Доктор Найєм і його діти. Історія одного кіоску

Вівторок, 24 серпня 2021, 05:30
Ілюстрація Расті Тролер

В одного з трьох тисяч кіосків, знесених за пів року в підземних переходах Києва, нещодавно з’явилися очі.

Їх намалювала Маріам Найєм. А потім зробила допис у соцмережі.

"У нашої сім’ї був кіоск на площі Перемоги. Він був у нас 20 років. Потім його не стало. Й за день не стало мого тата...". 

 
Фото: Юлія Кочетова

Позабиваний дошками кіоск у підземному переході дивиться очима доктора Наїма Найєма – людини, про яку не знає Google.

Тисячі посилань на запит "Найєм" розповідають про його дітей – колишнього журналіста, політика й державного менеджера Мустафу Найєма, адвоката Масі Найєма, культурологиню й художницю Маріам Найєм. Про Наїма пошуковикам відомо лише те, що він їхній батько.

Сюжетні лінії в цій історії здійснюють кульбіти, як повітряний змій у небі. Й перегукуються з історією України кількох останніх десятиліть.

Ця історія про дорослішання, травми війни, які нам ще належить прожити, і про підземний перехід довжиною в 30 років, де кожен сам собі Мойсей.

А нарешті про те, що незалежність – країни чи людини – це не про декларації, а про витягування себе за волосся з болота. Або з пекла – кому як пощастить.

Його університети 

Якби про це знімали фільм, прологом до нього могла б стати сцена, де хлопчик запускає повітряного змія.

Хлопчику 5 років. А може 12. Або 36. Або 67. Його звати Наїм. А може Мустафа. Або ж Масі.

Турніри повітряних зміїв – стара афганська традиція. Вони починаються рано вранці й тривають до останнього змія в небі. 

Вищий пілотаж – зробити повітряного змія самому. З бамбука, клею, паперу і шпагату. Найскладніше – правильний шпагат, яким ти "зрізаєш" змія супротивника. Для цього шпагат спочатку вкривають клеєм, а потім – товченим склом. 

"Я виріс на вулиці, де разом з іншими дітьми робив іграшки. В мене були найкращі повітряні змії на нашій вулиці", – голосом Наїма розповідає аудіозапис, що прислала мені Маріам.

В якийсь момент я зрозуміла, що нічого не знаю про те, яким був тато до мого народження, – говорить Маріам. – Ми почали говорити з ним про це. І я почула те, що у мене, народженої в 1992-му в Києві, в голові не вкладалося.

Моя бабуся вийшла заміж у 13 років і невдовзі народила. Уявіть, тато пам’ятає свою маму тінейджеркою.

У татовій сім’ї було 13 дітей, і в усіх, крім одного, рано чи пізно знаходили діабет. Я спитала, як же так пощастило цьому єдиному. Тато відповів: "Так його просто бомбою вбило". 

 
Генеалогічне дерево, намальоване Маріам Найєм у школі

Предки Найємів із давнього знатного роду. Багато родичів Наїма займалися великим бізнесом. Один із них був власником афганської авіакомпанії Ariana. Однак сімейна гілка, до якої належав Наїм, бідувала. 

Але це не завадило йому стати першою людиною у своєму кварталі, яка вступила в кабульський університет.

Любов і війна

Наїм навчався на історичному факультеті, Латіфа – на математичному. 

Латіфа була із заможної шиїтської родини, він – із сунітської. Для тих, хто не в курсі: у порівнянні з конфліктом шиїтів і сунітів вікова ворожнеча сімейств Монтеккі й Капулетті з трагедії Шекспіра – легке непорозуміння.

Наїм і Латіфа кілька разів перетиналися поглядами на спільних лекціях з філософії та в університетському парку. Під час однієї з таких випадкових зустрічей вона розплакалась. Він спитав: "Що трапилось?". У відповідь почув: "Я тебе люблю".

