Афганістан пахне кров'ю. Інтерв'ю режисерки Сахри Карімі, яку евакуювала Україна

Неділя, 22 серпня 2021, 05:30
Фото: Дмитро Ларін

Афганська режисерка Сахра Карімі – одна з тих, кому вдалось виїхати з країни після наступу талібів, і ба більше, зробити це за допомоги України.

Сахрі – 37, і від талібів вона втікає вдруге. Перший раз – в Іран, другий, в Україну. А своїм найкращим періодом життя вона називає перебування у Словаччині, де вивчала режисуру і має громадянство цієї країни.

Попри те, що Сахра зазвичай працює "за кулісами", вона – ідеальна героїня для феміністичного кіно: перша жінка в країні, яка отримала науковий ступінь з режисури та очолила державну компанію "Афганфільм". 

"Українська правда" зустрічається з Сахрою в центрі Києва, неподалік Майдану, де весь ранок монтують конструкції до 30 річниці Незалежності. На запитання, як їй Україна, режисерка відповідає англійською: "Дуже схожа на Словаччину". Ми говоримо з нею через перекладача. 

На внутрішньому боці її лівої руки – велике, сміливе як для афганки, татуювання з перської поезії: "Якщо ти не можеш знайти справді хороших людей у цьому світі, ти маєш створити свій світ, наповнений хорошими людьми". 

На зовнішньому боці правої – маленький напис англійською "Be strong". 

 
Усі фото: Дмитро Ларін

Для розмови ми сідаємо на сходи Жовтневого палацу. Сахра стягує блакитну резинку з мокрого волосся, щоб воно досохло на сонці, і ледь не щохвилини відповідає на телефонні дзвінки. Каже, що по приїзду в Україну стала справжньою мішенню для журналістів.

Andriy Yarmak? – Уточнює вона правильність написання прізвища голови ОП і повертає до нас екран смартфону.

– Yermak, – підказуємо їй. – Він вам з чимось допомагає в Україні?

– З усім, – з посмішкою відповідає Сахра. 

У невеликому інтерв’ю Сахра розповідає УП про те, як Афганістан змінився з присутністю США, хто в Кабулі радів приходу талібів і якою була роль Андрія Єрмака в її евакуації. Вона також описує рідний Афганістан таким, яким українці його рідко бачать у новинах. 

 

"Ми хотіли, щоб війська США залишались, поки не буде миру" 

– Між Афганістаном та Україною – три тисячі кілометрів. Найбільша, якщо не єдина, точка дотику між нашими країнами – це Афганська війна 1979-1989 років. І ця точка доволі болюча. Покоління українців, яке виросло в незалежній Україні, майже нічого не знає про Афганістан. 

Сахро, розкажіть для українців, для українських читачів, якою є ваша країна? Про що вона? 

– Моя країна гарна. 

Утім, упродовж 40 років вона зазнавала різних військових конфліктів. Спочатку це була війна, у якій брав участь Радянський Союз, потім – громадянська, "Талібан", потім 20 років чогось, схожого на демократію – але з постійними конфліктами з терористичними групами на кшталт "Талібану" чи "Аль-Каїди". 

Якщо ж абстрагуватися від війни, то це країна з давньої історією. На її території проживають багато етнічних груп – пуштуни, хазарейці, таджики, узбеки. Ми маємо дуже мальовничі провінції. 

За останні 10 років молоде покоління Афганістану зробило багато проектів, активностей, щоб змінити суспільство. 

Ми маємо чотири сезони, а на вулицях ростуть фрукти. 

Але наші політики завжди все про*обують.

"Талібан" знову повернувся до влади і захопив міста, бо політики не змогли консолідувати (людей – УП). Було дуже багато етнічних конфліктів. 

Політики ніколи не були об’єднані, вони завжди плели інтриги. Вони не піклуються про нашу країну – тільки про себе. Про свої родини, кишені і бізнес. 

– Чим пахне Афганістан, який його головний запах?

– Кров’ю (затуляє обличчя обома долонями і плаче – УП). Постійні вибухи, вбивства.

Люди безупинно сподіваються, що одного дня це закінчиться. Але ось за тиждень усе перевернулось догори дриґом. 

 

– Ким у вашій країні мріють стати діти? Які професії вони прагнуть отримати?

– Афганські діти – прекрасні, вони мріють про мир.

В Афганістані живе всього 33 мільйони населення і 70% з них – молодь, люди до 30 років. Вони мріють про мирну землю. Про можливість вчитися, подорожувати, працювати. 

