Стендап-комік Антон Тимошенко: Боротьба з Росією – це не національна ідея, а біологічна задача

Четвер, 2 лютого 2023, 11:00

Антон Тимошенко – один із найвідоміших та найбільш здібних стендап-коміків в Україні. 

За час повномасштабної війни увага аудиторії до українського стендапу зросла в рази. Річ у тому, що раніше чимало прихильників цього жанру орієнтувалися на російських артистів. 

Беззуба позиція стендаперів з Російської Федерації щодо повномасштабної війни підштовхує українців споживати передовсім наш контент. 

Останніми місяцями концертне відео будь-якого українського топового коміка збирає сотні тисяч переглядів на Youtube за лічені дні. 

Особливість Тимошенка полягає у тому, що він полюбляє жартувати про політиків і робить це фахово завдяки своїй профільній освіті політолога. 

Комік уважно стежить за політичними трендами та подіями, а щонайважливіше – вміє їх нестандартно аналізувати. 

В інтерв'ю "Українській правді" Антон Тимошенко розповів про політиків, які смішать під час війни, розхвалив комічні ходи Зеленського, поскаржився на ботів Порошенка, зізнався, скільки заробив на останньому турі, поділився внутрішньою кухнею "Телебачення Торонто" та спробував пояснити, на чому нам варто будувати національну ідею. 

"Не розумію, навіщо Порошенкові "порохоботи". Воно ж працює проти нього"

– Раніше у тебе було багато політичних жартів. На останніх виступах їх поменшало. Хто з українських політиків тебе сьогодні відверто смішить?

– Петро Олексійович Порошенко (сміється). Якось я пожартував, на мене відразу накинулися "порохоботи". Хоча жарт був не про Порошенка, а саме про "порохоботів". 

– "Батьківщина" тебе захищає через прізвище, так (сміється)?

– Думаю, що треба завести мені вже ботоферму. І щоб не заводити нову, можна просто викупити у Юлії Тимошенко, тому що їй вже не треба (сміється). 

– То ти розкажеш жарт про Порошенка? 

– Ні, вже цих приколів не буде, приходьте на концерт! А то зараз знову почнеться, ви наріжете, будуть тисячі коментарів.  

– Чим тебе смішить Петро Олексійович?

– Наприклад, відео, де він дружині Марині дарує тягач для машин

Він там таку пафосну підводку робить, мовляв, "ми з Мариною, вона моя дружина, я довго думав, що їй подарувати в такий час. Я вибрав річ, про яку вона завжди мріяла – це тягач для машин". І віддаляють камери, там стоїть Порошенко і Марина на тягачу. 

Реклама:

Я розумію приблизно, в чому меседж, і ок, він може бути. Але воно так все подається, що ти думаєш: шо це таке? Там ще тягач якимось бантом перев'язаний святковим. 

Я точно не та людина, яка буде казати: "Ой, Порошенко поганий". Ні, я до всіх політиків ставлюся критично, за щось їх хвалю, за щось критикую. Але коли активізуються його боти й атакують волонтерів, звичайних людей – я не розумію для чого це?! Воно ж навпаки б'є по його репутації. 

Порошенка позиціонують як дипломата, як бізнесмена, як людину, яка краща за Зеленського в тому, що він більш досвідчений. І ти заходиш потім у коментарі його фанатів, які пишуть тобі: "Антон, що ти, пітух йо***аний". 

Я такий: "Ого, за вашого лідера вже не так хочеться голосувати" (сміється). 

Тому не розумію ці "порохоботські" речі: це реально його штука чи це проти нього – воно ж йому знижує рейтинги. Мені здається, що хтось у його команді його ж і зливає, серйозно. Петро Олексійовичу, проведіть чистку. Візьміть собі нормального СММника, який з цього всього зробить пристойний контент. 

От гляньте на Кличка, наприклад. Мер Кличко дуже розумно вчинив. У якийсь момент він зрозумів, що люто смішить людей, і його команда зробила з цього його сильний бік. Кличко такий: ось моя книжка з мемами, ось я такий смішний.