 
Наїм і Латіфа
Фото з особистих архівів

Після закінчення університету в 21 рік Наїм послав свою мати просити руки Латіфи. Йому відмовили.

Після цього сім’я Латіфи змусила її поїхати до США. Попри постійне стеження їй вдавалося за допомогою хлопчика-слуги передавати листи на пошту. Наїм отримував їх кожного дня упродовж п’яти років.

А через п’ять років вона написала, що викладає математику в коледжі іранського міста Мешхед. Наїм знов посилає маму просити руки Латіфи. Йому знов відмовляють.

Латіфа намагалась покінчити життя самогубством. Її врятували. 

Їй уже 25, для афганської нареченої майже старість. Врешті-решт її родичі відступили та погодились на шлюб із Наїмом.

На цей час він уже працював у міністерстві освіти Афганістану – на посаді заступника міністра. Відповідав за будівництво навчальних закладів по всій країні та підготовку кадрів для них.

Після вторгнення радянських "воїнів-інтернаціоналістів" в Афганістан у грудні 1979-го Наїм заявив, що працювати на нову владу не буде. Від різких рухів його відмовив друг: "Кому ти віддаєш свою країну? Якщо підеш, на твоє місце прийдуть крадії та негідники".

Старший син Наїма і Латіфи – Мустафа – народився в 1981-му. Три роки потому – Масі. В пологовий будинок Латіфу везли на бронетранспортері – під час комендантської години в Кабулі машини швидкої не їздили.

Через два дні після пологів Латіфу й Масі виписали з лікарні. Ще через вісім вона померла. Лікарська помилка. 

Наїм залишається з двома дітьми й мамою в одноповерховому кабульському будинку, оточеному високою глиняною стіною.

Масі Найєм про яєшню-делікатес, життя під обстрілами та ями вздовж дороги

Ми жили в Кабулі неподалік від урядового кварталу. Коли під ранок обстріли вщухали, ми з татовою сестрою – тіткою Заро і Мустафою підіймались по сходах на стіну й дивились, як навколо все палає. 

Я прокидався о п’ятій ранку й біг гуляти. Заманити мене додому можна було, тільки сказавши, що тато привіз нового повітряного змія і ми будемо його запускати. Або обіцянкою дати "саді сорх", що перекладається як "червона сотка": це паперова купюра. За такі гроші можна було купити собі одного з кращих у місті паперових зміїв – у дитинстві весь сенс життя був у змієві в небі.

Траплялись дні, коли в нас не було їжі. Пам’ятаю, як ми купували у заможних сухарі та вмочували їх у солодкий чай. Делікатесом була яєшня, посипана цукром. Іноді купували на базарі кров щойно зарізаного барана. Солили та їли.

Уперше я вистрілив з автомата Калашникова у п’ять років. Хтось із військових на вулиці спитав: "Хочеш постріляти?" Він міцно тримав мене позаду, щоб відбій не повалив мене, і я натиснув на спусковий гачок.

Мені було чотири чи п’ять років, коли загинув старший брат тата – дядько Самад. Приходячи до нас, він завжди цілував мене під горлом. Говорив, що це тільки "його" місце. Якось він пішов на футбол, і в цей час почався обстріл. Осколок зайшов йому під горлом. Точно в "моєму" місці. 

Після нічних обстрілів уздовж дороги викопували ями, щоб згрібати туди відірвані руки й ноги. Цією дорогою ми щоранку ходили до школи. 

Віднесений вітром 

Через три роки після народження Масі вітер відносить повітряного змія за три з половиною тисячі кілометрів від Кабула. 

…Готельний номер у маленькому афганському містечку. Перед дзеркалом голиться міністерський чиновник із Кабула. Вже закінчив справи й збирається повертатися додому, лишилося тільки поголитися перед дорогою.

Дзвонить телефон. Мер містечка повідомляє, що чекає біля входу в готель, аби разом їхати на аеродром – літак готовий.

