Сценки з життя "нацистів" і "мілітаристів". Нотатки бійця тероборони Києва

"Це наш потужний національний спротив… На сьогодні по всій Україні це близько 100 тисяч… Це люди, які стали в стрій, і на сьогодні це дуже потужні підрозділи", − розповідає заступниця міністра оборони Ганна Маляр про українську тероборону.

Автор цих нотаток з перших днів війни в київській теробороні.

Його замітки – не продуманий у деталях репортаж, а миттєві спостереження людини, яка бачить зсередини те, що відбувається. 

Це маленька частина великого щоденника війни і майбутньої перемоги в ній, який сьогодні пишемо всі ми.

***

Процедура (запису до тероборони − УП)  вкрай спрощена, але черга бажаючих вкрай довга. Вік різний − діди, юнаки, але переважають 30-40-річні. Мови різні − українська і російська. Хто у спортивках і кросівках, хто в дорогому камуфляжі, хто в камуфляжі дешевому рибацькому. Статури різні − від струнких до череванів з віддишкою. 

Матюків багато, ненависті до москаля багато, навіть не скажу, чого більше. Професії на обличчях намальовані теж різні.

Немає остраху і немає агресії. Швидко заповнюють контракти, приймають з ящиків нову зброю у смазці і набої. Багато хто бере все це до рук вперше. Досвідчені допомагають, підказують. Сувора чоловіча приязність.

Я спостерігав обличчя. Здавалося, це самі класні обличчя, які тільки бувають. Хотів зробити вокс-популі − спитати в кількох: що вас привело сюди. Але не спитав, бо не зміг. Побоявсь виглядати дурачком. Гадаю, ви мене розумієте.

***

В теробороні штабіст вибіг покурити. Без верхнього одягу − зсутулившись, потирає боки ліктьми, говорить по телефону:

− ...та це вобще пі**єць якийсь: як в армію йти, то поховалися, а як воювати, то всі поприходили. Я х*єю з нашого народу!

Він договорив, і я запитую:

− Та який же це пі**єць, і з чого тут ху*ть?

− Та то я в хорошому смислі, друже! Насправді хлопці − це чудо! − розплився він у посмішці.

Докурив, загасив об стінку, побіг. Потім на ходу обернувся і уточнив, показавши великим пальцем кудись собі за спину:

− А пі**єць − це отому пі**расу. Ну, ти мене поняв...

Унікальна річ матюки. Одним словом позначється багато (точніше − до*уя) різних понять і ситуацій, часом полярних. Важливо лише почути вухом, бо на письмі іноді доходить туго.

***

Вася в теробороні з першого дня війни. Але шлях до неї почав ще два місяці до того − через військомат з аналізами і довідками.

Ми стоїмо на посту. Огорожа із мішків з піском, два автомати, рація.

Вася втричі молодший за мене. Виріс у селі в Чернівецькій області на кордоні з Румунією. Серед жителів там теж кожен другий румун. А ще, каже, є липовани-старообрядці – "загадкові вредні люди": живуть між українцями й румунами віками, але гордяться що руські, говорять демонстративно теж по-руські, мають довгі бороди, по десять дітей і женяться між собою.

У Васі була однокласниця-липованка. Мріяла вийти заміж за москвича, або на худий кінець за петербуржця. Відмінниця, підручники ковтала, ала як поговорити − то недалека. Її, каже, вчителі облизували − готували на олімпіади. І на медаль. Вона дуже хотіла медаль, щоби поступити в МГУ.

− Моя бабушка теж її готувала з хімії. Я з нею за це сварився: кажу, от ви на неї час витрачаєте, вам, кажу, важливий престиж, щоби школа прозвучала. А мій сусід погано читає, краще би йому помогли, а не руському міру... І шо?! Вона-таки поступила в Москву...

Тут Вася робить гірку паузу.

− А ти стоїш тут на мішках з автоматом, − кажу йому, − москаля виглядаєш.

− А я стою з автоматом виглядаю москаля... Кажу бабці: "от на*уя було таке робить?!"

Потім Вася трохи мовчить і робить по своїх шкільних учителях контрольний вислів: "Пі**єц, на*уй..."

Після ІТ-коледжа Вася вже рік як працює в Києві. І в тероборону тут вступив. 

Коли розповів про це мамі, вона довго мовчала і сказала: "Все ти правильно зробив". А тато заплакав. Його аж трясе, як він боїться за сина − молить розірвати той контракт. Вася йому дзвонити теж боїться.

***

У батальйоні тероборони почув західноукраїнську говірку двох дядьків років за 40.

− Звідки? − питаю.

− Тернопільщина.

− А чого у київській теробороні, не вдома?

− А працювали тут у Києві. Як все почалося, шеф каже: "беріть службову машину і тікайте додому. А мене підвезіть до штабу тероборони". Їдемо до нього, а він вже стоїть з рюкзаком. То ми подумали: ну його нахєр тікати, поки будем туди-сюди їздить, війна без нас пройде. Кажемо шефу: бери й нас до себе − Київ захистити важливіше, ніж Тернопіль.

Звичайні будівельники. Один сказав, що електрик, а другий – "а я по всіх роботАх, що дадуть, те й роблю".

Стоять з "калашами" − зверху вже військові камуфляжні куртки, знизу ще джинси, бо камуфляжних штанів не вистачило − обіцяють підвезти. Такі гуморні. Кажуть: "за одне й службова машина пригодилася у батальйоні, а то би стояла задурно".

Далі буде…

Вадим Петрасюк, для УП