І він тягне цей прикол, і воно працює. А паралельно забудовується Київ висотками. Але оскільки мер такий смішний, то на нього менше звертають уваги. На щастя чи на жаль – так воно є. 

– Зеленський тебе не смішить?

– У нього є дуже потужні ходи. Обожнюю жарт з мікрофоном, коли він потролив Путіна. А цей хід "в нас парад зруйнованої російської військової техніки". Вау! Це дуже крутий хід.  

І в його виступах теж проскакують жартики, лунають, не втрачає форми. 

– Від Зеленського пропоную перейти до Леттермана. Нагадаю, відомий американський телеведучий Девід Леттерман приїжджав в Україну, щоб зняти інтерв'ю з Володимиром Зеленським, яке вже вийшло на Netflix. У цьому випуску ти також брав участь. Що ти відчув, коли зрозумів, що опинився на Netflix в одному випуску з президентом?

– Складне питання. Через жахливі події, які ми переживаємо щодня, є вигорання. Взагалі мені складно зараз говорити про емоції. Коли Леттерман приїхав, я спочатку взагалі не повірив, що він хоче зі мною зустрітися. 

Прямо вимагав підтвердження, що він справді в Києві. А потім, коли з ним інтерв'ю записували, це було дуже хвилююче. Але, знаєш, помічав, що коміки навколо мене перебували в більшому екстазі, ніж я. Бо я відразу думав: ага, інтерв'ю треба гарно дати, правильно все зробити. Якщо дивитися зі сторони, то це знакова подія для українського стендапу. Але зараз, скажу відверто, не можу нормально порадіти цьому. 

Мабуть, тому і займаюся з психотерапевтом – зазвичай себе критикую, а не радію.

 
"Скільки б не займався стендапом, скільки б не збирав "Жовтневих", все одно стендапер – це така професія, де неможливо сказати: "От, я тепер точно суперпрофесійний стендапер". Завжди сумніваєшся"
всі фото: скрИНШОТ з відео

– Як Леттерман з тобою зв'язався? Особисто чи через помічників?

– Через фіксера. До кінця не розумію, як це спрацювало. Можливо, фіксер підкинув мій матеріал продюсерам, вони такі: "О, це цікавий персонаж". А можливо, вони самі десь побачили те, що в мене було англійською, бо шукали якихось героїв, коли їхали сюди. 

Після Леттермана я трошки більше впевненості набрався. Скільки б не займався стендапом, скільки б не збирав "Жовтневих", все одно стендапер – це така професія, де неможливо сказати: "От, я тепер точно суперпрофесійний стендапер". Завжди сумніваєшся. 

От я написав сольник, минулого року видав матеріал – тепер треба новий матеріал. І це найважчий момент у стендапі, коли вже видав сольний концерт і треба писати новий. Це така яма, коли в тебе нічого немає і ти такий: а чи вийде щось смішне? І починаєш щось швиденько шукати, щось писати, щоб не жити в цьому моменті без матеріалу. 

Насправді дуже лякає думка: а раптом я вже такого смішного не напишу? І момент спілкування з Леттерманом мені трохи допоміг.

Реклама:

– Яким було це спілкування? 

– Супервідкрита людина, легке спілкування. Слава Богу, що вони нарізали там, де я прямо гарно говорю англійською. Бо були моменти, коли я такий щось розказую і не знаю, як це слово англійською. Він такий: "It's fine, it's fine".

Він залишився на виступ, і я хотів почати зразу з жорстких жартів про Леттермана. А продюсери заборонили мені. Кажуть: "Не можна, дуже жорстко". Це дуже дивно, але я вирішив з ними не сперечатися, бо все-таки це Netflix, не хочеться йти на конфронтацію, щоб тебе потім не вирізали повністю. 

Я хотів почати з того що: "Леттерман приїхав до нас – вау, це неймовірно, лендліз працює. Правда, ми просили зброю, але нам прислали якогось діда, найнебезпечніша зброя якого це серцевий напад" (сміється).

А ще був прикол, що Леттерман дуже схожий на українця, тому що виглядає так, що може померти в будь-яку секунду, тому я прямо з ним відчуваю спорідненість (сміється). 