Чоловік з обличчям у піні для гоління перепрошує і говорить, що не встигає. Він полетить наступним рейсом.

Мер відлітає один.

Але недалеко. Літак, на якому вони мали бути разом, збили ракетою під час злету.

Після повернення Наїма в Кабул друзі порадили негайно поїхати з країни. Спецслужби зацікавилися цією історією і навряд чи повірили б у магічну силу піни для гоління, що зберегла життя Наїму. 

Двоє маленьких дітей не залишали вибору: живий батько, навіть якщо він далеко, краще, ніж мертвий поруч.

Він ухопився за першу можливість – поїхати до Москви навчатись в аспірантурі. Діти залишились у Кабулі з мамою Наїма – Маголь.

Наступна зупинка – Київ

"У нас тут новий іноземець, аспірант, поговоріть із ним англійською", – у жовтні 1987-го попросила завідувачка аспірантури 31-річну Валентину Колечко.

Так вона познайомилась із 32-річним Наїмом. На цей момент Валентина вже рік як навчалась в аспірантурі НДІ дошкільного виховання Академії педагогічних наук СРСР. У Києві в неї залишався син від першого шлюбу Митя та кімната в комуналці.

Я народилась в Україні, але виросла в Киргизії, куди направили працювати моїх батьків. А повернулася разом із ними в Україну тільки в 13 років. У цьому сенсі я жертва "пролетарського інтернаціоналізму" – у нашому класі навчались 56 дітей тридцяти восьми національностей. Тому в мене не було страху перед "чужими", я просто не знала, що вони "чужі".

За пів року після знайомства Валентина вразила Наїма тим, що під час однієї з прогулянок схопила його за руку і перевела через дорогу. В ній "на автоматі" ввімкнулася піонервожата – спрацювала звичка, сформована за час роботи в дитячих таборах. 

А 10 травня 1988 року Наїм ув’язався за нею до стоматолога. Він сильно нервував, явно хотів сказати щось, але не наважувався.

Я спитала: "Ви хочете, щоб я стала вашою дружиною?" Він дуже здивувався моїй сміливості й лише видохнув: "Так!" Я кілька хвилин стояла й думала, а потім сказала: "Добре. Я буду". Він купив мені величезний букет бордових троянд.

Пізніше Наїм так описував свій стан: "Після смерті дружини весь час боліла душа, жодної хвилини без болю. А на тебе подивився – одразу заспокоївся. Здивувався і спитав себе: чому став таким спокійним? І відповів: побачив свою дружину…"

Невдовзі мені почала снитися худорлява жінка у світлих шатах. Вона просила забрати її сина… Я зрозуміла, що це була Латіфа, мати Мустафи й Масі.

 
На фото: Валентина і Наїм, 1988 рік; Мустафа (ліворуч) і Масі, Київ, 1994 рік

Наїм привіз восьмирічного Мустафу з Кабула 25 серпня 1989 року.

Пам’ятаю момент, коли разом із Мустафою я гортала дитячу книжку з картинками, – розповідає Валентина. – На одній з них мама вела дитину до школи.

Я показую йому картинку й кажу: "Мама". Він уважно на мене дивиться й перепитує: "Мама?" Я кажу: "Так". Він вказує на мене і говорить: "Ти мама?" Я кажу: "Так, я мама". Він знов питає: "Ти моя мама?" Я відповідаю: "Так, я твоя мама".

Це була мить, як у фільмі "Доля людини". Він кинувся мені на шию – думала, що задушить. 

Ще за рік Наїм забрав з Афганістану п’ятирічного Масі.

Масі розповіли, що всією сім’єю скоро переїдуть до Києва. До цього йому показали фільм "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", і він був упевнений, що Київ саме так і виглядає.

Коли в 1990 році Наїм, Валентина, Мустафа і Масі переїхали до Києва, вже тріщав по швах Союз. Країна нагадувала комунальну квартиру – з постійними сварками мешканців і нескінченними чергами до місць загального користування.

