"Якби втримали термінал – вже були б в Донецьку". Учасники оборони ДАП п'ять років по тому 

Анастасія Береза
колаж: Андрій Калістратенко
20890 переглядів
Вівторок, 21 січня 2020, 06:00

П'ять років тому, рано вранці 21 січня, останні захисники аеропорту імені Прокоф'єва у Донецьку потрапили в полон до бойовиків після невдалих спроб евакуації з уламків розтрощеного терміналу. 

Так на 242-й день закінчилася оборона летовища, яка назавжди залишиться в історії України. "Люди встояли – не витримав бетон" – так говорили про військових, які воювали у ДАП і яких у народі тепер називають "кіборгами". 

Військова операція, що успішно почалася в травні 2014-го, завершилася національною трагедією. У битвах за аеропорт загинули більше 200 українських військових, понад 500 отримали поранення різної важкості. 

Суперечки щодо доцільності кровопролитних боїв за аеропорт не вщухають п'ять років по тому. Про ті події написали декілька книг, зняли низку документальних фільмів і національний блокбастер.

Учасники оборони ДАП у п'яту річницю трагедії розповіли "Українській правді" про те, як вони там воювали, чому та чим займаються зараз.

Сергій Гурін, Араб, підполковник, десантник

 
Гурін: "Зараз я найбільше хвилююся за своїх хлопців. За статистикою, п'ятий-шостий роки після боїв – найважчі. Почуття непотрібності, марності, покинутості приводить ветеранів бойових дій до самогубств та інших наслідків"
фото: радіо свобода

На момент боїв за аеропорт був начальником штабу 3-го батальйону 80-ої бригади. Отримав поранення в терміналі та був евакуйований за день до підриву. Зараз керує 199-им навчальним центром Десантно-Штурмових військ і навчається в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького.

Я чотири роки мовчав, а тепер як безпосередній учасник тих подій хочу сказати: всі, всі абсолютно, хто був в старому і новому терміналах – герої. 

Поки одні в цей час були на дискотеці в Києві, вони – гризли воду в аеропорті, бо вона замерзала, боялися їсти, бо ходити в туалет небезпечно, кип'ятили собі каву між боями, використовували вологі серветки замість протигазу, дзвонили своїм мамам і казали, що у них все добре… 

Я бачу різницю тільки між тими, хто там був і хто ні, а не між тими, хто там воював. Усі вони герої.

Переважно це були мобілізовані хлопці. Треба віддати шану їхній сміливості. Після аеропорту я ще більше почав розуміти, де чоловіки, а де – ні. 

Зараз розвелося "кіборгів", які ніколи і в аеропорту не були. Я взагалі це слово не дуже люблю. "Герої" – більше підходить.

Я повернувся до української армії у 2014-му році і думав йти після мобілізації, але після аеропорту ці думки зникли. Якщо підуть всі, хто там був, то навіщо все це було? Війна для мене – це ті люди, які були там зі мною, які загинули у мене на очах, які досі приходять у снах... 

Після аеропорту я визначився, що служитиму далі, і підписав контракт до кінця особливого періоду. Поки у мене є сили і я можу щось змінювати, я це робитиму. Служу і намагаюсь це робити чесно і правильно. Мій батько був генерал-лейтенант, перший заступник начальника Генерального штабу збройних сил, тому осоромити прізвище я не можу.

Спочатку я багато себе гриз, аналізував можливі помилки в останні дні. Зрештою дійшов висновку, що все було зроблено правильно у тій ситуації. Наскільки можливо. 

Якщо командир не може прийняти рішення, яке може призвести до втрати особового складу, він – не командир. З цим важко жити. Я сам з цим живу. 

Все було правильно. Неправильно те, що це все забувається настільки швидко. Наші полонені повернулися додому через рік після тих подій, і їх вже ніяк не відзначили. Вони рік пробули у полоні, їхні діти, родини важко це перенесли. Хотілося б, щоб держава відзначила їх – увагою, нагородами, соціальним пакетом, реабілітацією, підтримкою. Мені здається, це було б справедливо. Мені б цього дуже хотілось.

Зараз я найбільше хвилююся за своїх хлопців. За статистикою, п'ятий-шостий роки після боїв – найважчі. Почуття непотрібності, марності, покинутості приводить ветеранів бойових дій до самогубств та інших наслідків

Loading...