– Ким ви мріяли стати в дитинстві?

– Спочатку я вивчала математику і фізику, а коли переїхала до Словаччини, то почала вчити режисуру. А як була маленькою, дуже хотіла стали археологинею. 

– Ви переїхали у Словаччину в 1996, коли таліби вперше захопили Афганістан?

– Ні, у 2001. Спочатку, коли таліби вперше захопили країну, ми переїхали з Афганістану в Іран – там ми були біженцями. Потім з Ірану в Словаччину. 

У Словаччині був найважливіший період мого життя. Але попри те, що я була успішною студенткою, я не хотіла там залишатись. У 2013-му я вирішила повернутись до Афганістану, бо хотіла зняти про нього фільм. 

Я хочу розповідати історії про свою країну.

 

– І з 2013 року до 2021 ви жили в Афганістані. Увесь цей час у країні перебували війська США, наскільки ця присутність була помітною?

– Ця присутність практично не відчувалася, бо вони концентрувались на своїх військових базах. Також у них були "зелені зони безпеки". Тобто ми майже не бачили їх на вулицях. 

Як ви реагували на заяви Обами та Трампа про скорочення контингенту США в Афганістані, а згодом і про виведення військ? 

– Трамп робив це, щоб виграти вибори. Але Байден прискорив цей процес. Це велика зрада. 

– Ви хотіли, щоб війська США залишались у країні й надалі?

– Так.

– Як довго?

– Поки не буде миру. 

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Ольга Кириленко, журналістка УП
Нам усім хочеться бути частиною якоїсь групи – місця, де можна говорити, слухати, радити та впливати. Якщо вам цікаві люди, історії, процеси навколо (та головне, як вони відбуваються і що буде у підсумку) – Клуб "Української правди" буде вашим найкращим варіантом. І нашим, мабуть, теж.

"До приходу "Талібану" жінки могли робити все"

– Наскільки країна, у яку ви повертались у 2013 році, відрізнялась від тієї, з якої ви тікали кілька днів тому?

– Суттєво. Ми багато зробили, багато досягли. Міста стали сучаснішими – багато нових будівель, кав’ярні, будинки моди. Багато можливостей з’явилось у приватному секторі. Молоде покоління відчувало себе набагато щасливішим. 

Хоч терористичні акти й тривали, ці зміни мотивували людей рухатись уперед.

 

– Ви згадували, що 70% населення Афганістану – це молодь. Отже молоді люди не виїжджали з країни? Попри ті ж теракти?

– Так, бо коли є надія на мир, ти обираєш залишитись у своїй країні.

– Надія на мир – це присутність США? Тобто присутність американських військових утримувала молодих людей в країні?

– Так. 

– Якби ви знімали документальну історію про сучасний Афганістан, хто були б її головні герої? Можете назвати трьох людей або ж збірні образи?

– Я б зняла фільм про тих, хто справді любить Афганістан, хто справді піклується про нього. Я думаю, що це звичайні солдати Афганістану. 

– Не американські солдати, а місцеві, афганські?

– Так. 

 

– Чи не найбільше в контексті наступу "Талібану" політики та журналісти переймаються саме за наслідки цього наступу для жінок. Яке положення в афганському суспільстві займають жінки? Маю на увазі час до наступу талібів.

– Ми боролися (посміхається – УП).

– За що або проти чого?

– За наші права, ідентичність, місце в політиці та суспільстві. 

– Чи є в Афганістані професії, позиції чи послуги, недоступні для жінок? 

– Ні, до приходу "Талібану" ми могли робити все, ми були включені у всі сфери життя. 

– А як щодо усталених вимог до зовнішнього вигляду жінки?

– Ні, нічого цього немає. Усе залишилось у минулому.

 

– У 2009 році ви випустили фільм "Афганські жінки за кермом". На той час жінка-водійка була рідкістю? 

– На той час це було щось нове, жінки цього боялися. Але зараз це норма, я сама вожу авто. 

– Нині таліби заявляють, що не хочуть бачити жінок жертвами режиму і навіть закликають їх долучатись до нового уряду. Місцеві жінки-ведучі виходять в ефіри, щоправда журналістці американського телеканалу CNN після 15 серпня це довелось робити з покритою головою, а дівчатка ходять до школи. Про що, на вашу думку, це говорить? "Талібан" лібералізується?

– Вони роблять ці жести лише заради визнання, міжнародного визнання. Ми не віримо їм.