У цьому хаосі народжувалась незалежна Україна. Й це було схоже на те, що відбувалося в родині Найємів.

У Києві спочатку ми жили вчотирьох в одній кімнаті, де у мене з Мустафою було одне ліжко на двох, – згадує Масі. – Потім наш сусід по комуналці дядько Жорик кудись зник, і в нас з’явилась своя кімната з окремими ліжками.

Валентина Колечко про пожежу перехідного періоду, контрольований хаос і про те, що вона робила 24 серпня 1991 року

Події в країні здавались мені тоді логічним продовженням того, що відбувалося в родині. Вдома все палало: тисячі нюансів внутрішнього світу Наїма, про які я спочатку навіть не здогадувалась, адаптація дітей у новій країні, четверо дітей – і всі різні.

Спокійний Митя – мій син від першого шлюбу. Масі постійно хворів, і я його водила до лікарів. Мустафа по стінах ходив. Це був згусток енергії. Для такої "вогненної" дитини знадобився б домашній штат педагогів і вихователів. Але я якось устигала. Не пам’ятаю як, але встигала.

24 серпня 1991 року я лежала в лікарні під крапельницями з високою температурою.

Мені необхідно було зберегти нашу з Наїмом спільну дитину. Маша народилася в січні 1992-го.

Наїм тоді сказав мені: що б не відбувалось, голодними ви ніколи не будете. 

Перехідний період

Шлях до свого кіоску в підземному переході забрав у Найємів дев’ять років.

Першу автівку – "Ладу" четвертої моделі небесно-блакитного кольору – Наїм придбав у 1995-му. Коли всією родиною вперше вибралися своєю машиною на Київське море, це було справжнє відчуття Dolce Vita – солодкого життя, яке й не снилося римській богемі з фільму Фелліні. 

 
У 2004 році Наїм продав свою небесно-блакитну ладу й купив таку саму, але синього кольору
фото: Дмитро Ларін

Наш перший кіоск у підземному переході на площі Перемоги з’явився в 1999-му, одразу після Дня Незалежності – 25 серпня, – розповідає Валентина. – Я сама стояла за прилавком і за перший день заробила фантастичні для нас тоді 127 гривень.

Той кіоск прожив недовго. Боротьба з торгівлею в підземних переходах вийшла на новий виток, і його знесли. Валентина написала листа Кучмі й почалась бюрократична епопея, що тривала два з половиною роки, поки врешті-решт Найємам дозволили побудувати новий кіоск у тому самому переході.

Чому з-поміж усіх видів бізнесу Наїм обрав торгівлю сувенірами, залишається загадкою. Сам він свій вибір дітям не пояснював. Тому версії дві.

Перша – прагматична: сувеніри – товар завжди потрібний, а головне – не швидкопсувний, на відміну від продуктів чи квітів.

Друга – красива: Наїм хотів оточити себе й навколишніх тим, чого йому бракувало з дитинства, – святом. Продавець свята – вдала назва для сувенірного бізнесу. 

Якоїсь миті у Найємів виникла шалена думка створити музей іграшок. Але справа не пішла з простої причини – жорсткі рамки виживання. Виходити за них було небезпечно.

І все-таки Наїм іноді дозволяв собі діяти всупереч здоровому глузду. 

Тато часто відмовлявся продавати товар, якщо йому не подобався покупець. Називав ціну в 35 разів вищу, й покупець ішов собі ні з чим, – розповідає Масі.

 
Масі Найєм: Тато не захотів продавати "поганій" людині цю співочу чашу
Фото: Дмитро Ларін

Маріам Найєм про запалення кишені, рогатих коней і Гегеля під прилавком 

Наприкінці 1990-х – початку 2000-х після появи кіоску на площі Перемоги я почула нове для себе слово "виторги". Перед святами це могло бути до тисячі гривень на день.

