Вогні великого міста. Аеророзвідник Сергій Гнезділов про фронт, тил і екзамен на поствійну
Сергій Гнезділов стоїть біля центрального входу київського Залізничного вокзалу. В його руці кепка. З вокзальних динаміків стучить метроном.
Тук-тук, тук-тук, тук-тук…
Дев'ята ранку. Сергій в цю мить – частина великої країни, що хвилиною мовчання вшановує пам'ять своїх загиблих. З кимось із цих загиблих Сергій спав у одному бліндажі, позував для однієї фотографії й називав друзями.
Більше він з військовими не фотографується – щоб не залишатися одному на спільних світлинах.
Тук-тук, тук-тук, тук-тук…
Сергій озирається і розуміє, що навколо – він єдиний, хто зупинився і зняв головний убір. Вокзал гримить коліщатками валіз. Вокзалу ніколи.
– Як так? – питає Сергій, згадуючи пізніше цю мить. – Невже життя тих, хто загинув за їхнє життя, не було важливим? Тож станьте, с*ка, і хвилину постійте. Постійте за всіх, кого ви знаєте.
Але натовп поспішає. І ніхто в цьому людському морі не звертає уваги на застиглого чоловіка в цивільному.
Це просто боєць приїхав з війни.
"Я відчував, що б'ють моїх"
Ми пропонуємо командиру аеророзвідки одного з підрозділів 56-ої окремої мотопіхотної Маріупольської бригади Сергію Гнезділову зустрітися в особливому для нього місці. Понад рік Сергій не був у Києві, тепер прибув на військове навчання.
"Українська правда" хоче поговорити з ним про почуття людини, яка, приїхавши з лінії фронту, вперше за тривалий час опинилася у великому місті. Про те, як далеко сьогодні один від одного фронт і тил.
Сергій призначає місцем зустрічі Майдан.
Ми тиснемо один одному руки біля виходу з метро. Тут тремтять на вітрі сотні прапорців, встромлених у газон на згадку про загиблих, і незнайомці пропонують купити в них синьо-жовту стрічку, обіцяючи віддати всі гроші на потреби військових.
Саме сюди Гнезділов приїжджає завжди, як сходить з потяга на київському вокзалі. Коли дев'ять років тому люди відстоювали тут свою гідність і дим від шин діставав до хмар, Сергій навчався у 8-му класі школи. На великій перерві школяри вмикали телевізор. Хтось з учнів стояв на чатах біля дверей – щоб попередити про вчителя, а інші жадібно дивилися трансляцію з Майдану.
– І коли в ефірі кричали, що наших б'ють, я відчував, що б'ють моїх, – згадує Сергій.
Тому він і поспішає сюди щоразу – вшанувати пам'ять тих, з кого все почалося.
Парадоксально, але свої очікування після перемоги Революції гідності Гнезділов порівнює з тим, що відчув, дізнавшись про повномасштабне вторгнення – він на той момент служив у Пісках на Донеччині.
Звісно, було розуміння трагедії, але окрім того – сподівання на те, що тепер відбудуться справжні зміни. Єдине, що у разі війни треба спочатку подолати зовнішніх ворогів, щоб потім перестати йти на компроміси з внутрішніми.
– Жадан, – немов велика здивована дитина вимовляє він.
Поет епохи очікує на когось біля сходів до Жовтневого палацу. Боєць невпевнено підходить до нього. І за кілька секунд тезки вже позують фотографу "Української правди".
Вже попрощавшись із Жаданом, Сергій розповідає особисту історію, пов'язану з поетом. Палкий шанувальник його творчості, два роки тому Гнезділов зміг домовитися про виступ Сергія Жадана перед військовими в Пісках.
А за два дні до його приїзду Сергію дали відпустку. Залишитися – значило анулювати її та перенести на невизначений час.
Тож наживо він побачив Жадана тільки тепер. У місці, яке вважає сакральним.
Екзамен на поствійну
Сергій Гнезділов, пряма мова
Я дуже боюсь, що ми не складемо екзамен на поствійну.
В мене немає сумнівів, що в цій війні ми будемо якщо не переможцями, то хоча б непереможеними. Але я боюся, що потім ми понастворюємо кишенькових політичних сил з колишніх атошників, і ці сили будуть займатися популізмом.
Вони будуть казати: "Ми воювали, і тепер держава має нас забезпечувати". І це будуть підтримувати колишні військові.
Пільги – це те, за що хтось заплатив. Але якщо айтішник заплатив за мою пільгу, це значить, що він не заплатив за дороги, за суд, за функціонування школи. В результаті наша економіка стагнує, і ми просто будемо в руїні через це.
Я думаю, що вже зараз починається свого роду політична гра, в яку втягують військових. Мене дратує, що людина, яка особисто для мене є героєм за свої геройські вчинки на фронті, може стати таким політичним інструментом. Вона від того не перестане бути героєм, але це не означає, що я за неї буду голосувати.
До того ж зараз певні особистості говорять, що міжнародне право не працює, тому воно нам не потрібне. І Європа нам не потрібна, тому що вони імпотентні. Мовляв, в України є третій шлях, яким вона успішно покрокує після перемоги.
В цей обман намагаються втягнути суспільство. Це величезна біда. Біда!
Хоча, звісно, не треба дивитись на Захід як на якусь таку чарівну машинку, яка нам все привезе і все у нас тут зробить. Вони лише приклад для наслідування: як треба робити реформи, чого прагнути і що має бути у нас в пріоритеті як у держави.
Дитячий футбол на фоні вибухів
Червоний.
Ми стоїмо в натовпі на Хрещатику, очікуючи, коли світлофор загориться зеленим, і Гнезділов насолоджується людьми навколо.
Коли він у місті, і в нього є можливість, він заходить у натовп і розчиняється в ньому. Так у бійця більше шансів залишитися непоміченим. Відчути себе таким, як усі.
Нерівне ставлення до військового – один із тих моментів, який завдає Сергію дискомфорту в тилу.
– Ти приїжджаєш до родини, і вона починає настільки тебе оточувати домашнім затишком, що таке враження, що ти приїхав без двох ніг. Або йдеш в гості до нормальних людей, яких ти давно знав, а вони зовсім по-іншому себе поводять, наче ти якийсь ущербний. Не треба так. Ставтеся до військових нормально. Не треба їх занадто цим обволікати, – закликає він.
Є ще неприємні моменти у спілкуванні в тилу. Наприклад, коли в Сергія питають, скільки росіян він убив. Цікавляться цим достатньо часто. Бійцю доводиться пояснювати, що українські військові не вбивають – вони знищують ворога.
Ще з недоречного – коли запитують, який найжорстокіший момент був під час служби. Гнезділова такі моменти іноді переслідують у снах, тому подібне запитання може вибити його з колії.
Сергій сповільнює крок, побачивши дітей, що пасують одне одному м'яч.
– Я бачив дітей, які в трьох кілометрах від фронту під звуки вибухів ганяють м'яча, – каже він. – Діти у мене не асоціюються з миром.
– А що асоціюється? Чим мирне місто відрізняється від прифронтового?
– Музикою? – замислюється Сергій. – Ні. Життя така річ: навіть біля фронту грає музика. Навіть коли Красногорівку крили, там все одно лунала музика з маленьких колонок.
Ми зустрілися в передостанній день березня. Ще вчора сніжило, а сьогодні розпогодилося. Сонце вигнало киян на вулиці та дозволило їм розстібнути куртки.
– Знаю! – знаходить відповідь Сергій. – Людьми в красивому одязі, які нікуди не поспішають.
Без тилу фронт не встоїть
Сергій Гнезділов, пряма мова
Я хочу, щоб люди в тилу пам'ятали про дві речі.
Перше: без них фронт ніколи не встоїть, вони дуже важливі.
Те, що вони роблять: платять податки, відвідують благодійні заходи або допомагають фронту – це дуже важливо.
Треба розуміти, що війна може повернутися сюди, в Київ. Люди мають бути до цього готовими. Як і до того, що людина в будь-який момент з цього тилу може бути відправлена на фронт.
І друга річ: я дуже прошу всіх цивільних бути людьми з критичним мисленням. Ніколи не казати, що якщо перед вами військовий, то це індульгенція для нього. Це не так.
Не можна когось побити, пояснюючи це тим, що ти захисник. Це не дає індульгенцію співпрацювати з кимось негативним.
Треба не забувати про це і відповідно реагувати: "Чувак, ти суперкрутий. Ми поважаємо те, що ти робив для країни, ти не зайвий тут, ти герой. Але зараз ти робиш х*** (неприпустимі речі)".
Щастя військового
Чи можуть на війні бути моменти щастя?
Звісно!
Так Сергій відчув себе щасливим, коли одного дня зустрів побратима, якого вважав загиблим. Через хибну інформацію в думках поховав його, а за три місяці побачив живим. Хіба не щастя?
Або от історія про бігля з вологими очима. Коли цуценя привезли на фронт, йому був ще місяць. Гнезділов нарік його Старлінком, бо впевнений, що без старлінків і мавіків війна б була програна. Віддав йому свій спальник, навчився прощати йому обгризані речі та свіжу купку під своїм ліжком. А коли одного дня щеня зникло, шукали його не просто всім взводом, а здається, Сергій підключив до цього пів країни. І нарешті Старлінк знайшовся – неймовірне щастя.
Буває щастя і меншого масштабу. Одного дня повернутися з лінії зіткнення, помитися, випрати речі, а потім посмажити шашлики.
– Буває таке, що командир привезе чупа-чупси і всім роздасть. Хіба це не позитивний момент? Війна це не завжди суцільне горе. І взагалі – нам президент сказав шашлики смажити. Треба виконувати накази головнокомандувача, – сміється Сергій.
Якщо людина може бути щасливою на фронті, то чому вона не може бути щасливою в тилу? Розмовляючи про це, доходимо до будівлі ЦУМу. Якщо десь шукати контраст між тилом і фронтом, то хіба не тут?
ЦУМ зустрічає його океаном світла. Ще одна особливість тилового міста. І виявляється, що не речі, а світло для Сергія – головна тут розкіш.
– Офігенно, – каже він, озираючись на ескалаторі. – Мені подобається світло. Я тривалий час знаходжусь в місцях, які взагалі в нічний час не можуть собі дозволити такої розкоші. Люди живуть в будинках, де все завішено плотною тканиною, щоб світло взагалі не потрапляло з квартир, з домівок. Да і електрика там є не завжди.
Так тут і має бути, вважає він. Таким і має бути тил: із світлом, людьми в красивому одязі й візерунками на кавовій піні.
Гнезділов впевнений, що люди не мають забувати про війну. Але й не повинні жити суцільним стражданням.
– Не повинно бути так, що всі під час війни мають ходити в чорних одежах і вимагати вимкнути музику. Чому тил має страждати? Багато закладів віддають 10% прибутку певним підрозділам. Ми маємо розуміти, що є життя, і на фронті ми його захищаємо. Ми хочемо приїхати в це життя і бути його частиною.
Інша справа, коли людям не розповідають достатньо про ситуацію на фронті, каже Сергій. Коли журналістам не дозволяють працювати в гарячих точках і намагаються приспати суспільство новинами про те, як українські військові громлять ворога. Коли справжні новини підміняються бравадою про переможний наступ.
І тоді в тилу війна все частіше відходить на задній фон. Уваги до фронту меншає, а разом з тим меліє і потік донатів.
Так і виникають розмови на кшталт тієї, яку Сергій почув у барбершопі.
– Хлопець барберу каже: "В мене знайомі розповідають, що в Бахмуті вже більш-менш ОК".
Я тільки повернувся з-під Бахмута, і там не ОК. Там взагалі ніколи не було ОК. І на фронті не буває ОК, тому що це фронт, а не Київ.
Відчуття провини
Сергій Гнезділов, пряма мова
Відчуття провини – це те, що мене колись привело в армію в 2019 році. В якийсь момент я сів і сказав собі: "Сергію, ти ніфіга не робиш для цієї країни". І потрапив у військо.
І кожен раз, коли гинуть мої друзі, коли бувають важкі дні, я кажу собі: "Сергію, ти дуже мало робиш".
Є люди в тилу, які допомагають фронту, чим можуть. І їх не залишає відчуття провини, що вони мало роблять.
Хочу їм сказати: насправді навіть військові себе картають. Тим, що вони дарма проїдають гроші, коли їх вивели в тил на якийсь час. Тим, що вони не змогли дроном-камікадзе знищити танк, тому що ворожий РЕБ заглушив цей дрон.
Тож відчуття провини – це нормально. Головне, щоб воно не зашкалювало. Робіть, що у ваших силах, і буде як буде.
Якщо ж взяти тих, хто не допомагає фронту і не відчуває провини… Якщо озирнутись: навіть в цьому ЦУМі є кілька світських левиць, яким дуже далека тема війни і армії. Я не знаю, що їм сказати.
Але ми живемо в країні, яка не може встановити авторитарний воєнний режим і всіх, включно з ними, мобілізувати. Тому ми і хороша країна. Тому весь світ нами захоплюється. В нас є цінності.
Після війни
Скільки років людині на цій світлині?
Сергію Гнезділову – 22.
– Навіть рік тому дивишся на своє фото і думаєш: отут ще дитина, а тут вже дід старий, – сміється сам Сергій, а потім затягується цигаркою і додає: Війна нікого молодшим не робить.
Контракт Гнезділов підписав, коли йому було 19.
Він народився і виріс у Вилковому Одеської області. В нього російське прізвище, і середовище, в якому він ріс, спілкувалося винятково російською. Тому і виш для себе Сергій обрав у Львові – щоб вивчити українську як слід. Вирішив стати журналістом та вступив до Львівської політехніки.
– В 17 років приїхав до Львова. Виходжу на вокзалі. Зупиняю якусь пані і кажу: "Скажіть, будь ласка, як мені пройти на таку-то вулицю?". А вона мені: "Прошу?". І я думаю: що просить, що їй треба? Оце так валить – з першого слова. Так я далі і пішов.
Знадобилося два роки, щоб батьки прийняли його вибір.
Чи повернеться Гнезділов у журналістику після перемоги? Можливо. Він досі не впевнений. Але Сергій точно знає одне: коли закінчиться війна, він візьме закордонний паспорт та поїде на пів року мандрувати світом. Більшу частину життя він прожив біля самісінького кордону з Румунією, але поза межами України був лише тоді, коли транзитом проїжджав через Молдову.
– Не для того, щоб від українського абстрагуватись, а щоб відкрити щось інше, – він затягується сигаретою і не зводить очей з безтурботного неба. – Помандрувати по світу, поспілкуватися з людьми, подивитися, як вони живуть. Я ж не бачив взагалі нічого.
Одного дня Сергій написав на своїй сторінці в фейсбуці:
"Бог любить піхоту. Але програв її в карти, в бухому угарі, скуривши десятки наших міст".
Він бачив занадто багато для своїх 22-х років.
Рустем Халілов, фотографії – Дмитро Ларін