Вони щороку збираються в ці дні. Через роботу і відстань я не завжди мав змогу долучатись до них, але цього року я збираю всіх в Києві – побачитись, поговорити, підтримати, посварити, якщо є за що. 

Мене найбільше підтримує моя сім'я. Я б пам'ятника поставив своїй дружині та своїй маленькій дитині. Те, що вони тоді пережили – це подвиг. Зі мною п'ять днів не було зв'язку. Дружина досі береже всі мої смс з аеропорту. Вона жодного разу не запропонувала мені покинути армію, навпаки – стала ще більшою патріоткою. 

Коли я вперше їхав на схід, вона з молодшою донькою приїхала до мене в учбовий центр. Мала стояла на БТР і показувала двома пальчиками "peace". За те фото я воював. За дітей я воюю зараз.

Читайте також: Аеропорт. Невідомі подробиці найтрагічнішої спецоперації АТО

Ольга Башей, Кроха, парамедик, волонтер

 
Башей: "Мені здається, аеропорт став таким символічним ще й тому, що першим туди зайшов саме Правий сектор і ОУН"
фото: islam.in.ua

Працювала в аеропорті найважчі півроку. Нагороджена орденом Княгині Ольги та званням Народний герой. Була радником двох міністрів оборони, займалася реформуванням військово-медичного напрямку. 

Я пам'ятаю кожного. А зустрічатися ні з ким не можу. Мені важко. Я не можу спілкуватися і починаю плакати. 

Я не дивлюся кіно про війну. Мені і фільм про аеропорт дався складно. Я б і не пішла на прем'єру, якби не запросив режисер (Ахтем Сейтаблаєв – УП) – ми з ним ходимо в одну мечеть. Я навіть роликів міністерства оборони не дивлюся. Коли ветерани збираються і запрошують мене, я теж не можу – мені важко. А там (на війні УП) я трималася "огірочком". 

За всю війну я лише тричі плакала. Я взагалі трималася добре, поки не втратила ще й подругу – Іру. Ми з четвертого класу дружили. Війна мене не вбила і не розбила, а після смерті Іри я три місяці не могла прийти до тями.

 
фото з фб-сторінки Ольги башей

В аеропорту я працювала з вересня 2014-го. Від'їжджала допомагати в Авдіївку, Дебальцеве і поверталася знову. Останній раз приїхала 17 січня. Тоді щодня і до самого кінця, чотири дні поспіль, було по 15-20 поранених. Всі десантники. Загалом 133. Те, що всі вони, крім одного, вижили – заслуга Ігорька (Ігоря Зінича, Героя України УП), медика 80-ої бригади. Сам він не вижив. Хоча рани у нього були не складні. Він просто стік кров'ю й замерз.

Я рвалася в термінал, хотіла витягнути Ігорька, просила відправити мене в термінал з Кузьміних (Олег Кузьміних, комбат 81-ої бригади УП). Його можна було врятувати.

Я залишалася там до початку лютого. Сподівалася, що дадуть коридор для наших поранених після підриву. Але не дали. Ще й знущалися над тілами. 

Коли повернувся з полону останній десантник, то розповів, як загинув Ігор... Я постійно згадую його й зараз. Скільки житиму – пам'ятатиму.

Мені здається, аеропорт став таким символічним ще й тому, що першим туди зайшов саме Правий сектор і ОУН. Про це чомусь дуже мало говорять. 

 
фото з фб-сторінки Ольги башей

Думаю, якби ми втримали старий термінал, то вже були б в Донецьку. Аеропорт не потрібно було здавати, його треба було тримати. Просто стін вже не залишилось. 

Планували вийти в ніч з 17-го на 18-те і залишки терміналу підірвати. Але втратили рації, зв'язок, і нічого не вийшло. Постійно направляли туди допомогу, але всі ставали "трьохсотими" (пораненими УП). Ми втратили там найкращих.

Це точно не була здача. Може, хтось щось упустив, може, хтось не виконав завдання. Були помилки деяких командирів. За це кожен з них буде перед Богом відповідати.

Останній раз я була в районі аеропорту у 2017-му. Там треба все зрівняти з землею і відбудовувати наново. Там уже нічого не залишилося, все зруйновано. Кажуть, зараз туди почали повертатися люди. Треба допомагати їм. 

Читайте більше: Воины добра. Оля Кроха

Анатолій Свирид, Спартанець, ветеран, десантник

 
Свирид: "Я комісований за станом здоров'я та все одно не виключаю можливості повернення до армії – москалі нікуди не дінуться, потрібно буде завжди готуватися до війни"
фото з архіву анатолія свирида для dnews.dn.ua

Брав участь в останніх боях в терміналі. Вранці 21-го січня, не дочекавшись евакуації, здався бойовикам, щоб врятувати поранених. Місяць провів у полоні. Після повернення заснував громадську організацію "Серця кіборгів". Через отримані в аеропорту поранення комісований з армії за станом здоров'я.

Я згадую їх кожного дня. Кожного. Часом свідомо, частіше – асоціативно. Цей досвід і моральний тягар несеш на собі. Постійно думаєш: краще б залишився ти там, а не твій товариш. 

Від нас для загиблих залишилась тільки пам'ять і молитва. От ми кожного дня пам'ятаємо і щороку збираємося помолитися. Кожного року приходить все менше людей. 

Загинули кращі люди України. Я вважаю, що маю право пафосно говорити, тому що ми з прапорами і за прапори йшли воювати, за наш гімн і народ. А наш народ живе телевізором і обирає емоціями. З цього мені навіть соромно.

 
фото з архіву анатолія свирида для dnews.dn.ua

Сили та енергію я беру в дітях, з якими працюємо. Зараз під нашою постійною опікою щонайменше 500 дітей з усієї країни. Минулого літа ми возили групу в Словаччину. Там були діти, які вперше взагалі побували за кордоном. Коли ми прощались, деякі з них мене так обіймали. Я пишаюся цим. По великому рахунку, я для них наче батько.

За весь час заходи нашої організації відвідали 50 000 людей по всій Україні. Багато зроблено. Багато дитячих душ ми врятували, дали тепло, дали надію, дали підтримку. Будемо працювати далі.

 
фото з архіву анатолія свирида для dnews.dn.ua

Велика проблема була в тому, що там (в терміналі УП) були різні підрозділи і люди різного рівня підготовки. Трималися на одній силі волі. Дух духом, але, як відомо, в екстремальній ситуації ти опускаєшся до рівня своєї підготовки, а вона була дуже різна. 

Коли після звільнення з полону ми були в госпіталі, до нас ніби Муженко (головнокомандувач ЗСУ 2014-2019 УП) збирався, але так і не приїхав. Ми потім бачилися з ним. Звісно, я запитував і про аеропорт. Його відповідь мене не задовольнила, скажімо так.

На офіційні урочистості до дня загиблих в аеропорту запрошують тих, кого там не було і хто погоджується з офіційними версіями. Мене не запрошують, тому що я думаю, що після падіння вежі і невдалого штурму монастиря треба було мінувати термінал і виводити людей. І людей би зберегли, і ворогу насолили.

Я вважаю, цю історію мали би розібрати на атоми, але цього не сталося. Дуже дивно і неприємно, що вона не була проаналізована. Наприклад, ніхто зі мною не розмовляв про це. Ніхто. І я не чув, щоб когось іншого розпитували про це теж. 

Великого оптимізму відносно того, що це станеться, я не маю, але треба готуватись до нових викликів. Я комісований за станом здоров'я та все одно не виключаю можливості повернення до армії – москалі нікуди не дінуться, потрібно буде завжди готуватися до війни. Я от з вами розмовляю і карабін чищу. Добро має бути з кулаками.

Читайте також:

Дев'ята рота. Останні "Кіборги"

Дев'ята рота. Останні "Кіборги". Частина друга

Дев'ята рота. Останні "Кіборги". Частина третя. "Падіння ДАПу"

Анастасія Береза, для УП



powered by lun.ua
Як світ божеволіє через коронавірус: розвінчуємо чутки та міфи
Гірка цукерка: як Україна буде розраховуватись за ВВП-варантами Яресько і Яценюка
Що відбувається з окупованим Кримом без дніпровської води. 13 фактів
Курт Волкер: Росія не планує віддавати Донбас у осяжному майбутньому
Усі публікації