Коли все було погано, тато приходив увечері сумний і говорив: "Машо, в мене болить, так болить. У мене запалення". Я питала: "Запалення чого?" – "Кишені". Ця фраза на віки. Якщо хочете довести до сказу моїх братів, скажіть при них "запалення кишені".

Запалення кишені найчастіше траплялося влітку. Порожній Київ, ніхто не купує сувеніри. Натомість усе добре було у вересні й грудні. За кілька тижнів до Нового року наша квартира перетворювалась на одну суцільну коробку з товаром.

Ми й самі були частиною цього сувенірного всесвіту. Напередодні року Коня тато закупив величезний табун коней, і вони не продались. А наступним був рік Кози. Що ми робимо? Правильно, всі сідаємо і ліпимо коням роги.

Тисячі хлопавок, гірлянди, пузаті Будди, копійчані яйця Фаберже, крилаті янголи, червоні жабки з монетками у роті. Собаки на батарейках. Тато перевіряв кожну, а вони гавкали й бігали по квартирі. Ще були музичні шкатулки. Коли він показував нам товар, завжди говорив: "Поглянь, як це красиво!". А ти дивишся на все це і не бачиш ніякої краси, адже це просто товар. 

Якщо у вас є родичі, які пережили голод, і ви спитаєте, що їм більше до смаку – страви з птиці чи з риби, вони навряд чи зможуть відповісти. Для них це все просто їжа. А їжа – це життя. Так само й для тата. Товар – це не про естетику й не про смак, це про життя, про майбутнє сім’ї. 

Під прилавком у кіоску в тата завжди валялись книги Гегеля – не для продажу. Червоні жаби, пузаті Будди, рогаті коні, тюбики якогось суперклею… і Гегель. Він постійно його цитував. "Маришко, – казав він, – пам’ятай, кількість переходить у якість". 

Пам’ятаю, як у підземний перехід приходив чоловік і збирав данину. Весь перехід платив. Тоді тато вирішив, що треба купити ще одне місце, де нас точно не будуть займати. І батьки купили кіоск на троєщинському ринку. Там торгували афганці, тато був важливою персоною. Коли телефонували додому, говорили: "Можна доктора Наїма до телефону?".

Якось тато побачив один із дописів Мустафи у соцмережі й розсміявся. Говорить: "Мустафа такий смішний, такий кумедний, і завжди був таким. Якось у Кабулі він пішов до школи, не виконавши домашнє завдання. Вчитель проколов йому вухо, взяв папірець, написав на ньому "Мустафа – поганий хлопчик" і вставив у вухо. Що робить Мустафа? Дорогою додому виймає цю записочку, пише "Мустафа – хороший хлопчик", знов засовує у вухо, приходить додому й показує мені".

Я слухала і розуміла: якщо тато після всього цього зберіг здатність радіти життю, як дитина, отже хто завгодно зможе, що б не сталося. 

 
Масі Найєм: Тато любив іграшки на батарейках. Такі, що танцюють і співають. Особливо папуг, які повторюють за тобою слова
фото: Дмитро Ларін

Розмова про любов мовою черешні

Один з уроків, який діти отримали від Наїма: не чекай, поки тебе попросять про допомогу. Коли люди просять, їх це принижує.

Там одній людині потрібна допомога, – якось сказав він Масі. – Треба перенести судове засідання щодо ДТП. 

Авжеж, зробимо. Давай-но зараз наберемо, і я поговорю.

Ні.

Що ні?

Не наберемо. Я з ним не розмовляю. Він одного разу неправильно повівся. Я чув, що в нього проблема, і йому потрібно допомогти. А оскільки я з ним не розмовляю, ти його сам набери.

Чи був Наїм менш вимогливим і більш поблажливим до своїх близьких? Ні. Чи було з ним легко? Точно ні.

Навіть після багатьох років життя в Україні в тата залишилися звички людини іншої культури, – говорить Масі. – Поки ми з Мустафою жили з батьками, навіть коли подорослішали, не могли повертатися додому після восьмої вечора. Ми ніколи не розповідали йому про те, що йдемо на побачення з дівчатами. Навіть дорослими не могли при ньому випити келих вина у ресторані. 

 
Наїм, Валентина і Маріам
Фото з особистих архівів

Маріам було вже простіше. Наїм до того часу став терпимішим. При цьому якось сказав Масі: "Якщо я колись сяду в тюрму, то сяду через Машеньку, якщо хтось її скривдить".

Я з татом не розмовляла два роки. Така вже в нас традиція: кожна дитина якийсь час не спілкувалася з батьком, – згадує Маріам. – Коли помирились, у нас була дуже важлива розмова. Я тоді сказала йому: "Тату, знаєш, мені часом здається, що ти мене не любиш". Він відповів: "Як не люблю? Я ж тобі черешню купую".

І тут до мене дійшло, що в цій черешні було одне велике "я ж тебе люблю". Це була його мова любові. Людина, яка за сніданком цитувала Арістотеля, говорила про любов черешнею. 

 
Маріам Найєм: Його "Машо, поглянь, як це красиво!" означало: "Машо, дивись, як я тебе люблю, як я про вас піклуюсь!"
Фото: Дмитро Ларін

Три роки тому Маріам підійшла до нього і сказала: "Тату, а покажи мені всі свої кіоски. І всі свої гаражі з товаром".

Ми поїхали по всіх його гаражах. Це був його Діснейленд, його печера зі скарбами, його подушка безпеки. Наша подушка. Він пишався тим, що йому вдалося нарешті створити безпеку для сім’ї. 

А потім тато говорить: "Поглянь, Машо, яка коробка!" Я купив цих свинок дванадцять років тому, на рік Свині. Дивись, як їх багато". І радісно дивиться на мене. А я дивлюсь на нього й думаю: ця свинка проживе наступні 12 років, а ти ні.

Відтоді ми почали поволі прощатися одне з одним. І обидва це розуміли. Я – пізня дитина. Пізні діти краще за інших знають, що батьки помруть.

Масі Найєм про те, як захищав у Авдіївці батька, Україну і маленький кіоск

У 2015 році тато проводжав мене в армію. Він був спокійним, я був спокійним. Принаймні, мені так здавалось. Якби я тоді не пішов служити, тато нічого не сказав би. Але я знав, що сам би він так не вчинив.

Життя підкидає дивні сюжети. В армії я кілька разів стикався з "інтернаціоналістами", що в 1980-х воювали в Афганістані. Один із них ділився досвідом: "Коли ми воювали, робили те-то й те-то…" Я нічого тоді йому не сказав.

Коли повернувся з Донбасу, нічого не розповідав татові про те, як це було. Я знав, що йому довелося пережити в Афганістані. Мені просто нічого було йому розповісти. Зайшов додому, віддав йому медалі, ми обійнялись і потім уже говорили про що завгодно, але не про війну. 

 
Масі Найєм: Я все ще міркую, як дитина, моя інфантильність народжена з татового бажання дарувати нам свободу
Фото: Дмитро Ларін

Букет для Наїма

Перший інфаркт Наїма – майже одноліток його першого кіоску. Він трапився 25 серпня 2000 року. Після шунтування судин серця у 2019-му лікарі пообіцяли йому щонайбільше пів року життя.

Наїм прожив півтора.

17 травня 2021-го, коли ми востаннє виходили з переходу на Перемоги, він дорогою всіх продавців підбадьорював, – говорить Валентина. – Потім ми заїхали в аптеку і супермаркет купити ліки й продукти. Він потягнув мій пакет з продуктами на себе. Я не хотіла віддавати, але він наполіг: "Дай мені! Ти так втомилась!". Це були останні слова, які він мені сказав. 

Коли діти виросли й стали самостійними, в чоловіка був вибір: погодитися жити на їхньому утриманні або продовжити займатися справою, що була йому вже фізично не до снаги. Коли пропала можливість бути незалежним, він помер. 

19 травня, коли Наїма рідні проводжали в останню путь, ненадовго зупинились на площі Перемоги. Валентина попросила когось спуститися в перехід і купити букет для нього. Їй принесли такий самий, як він подарував їй рівно 33 роки тому, – бордові троянди. 

 
Валентина Колечко: Після смерті Наїма Мустафа заклав клумбу поруч із домом, де ми всі колись жили. (На фото – Валентина Колечко і Масі Найєм)
Фото: Дмитро Ларін

Маріам Найєм про щасливе "зараз" і першого з Найємів без печатки журби

Тато ставився до України як до коханої жінки. Вона може бути дивною, неідеальною, але в той момент, коли він вирішив, що буде з нею, все решта стало несуттєвим.

Якось тато мені сказав: "Я такий радий, Машо, що ви всі такі незалежні". Згодом до мене дійшло, що насправді означають його слова: "Дякую, що я можу померти завтра і знати, що ти не пропадеш". 

В останні роки я постійно запитувала батьків про найщасливіший день у їхньому житті. Щоразу, коли я питала, тато говорив: "Зараз". 

Різницю між трьома поколіннями моєї сім’ї можна передати градацією кольору. Чорний – це коли твоє життя суцільна напруга, спричинена війнами, голодом, смертями. Це мій тато. Сірий – це коли є війни і немає мами, однак є якийсь комфорт. Це брати. Тоді я – білий. Мені віддали все найкраще з цього набору.

А є ще мій племінник – Марк, син Мустафи. Це білосніжна прекрасна безтурботність. Він зовсім не знає болю. Й так радісно бачити, що хоч у когось із нас цього немає. Бачити Найєма, в якого немає печатки цієї гнітючої журби.

Я була на могилі тата – його там немає. А на позабиваному кіоску тепер є. Це якась красива історія про те, що тато бачить. Його руки – це для мене про те, як він старіє. А очі – про те, що він любить.

***

Другий місяць очі на місці кіоску в підземному переході спостерігають за перехожими й торговцями квітів. І розповідають свою історію – не лише сімейну.

 
Маріам Найєм: Коли я побачила позабиваний кіоск у переході на площі Перемоги, подумала – як порожньо. А я хочу, щоб там був тато
Фото: Юлія Кочетова

Це історія про те, як у 1991-му всі ми опинилися в іншій країні, метр за метром відвойовуючи простір у минулого. 

Про війну, яку легко почати й складно закінчити. 

Про те, що в країні, де кожні десять років відбуваються революції, непереможні лише МАФи. Та й то не завжди. 

І про світло в кінці підземного переходу. Про покоління Марка – онука Наїма, якому незалежність дана за правом народження, як громадянство або група крові. 

...Ми з Масі їдемо на Київське море. Запускати повітряного змія. 

Після смерті батька валіза, куди я складав усі свої вчинки і бажання, вибухнула, й тепер мені треба збирати її заново. А вона не збирається.

Ми йдемо набережною: праворуч – водосховище, ліворуч – літні майданчики ресторанів. Звідти лунає голос Вакарчука, що насвистує хіт про свою "маленьку незалежність". 

 
Масі Найєм: З роками ми накопичуємо борги, які ніколи не зможемо повернути 
Фото: Дмитро Ларін

Останнього разу Масі запускав змія у довоєнному 2013-му. Відтоді він змінився, як і всі ми. Змій теж не схожий на ті, що він п’ятирічною дитиною запускав у Кабулі. Китайська репліка з троєщинського ринку. І навіть берег Київського моря, куди Найєми багато разів їздили своєю небесно-блакитною ладою, за словами Масі, вже не той.

Той – тільки вітер.

36-річний Масі біжить набережною, намагаючись упіймати вітер клейончастим тілом змія. 

Для дітей Наїма розмова з батьком тільки починається. 

Михайло Кригель, УП

powered by lun.ua
Головне на Українській правді