Після цього продюсери такі: "Це не можна". Я собі думаю: "Куди ви приїхали? Тут все можна!". Але вирішив погодитися. Адже продюсери – це ж продюсери, вони завжди переживають.

"Думаю, як цікаво пожартувати про смерть"

– Гумор – дуже тонка штука, в певному сенсі віддзеркалення суспільства. Які ти бачиш зміни в нашому суспільстві? Над чим люди хочуть сміятися, над чим не хочуть?

– Немає неочікуваних змін. Люди сміються зі смішного. І це можуть бути жарти на воєнну тематику, а можуть бути жарти взагалі відірвані від реальності. 

Мабуть, в цьому і є особливість гумору, що гумористичний дискурс існує в будь-якому стані суспільства. 

Звичайно, що актуалізуються жарти про війну. Я зараз пишу новий матеріал, зрозуміло, що я не можу писати щось там, умовно кажучи, про Тіндер, поки не напишу щось, що мені дійсно болить.

От ти сидиш і думаєш: "Як би так про смерть пожартувати цікаво?". Бо це те, про що ти думаєш кожен день.

Взагалі я не бачу, що є якісь зміни реакцій на жарти. Але точно зросла аудиторія стендапу і зросла якість аудиторії.

Можливо, це тому, що зараз стало більше уваги до стендапу українського. Ти відчуваєш, що його більше респектують якось. Люди починають цінити більш тонкі і складні речі, ніж просто якісь побутові, поверхові штуки. 

 
Антон Тимошенко: "Люди починають цінити більш тонкі і складні речі, ніж просто якісь побутові, поверхові штуки"

– Чи є самоцензура в написанні матеріалу зараз?

– Я б не назвав це цензурою. Ти просто маєш бути відповідальним. Стендап – це влада. Ти стоїш з мікрофоном на сцені, і тебе слухає тисяча людей дві години. Кого ще слухають дві години поспіль так уважно? Тебе, апостола Мунтяна, священника якогось на месі. А якогось політика довго, мабуть, не слухають, бо він набридне. 

Тому якщо мене довго слухають, не просто маю розважати. Я ще маю щось сказати важливе і якось спробувати вирішити якусь маленьку проблему. 

– Тобі доводилося зараз обмежувати себе у темах для жартів?

– Коли сталася трагедія у Броварах, у мене був один жарт, який я міг написати, але не буду цього робити з очевидних причин.

Коли я пишу жарт, то розумію, для чого я його пишу: розсмішити людей, зняти соціальну напругу. І розумію: ну, є жарт на таку складну тему, я от пожартую і отримаю з цього жарту отакий от сміх. Але я можу завдати моральну й психологічну шкоду людям, вони подумають, що я зневажливо ставлюся до біди. Тому я починаю думати: "Ну воно того варте?".

Як правило, я люблю гострі жарти десь на грані. Я фанат філософії, що цензури не має бути, і якраз складні моменти через гумор, через стендап можна відрефлексувати, пережити і легше буде рухатися далі, коли ти вже це прожартував. 

Наприклад, мовне питання. Проблема зараз не така гостра, це супер. Але все одно якісь там моменти є. І от виступаю перед військовими, там у мене хід про мовне питання. І якийсь солдат мені каже: "У нас вообще-то половина роты на русском говорит". І я такий: "Ну, ви дослухайте, там в кінці я закриваю дуже так збалансовано цю тему". Але я там залишаю момент іронічного ставлення до російськомовних, наприклад. 

Я не пишу жарти про Бучу і Маріуполь, наприклад. Це дуже болючі теми. У мене немає прямого досвіду з цих місць, щоб я міг це писати. Я не люблю людей, які, наприклад, не воюють і такі, знаєте: "О, їб***шимо росіян, "чмобіки" біжать, ми цих мобіків кладемо пачками, ми їх зараз хаймарсами!". 

Я таких жартів не пишу, тому що не маю на це права. Я не військовий, я не маю права казати, що "ми ї***ашимо мобіків". Ні, я жарти пишу і надіюся, що військові когось заїб***шать і мою дупу захистять. Тому я не буду лізти в цю тему. 