Усі знають, що 1996-2001 – був найтемнішим часом для жінок. Дівчатка не могли ходити в школу, жінки не могли прогулюватись без супроводу – хіба може до лікаря. Жінки не могли вільно жити. 

"Першою допомогу запропонувала Ванда Грицева, вона має тут друга – Андрія Єрмака"

– Нещодавно ми говорили з колишнім українським військовим, який після завершення Афганської війни їздив розшукувати полонених. Він був в Афганістані тричі – у 2010, 2018 та 2019, і розповідав, що кількість і впливовість талібів поступово зростала. 

Наскільки це було помітно для вас – людини, яка щодня ходить одними й тими ж вулицями і бачить одних і тих же людей?

– Так. Через те, що політика і суспільство жили в країні, фактично, своїм життям, "Талібан" почав розростатися дуже швидко. Не було жодного організованого супротиву. 

Читайте також: "Одразу подумав – почнеться різня". Як українські "афганці" реагують на наступ "Талібану"

– Таліба і справді неможливо відрізнити від звичайного перехожого, селянина?

– Так. Зараз їх уже можна розрізнити – окей, це таліб, у нього борода. Але різниця не в зовнішньому вигляді, а в способі мислення, ментальності. Людина може дуже гарно виглядати і водночас бути талібом.

Я, до речі, маю кілька знайомих політиків, які підтримали прихід "Талібану". Насправді мене це навіть не здивувало, бо я знаю людей, які підтримують талібів. Вони це роблять, бо розчарувались у нашому уряді.

– А які є причини для розчарування в уряді?

– Наш уряд дуже корумпований і несправедливий. Він не займався вирішенням економічних і міжетнічних питань, деякі етнічні групи жили в умовах значної бідності. Люди були нещасливі.

Також Афганістан – це дуже консервативна та релігійна країна, частині людей не подобалось, що жінки отримували більше можливостей.

 

– Ви – сильна жінка. Перша, яка отримала науковий ступінь з режисури в Афганістані, перша, яка очолила державну компанію "Афганфільм". Наскільки вам легко, комфортно бути собою у своїй країні?

– Я відома в Афганістані своїм неприйняттям талібів – тут не йдеться про комфорт, я маю багато ворогів. Коли таліби прийшли, я змушена була тікати, бо я знала, що вони мене вб’ють. 

– Де вас цього разу застала новина про входження талібів до Кабулу, що ви робили в той момент? 

– Я була в банку, хотіла зняти гроші, але не змогла, і побігла додому. Люди навколо були спантеличені й не могли повірити в те, що відбувається. А за кілька годин вулиці стали пустими. 

– Що було в очах талібів, які заполонили собою місто – бажання влади, помсти? 

– Талібів не було на вулицях, вони відразу рухались до президентського палацу. Щодо жителів: я насправді не бачила їхні очі, бо бігла в аеропорт. 

– Україна була єдиною країною, яка запропонувала вам допомогу з евакуацією?

– Ні, першою була Ванда Грицева – президентка Академії кіно і телебачення Словаччини. Вона має тут друга – Андрія Єрмака (Єрмак разом з Грицевою були співпродюсерами українсько-словацького фільму "Межа" – УП), вона сконтактувала з ним, після чого українська влада вирішила мені допомогти. Вона підштовхнула уряд Туреччини допомогти нам виїхати.

– Хто саме вийшов з вами на контакт з боку України?

– Андрій Єрмак.

 
фото: Twitter Андрія Єрмака

У новинах ми бачили, як афганці у розпачі кидались на літаки, щоб виїхати з країни, і деякі з них навіть гинули. Чи відомо вам, за яким принципом люди сідали в літаки?

– Пріоритет мали американці й ті, хто працювали з американцями – це перекладачі, проджект-менеджери, виконавці проектів. Про звичайних людей вони не думали. 

– Український Фейсбук активно обговорював, чому серед майже 700 пасажирів американського військового літака майже не було жінок. 

– Їм фізично важче було туді дістатися першими.

– Як довго ви плануєте бути в Україні? 

– Я привезла з собою свою родину, зокрема брата, і хочу вивезти його до Канади, де моя мама. Тому як тільки я отримаю візу, я звідси поїду. 

– Останнє запитання – чи плануєте ви коли-небудь повернутись в Афганістан?

– Я залишаюсь директоркою "Афганфільму", тож якщо я побачу, що вони (таліби – УП) створять коаліційний уряд і не образять мене, не вб’ють чи не посадять у в’язницю, я, напевно, повернусь. 

Ольга Кириленко, УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді