб пройти у другий тур президентських виборів.

Але головна перевага Зеленського перед конкурентами – це його позасистемність.

Йому не треба, як Юлії Тимошенко, витрачати величезні гроші на рекламу в Facebook чи YouTube, щоб "залучити" людей до написання нової Конституції. До Зеленського цілком безкоштовно за кілька днів самі прийшли півмільйона людей.

Для більшості з них головний козир конкурентів Зеленського, мовляв "А хто його команда?", має просту і зрозумілу відповідь. Вони і є його команда, кожен окремо.

А все, що Зеленський для цього зробив – записав відео і кинув його в Instagram. Соцмережа, назву якої добра частина нинішніх політиків, мабуть тоді тільки і почула, як дивилась звернення Зеленського. Виявляється, все можна робити ледь не задарма.

Більше того, центральний елемент кампанії Зеленського – це реклама його серіалу "Слуга народу". Ще раз – реклама комерційного продукту, яка окупиться після запуску серіалу в ефір. Тобто Зеленський не тільки не витрачається на кампанію, а може на ній ще й заробити! А це взагалі уже щось нечуване.

Українська політична тусовка – це закрита, самозациклена і зверхня публіка. Останні місяці там важко і масштабно розігрується чергова штабна баталія з умовною назвою "Він і Вона".

Про фактор позасистемних гравців у цій грі, звичайно, говорили, але мало хто сприймав його як реальну загрозу. Куди важливішим для штабів було вигадати, що робити із тим, що Її рейтинг далі не росте, або як змусити Його рейтинг не падати далі.

Зате тепер про "фактор Ze" говорять усі, хоч і не тямлять до ладу, що з ним робити.

Є варіант: почекати, поки сам Зеленський прийде по допомогу.

Зрозуміло, що зараз Зеленський намагається всіляко дистанціюватись від Коломойського чи будь-кого з олігархів. Але чим далі триватиме ця політична гра, тим вищими ставатимуть ставки, і тим серйознішими будуть гравці.

Рано чи пізно перед Зеленським постануть настільки масштабні проблеми, що своїми силами він їх просто не зможе вирішувати. Для перемоги буде потрібна серйозна мережа довірених людей по країні, здатна не тільки дати, але й захистити результат. Ще потрібна присутність у медіа, регіональні штаби, прихильність поліції і членів дільниць…

Це питання до гравців такого рівня, до яких не пускають без "рекомендації" когось із "членів олігархічного клубу". І Зеленський не виняток.

Тоді й буде видно, чи такий "слуга народу" сам собі господар, яким хоче здаватися зараз.

А поки можна констатувати: те, що починалось, як технологія тролінгу у 2010-2011 роках, несподівано перетворилося на дуже серйозний інструмент. Саме він багато в чому підготував виборця до того, що "можна і так", "чому б і не комік".

Якось головний стратег Порошенка пояснював, що за чинного президента проголосують, бо немає нікого кращого.

Можливо, кращого і немає. Зате тепер є зовсім інший.

Роман Романюк, УП



powered by lun.ua
В підвішеному стані: що відбувається з ринком нерухомості Києва
Бунтівна Барселона: як вирок проти сепаратистів занурив Каталонію у безлади та протести
Театральний продюсер Олена Матвієнко: В Україні балет ризикує опуститися до рівня сільського клубу
Російський політолог Морозов: Порошенко був цвяхом у черевику в Путіна
Усі публікації