От я спілкуюся з військовими, я бачу якісь штуки з їхнього побуту, які можна зробити смішними. Але розумію: для чого туди лізти? 

Реклама:

– Чи буває забагато жартів про росіян?

– Звичайно, буває. Просто їх не буває забагато, якщо вони смішні. Якщо це жарт заради реакції залу, що росіяни – х***ня І всі такі: "Єєєє!". І ти такий: що далі, який наступний жарт?

Є коміки, які зловживають цим, мені здається. Може, і я цим зловживав раніше, не впевнений насправді. І це вже нудно. Коли всі люди жартують про війну постійно, меми в твіттері, постійно якісь штуки нові про це з'являються – трохи набридає. 

От я сідаю, пишу матеріал і розумію, що росіян якось вишукано треба бити в своєму битті. Потрібно знайти варіант смерті настільки цікавий і комічний, якого раніше ще не було. І ти сидиш, крутиш, а як би його замочити метафорично, або принизити, щоб це було якось по-новому. 

– Ти сказав, що до українського стендапу зараз багато уваги. Тепер це прибуткове заняття? 

– Знаєш, мені здається, що от-от він стане таким. Тому що раніше він точно був не прибутковим. Зараз багато грошей з виступів передається на ЗСУ, і це правильно. Тому він не може бути дуже прибутковим…

– Давай так: тобі треба ще десь працювати додатково чи можеш собі дозволити працювати лише в стендапі?

– Якраз про це зараз думаю. Тому що я зробив свій концерт "Жартую" платним, повну версію можна придбати на сайті. І його купили більше тисячі разів. 

Тобто виходить, що вже можна продавати контент. Якщо говорити про тур, то багато грошей було передано на ЗСУ, там не міг собі заробити на життя. 

Якщо мій продукт будуть надалі купувати, то, може, й зможу працювати лише в гуморі. 

Але я цього поки що не можу зрозуміти. Тому що, наприклад, грудень – це такий місяць, коли були ще і корпоративи, були якісь гроші. Але потім починається січень, і вже немає купи корпоративів – ти не розумієш свій дохід.

 
"Я фанат філософії, що цензури не має бути, і якраз складні моменти через гумор, через стендап можна відрефлексувати, пережити і легше буде рухатися далі, коли ти вже це прожартував"

– У тебе зараз замовляли корпоративи? 

– Так, за грудень було п'ять чи шість виступів. За рік десь 15, багато з них онлайн.

– Як це?

– Онлайн – це мої улюблені корпоративи. Ти просто відкриваєш вдома ноутбук і такий: "Всім привіт!", щось жартуєш, потім кажеш: "Ой, гарна ваша компанія, ви молодці". 

– Айтішники здебільшого запрошують?

– Звичайно, айтішники. Але коли були блекаути, не так легко нам було корпоратив провести. Довелося бронювати в коворкінгу кімнату, я приїжджав спеціально увечері, сідав, виступав і потім їхав додому. 

На 2 лютого мене запросили на онлайн-корпоратив німці. Буду виступати англійською, що цікаво. Буду їх стібати за "леопарди". 

– Як виглядає онлайн-корпоратив?

– Це zoom-стендап. Прикольно, коли ти обличчя бачиш. А бувало, що мене запрошують в якусь студію зі стрімом. І там стоїть камера і мені у вухо кажуть: "Ти!".  І просто в повній тиші ти стоїш в кімнаті, де не відбувається нічого, тільки камера, і виступаєш. Немає ніякої зворотної реакції і це дуже дивно, наче в "Black mirror" твій виступ. 

Про гроші ще хочу додати. Я ніби розумію, що можливо жити тільки за стендап. Але я зараз перебуваю в топі українського стендапу. А коміків у нас багато, які наразі не мають стільки уваги. І як їм на життя заробляти? 

Колись згадував, а хто взагалі в Україні з коміків заробляє тільки стендапом? І не зміг загадати жодної людини, у якої немає ще якоїсь роботи. Все одно якісь програми на радіо, сценарні підробітки, якесь шоу, все одно ще є робота. І ти, на жаль, не можеш тільки цим займатися.

– Політики на корпоративи тебе колись запрошували?

– Ні. Я ж їх стібу. Не думаю, що їм приємно буде слухати, що вони не дуже хороші люди.

– Ти згадав про гроші. Скільки ти заробив на турі в Україні концерту "Жартую"?

– На ЗСУ ми передали більше мільйона гривень, а за весь тур точної суми не пам'ятаю. Заробив за Всеукраїнський тур десь тисяч 160 чи 180.

– Тобто за тур можливо заробити більше мільйона гривень?

– Якщо постаратися, то теоретично так. Я зібрав два "Жовтневих". Ну от з двох "Жовтневих" ти умовно маєш десь 600 тисяч. 

Але треба заплатити ще людям, які з тобою працювали. І у мене були дисконтні умови оренди, тому що благодійність та інші речі. Але, якщо ми беремо, що немає війни, що стендап такий же популярний, то вже великі гроші заробляти в теорії можна буде. 

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Сплативши всього лише 100 гривень, ви стаєте частинкою "Української правди". А ми разом з вами зможемо писати нові тексти, записувати гарячі інтерв'ю, готувати скандальні розслідування та спілкуватися напряму без посередників. Ми покажемо вам, як насправді виглядає політична журналістика.
Роман Кравець, політичний оглядач УП

"Мені подобається працювати в "Телебаченні Торонто"  там немає ніяких обмежень на жарти"

– У середовищі гумористів тебе багато хто знає як одного зі сценаристів проєкту "Телебачення Торонто". Розкажи, будь ласка, як взагалі влаштована робота в "Телебаченні Торонто"? 

– Не знаю, чи все можу розказувати. Я продовжую там працювати. Але це дуже part time робота, тому що формат змінився. Роман Вінтонів воює і не може бути ведучим. Взагалі формат такого шоу, яке виходить в кінці тижня, де ми робимо підсумки, вже не актуальний. Тому що дуже багато новин, багато всього змінюється на очах. 

Тому ставка на блоги – це швидше, хайповіше, зручніше. 

Команда велика та професійна. Скільки зараз точно працює, важко сказати, але думаю, що загалом десь більше 10 людей. 

В золоті часи мої в "Торонто", коли писали багато сюжетів, все неслося, купа сценаристів були, і ми змагался, хто напише кращий жарт. Було прикольно. І тоді працювало десь лише 15 сценаристів. Зараз команда очевидно менша. 

– Ти пам'ятаєш, як познайомився з Романом Вінтонівим? 

– Спочатку я познайомився з Андрієм Кондратенком (один зі сценаристів проєкту – УП), він мене знайшов, бачив якийсь стендап, ще коли я тільки починав. Андрій запросив на зустріч. Я ще студентом був і взагалі не знав, що таке "Телебачення Торонто". 

Це була одна з перших моїх комедійних робіт. Я такий: "Ух ти, мені запропонували заробляти гроші тим, що я смішний. Прикольно". 

Дивлюся – якийсь там чувак у вишиванці з піджаком. Думаю: що це він скаче, якась шароварщина?.. А потім вслухався, а там прикольні жарти, реально тонкі під***обки, відсилки інтелектуальні. 

Я щось почав писати і якось співпало, що в мене зразу заходили жарти. 

Щось беруть, щось не беруть, від цього залежить твоя заробітна плата, чи ефективний автор, чи ні. 

Пам'ятаю, що я зробив якийсь сюжет, і мені пишуть: "А можете ще накинути, будь ласка, матеріалу?". За хвилин 40 скидаю. 

І так я заробив 100 баксів. На той момент 100 баксів для мене – це було вау і ого. 

Тому я дуже вдячний "Телебаченню Торонто", адже це один із перших проєктів, який дозволив мені відмовитися від робіт, які не пов'язані з гумором.  

 
"Мені тому і подобається працювати в "Телебаченні Торонто", тому що немає обмежень. Ти жартуєш про що хочеш"

– Всі знають Майкла Щура, але мало хто знає Романа Вінтоніва. Який він у житті?

– Ми не багато часу проводили разом. Були якісь корпоративи, спільні поїздки, де ми спілкувалися. Рома – розумна людина, серйозніша набагато, ніж він у кадрі. Він більш виважений.

Пам'ятаю, ми з ним були в Харкові, де Рома виступав на фестивалі про критичне мислення. Ми гуляли по Харкову. У мене якийсь настрій був прям паршивий. 

Я почав ділитися з Ромою, кажу: "Знаєш, таке дивне відчуття, хочу щось навчитися руками робити, може, вирізати. Щось треба робити руками, а не думати лише про жарти". 

І він такий: "Серйозно? Я пару років тому навчився робити столи". Чи щось таке, точно не згадаю. Словом, навчився щось робити з дерева. 

Тобто схожий вайб творчих людей, які коли вигорають, їм треба переключитися, щоб мозок не працював, а руки працювали. Бо фізична робота допомагає. Адже коли думаєш постійно, розвивається тривожність. 

Реклама:

– У "Телебаченні Торонто" ви дуже багато жартували над політиками. Але частина вашої команди, наприклад, Антон Ходза, Іван Оберемко, співпрацювали під час місцевих виборів 2020 року з Сергієм Притулою. У вас був внутрішній конфлікт у команді через цей факт?

– Наскільки я пам'ятаю, не було. І ми цього не обговорювали особливо. 

– Тоді наскільки коректно було жартувати над іншими, коли люди з команди працюють у штабі конкретного кандидата в мери? 

– Я ж не прямо входжу в команду редакторів чи тих, хто відповідає за контент. Я лише сценарист. І в нас ніколи не було таких, знаєш, настанов: "От про це не жартуй, а про це жартуй". Я Притулу точно стібав у своїх соцмережах. Треба погортати соцмережі за 2020 рік. 

Мені тому і подобається працювати в "Телебаченні Торонто" – тому що немає обмежень. Ти жартуєш про що хочеш. Тому ні, не було конфлікту. 

"Потрапити у "Розсміши коміка" було мрією дитинства"

– Скільки разів ти брав участь у шоу "Кварталу 95" "Розсміши коміка"?

– Якщо не помиляюся, шість. 

– Як взагалі влаштоване це шоу зсередини?

– Знаходиш оголошення, тоді ще, здається, "Вктонтакте" було, що "Розсміши коміка" робить кастинги. Реєструєшся по телефону, приходиш на кастинг. Це якийсь там готель а-ля "Козацький", чи а-ля "Турист". Там сотні людей: бабусі, дідусі, діти. Чекаєш чергу. 

Потім заходиш в кімнату, де сидить редактор "Кварталу". Він запитує: "Що в тебе там?". У мене оце, оце і оце. Виходиш, чекаєш. Раптом виходить жінка і каже: "Заходиш ти і ти. Всі інші молодці, але до побачення".

Перший раз цей кастинг я пройшов. 

Потім приїжджаєш на зйомку в павільйон, там 20 людей, кава, печеньки, і чекаєш своєї черги. Сидиш, хвилюєшся, виходиш на зйомку.

Перша хвилина, не розсмішив – до побачення.

В ефір мій перший виступ не потрапив. Тоді я був десь на другому чи третьому курсі. 

 
Особливість Тимошенка полягає в тому, що він полюбляє жартувати про політиків і робить це фахово завдяки своїй профільній освіті політолога

– Тоді Зеленський був ведучим?

– Зеленський був і, здається, ще був Галустян. 

– Ти знайомився там із Зеленським? Була така можливість?

– Ні. Є легенди, що, якщо ти смішно виступив, міг підійти до Зеленського і сказати: "Хочу працювати в "Кварталі"". 

Але мій перший похід був печальним, я там весь трясся. Вилетів, сумно було.  

Наступного року навіть не пройшов кастинг. Потім ще з другом, Сергієм Степаницьким, удвох пішли з мініатюрами короткими. І це було навіть в ефірі десь. А потім, коли був сам на виступі, таки вдалося виграти. 

– Яка була твоя мотивація? Для чого ти так старався туди потрапити?

– Гарне питання. Дай я згадаю свої емоції (робить паузу). Любив жартувати, плюс я ж із села, вступив до університету в Києві. Хотів чогось досягти. 

Я дивився "Розсміши коміка", ще коли в селі жив, і всі там це дивилися, обговорювали жарти. Це була прямо мрія дитинства. Я хотів грати у КВК і хотів у "Розсміши коміка". 

Мені хотілося визнання, це правда. Бо гумор – це суб'єктивна річ. Ти ніколи не впевнений до кінця, чи подобаєшся людям, чи ні. І  завжди в цьому сумніваєшся, шукаєш підтвердження. 

Через це всі коміки трошки травмовані люди, тому що їм треба схвалення людей постійне: "Ти молодець, ти смішний". І ти такий: о, ну так, добре. 

Реклама:

– 50 тисяч гривень, які дають переможцям, це реальні гроші? Тобто ти їх реально забираєш?

– Зі студії? Ні. Ти не знав досі цієї штуки? Тобі бумажки дають, типу муляж. Ти виходиш, їх забирає охоронець. 

– А що тоді реально заробляєш?

– Ти заробляєш ці гроші, мінус 20% податків. Тобто – це тоді 40 тисяч, які тобі присилають на рахунок протягом декількох місяців. І мені їх прислали. Я такий: "Ого". І батьки такі: "Ого" (сміється). 

 
"Не може національна ідея бути експортована зовні. Вона має бути всередині нації і тут будуватися, плекатися, розвиватися"

"Мені не подобається, коли роблять відео "Що не так з Дудьом?"

– Наостанок пропоную поговорити на серйозну тему. У стендапі "Поза політикою" ти казав: "Є частина українців, які будують патріотизм на антитезі до всього російського. Це як комплекс меншовартості. Якщо Росія зникне, то як будувати свою національну ідею тоді? Треба більш міцні опори, ніж Росія. Їй скоро п***зда". 

Очевидно, що ми зараз всі об'єднані ненавистю до Росії. Але як, на твою думку, будувати нашу національну ідею? Які опори мають бути?

– Взаємоповага між українцями і до всього українського. Бо меншовартість, як на мене, це коли ти вважаєш: "Ой, я українське не буду слухати, не буду дивитися, краще щось інше подивлюся". 

Боротьба з Росією – це не національна ідея, а біологічна задача. Нам треба зупинити Росію, щоб вижити.

А національна ідея будується на тому, що ти любиш у своїй країні, а не те, що ти не любиш у чужій. 

І, може, це не дуже вдалий приклад, але мені не подобається, коли роблять відео "Що не так з Дудьом?". Вони дійсно може комусь і допомагають, але як у нас потім виглядають тренди у Youtube: перше місце – інтерв'ю Дудя, друге місце – "Що не так з Дудьом?". 

Я хочу бачити відео "Що так з чимось українським?" – щоб воно було в топі. Тоді, як на мене, це більше принесе користі. 

Бо "Що не так з Дудьом?" постять ті люди, які і так знають, що з ним не так. А люди, які вважають, що з ним щось так, після цього відео все одно будуть його дивитися, бо у них свої аргументи. 

Навряд чи можу дати вичерпну відповідь про національну ідею. Але на моє особисте переконання – це любов до українського, повага між українськими. Нам треба розвивати свій контент, ділитися своїм контентом.

Не ділитися відосом, що "Дудь – х***ня", а ділитися відосом, що вийшло інтерв'ю в Романа Кравця чи ще якесь прикольне інтерв'ю, знаходити і просувати такий контент. 

І тоді любов до свого і впевненість, що в тебе щось класне в культурі, в твоєму народі, у твоїй нації, і буде гарною опорою національній ідеї. 

Ну, не може національна ідея бути експортована зовні. Вона має бути всередині нації і тут будуватися, плекатися, розвиватися. 

– Після такої відповіді напрошується питання: ти в політику збираєшся?

– Ні! No, no way.

Роман Кравець, УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді