Полонених судять як терористів. Що відбувається з українськими військовими, яких захопили на Курщині

На початку серпня минає два роки відтоді, як українці довели, що територія Росії не є недоторканою. 6 серпня 2024-го Сили оборони розпочали наступ у Курській області Російської Федерації та до кінця місяця взяли під контроль понад 100 населених пунктів – це приблизно 1300 квадратних кілометрів.

Проте захоплювали вони не тільки територію, але й живу силу противника. Наприклад, 14 серпня 2024-го відзначилося наймасовішим одночасним взяттям у полон: бійці Центру спеціальних операцій "А" СБУ захопили 102 військових 488-го гвардійського мотострілецького полку Збройних сил РФ та спецзагону "Ахмат".

Вже в День Незалежності відбувся перший обмін. Українська сторона передала Росії захоплених у Курській області строковиків і повернула додому 115 бійців, більшість із яких обороняли Маріуполь.

За час Курської операції Україна поповнила обмінний фонд 1018-ма російськими військовослужбовцями. Саме таку цифру називав колишній головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський.

Та полонених брали з обох сторін.

Не всі українські бійці діставались місць утримання живими. Наприклад, у жовтні 2024-го проєкт DeepState із посиланням на джерела в 1-ій окремій танковій бригаді розповів, що росіяни розстріляли 9-х українських військових, які здалися в полон на Курщині.

За даними Єдиного реєстру досудових розслідувань, сьогодні відкрито 127 кримінальних проваджень за фактами вбивств 321 військовополоненого, повідомили УП в Офісі генпрокурора. Раніше там зазначали, що щонайменше 75 українських бійців розстріляли після того, як вони здалися в полон під час Курської операції – а це майже кожен четвертий від загальної кількості страчених.

Скільки українців росіяни полонили на Курщині – приховано у тумані війни, в якому можна місяцами вважати захисника зниклим безвісти і раптом знайти його фото на телеграм-каналах серед зображень інших полонених. Або навпаки – щодня шукати там бодай якусь згадку про рідну людину, але одного дня отримати страшну звістку про її загибель.

Правозахисники мають підтверджену інформацію тільки про тих військових, яких Росія сама вивела з цього туману, розпочавши проти них кримінальне переслідування. За даними голови Медійної ініціативи за права людини Тетяни Катриченко, наразі відомо про 404-х таких захисників.

Що сталося з українськими військовими, які були захоплені на території Росії, та чим їхнє становище відрізняється від долі більшості інших військовополонених – розповідаємо в цьому матеріалі.

Чужа російська

Російська мова стала для жительки Черкащини Оксани тригером.

– Воно в мене вже майже два роки отут сидить, – прикладає вона руку до грудей. – Як тільки починаю чути цю мову, у мене щось перемикає.

А все через відео із сином Миколою, яке Оксана побачила в телеграм-каналі. Там він відповідав російською на запитання, які йому ставили, а на задньому фоні, біля голови чоловіка, виднілося дуло автомата. Мати відчула особливо гостро, наскільки штучними і вимушеними були слова, що лунали. Російською її син не розмовляв, у школі цю мову не вивчав й у записі здавалося, що він навіть не знає, як правильно вимовляти деякі слова.

Обидва імені в цій історії вигадані. Справжніми є люди та обставини. Бо коли твій син опиняється в російському полоні, одна з головних заповідей матері – не нашкодь. А хто знає, що саме може погіршити його становище – можливо, навіть дозвіл журналістам назвати своє чи його справжнє ім'я.

Впертий, каже Оксана про сина. Добрий, сміливий, чуйний і впертий. Бо, коли почалася повномасштабна війна, він попри виразку шлунка стояв на своєму: "Мам, я йду захищати Батьківщину. Тато вже у літах, а я можу".

На Курський напрямок Микола потрапив на початку вересня 2024-го. За кілька днів їхню групу відправили на те саме фатальне завдання, в результаті якого він із побратимами опинився в полоні.

Не від військової частини чи ТЦК дізналася мама про те, що сина захопили росіяни, а саме з цього відеозапису. На нього натрапив один із її родичів, також військовий.

Повідомлення від ТЦК та СП надійшло через 2  дні. У ньому зазначалося, що Миколу взяли в полон у Сумській області. Оксана не могла зрозуміти: чому в Сумській, якщо там тоді не точилися бої, а син брав участь у Курській операції?

Відтоді постійний моніторинг телеграм-каналів із повідомленнями про загиблих і полонених став частиною її життя. Оксана залишала свої контакти й дані про сина всюди, де могла.

Перша звістка надійшла до неї через 5 місяців із невідомого номера. Незнайомий хлопець розповів, що перебував із Миколою в одній колонії.

– "Я хочу подякувати вам за вашого сина. Він уміє підтримати. Він у вас такий добрий". Я ж мати, я почала питати: "Ви мені хоч скажіть, що ви там робили, як до вас ставилися?". Він сказав: "Ми працювали. Нам давали план, ми його виконували. Якщо виконуємо, нам дають додатковий шматок хліба або цигарку. А якщо не виконуємо, я вам просто не хочу казати", – переповідає Оксана.

Ще через місяць вона побачила в одному з телеграм-каналів відео із зали російського суду. На лаві підсудних сиділи четверо українських військових. Серед них був і її син.

Бійців звинувачували в тероризмі та вбивстві мирних жителів – нібито вони обстрілювали автобуси. Оксана звернула увагу: у дні, про які йшлося в обвинуваченні, її син ще не потрапив на Курщину.

– Це був для мене жах: він дуже схуднув, навіть голос був не його. І це дуже болить. Мені болить, а я уявляю всіх матерів, сестер і дружин, які це бачать, чекають, шукають, надіються.

Кожного з чотирьох військових російський суд засудив до 17 років позбавлення волі: 4 з них вони мають перебувати у тюрмі, а далі – в колонії.

Вирок за 40 хвилин

– Коли ви говорите з рідними тих, хто брав участь у Курській операції, схема завжди така: військовослужбовець перестає виходити на зв'язок, і тривалий час – тижні, а то й місяці – про нього немає ніякої інформації. Інколи він може з'явитися на відео (у телеграм-каналах – УП). А згодом Слідком РФ (Слідчий комітет – УП) видає інформацію про те, що людину засуджено – як правило, на 14, 15, 16 років, – розповідає Тетяна Катриченко.

Річ у тім, що Росія не визнає бойові дії на своїй території частиною міжнародного збройного конфлікту. Тому захоплених на Курщині українських військових звинувачують у незаконному перетині державного кордону та тероризмі.

Санкціонував такий підхід особисто Владімір Путін. У березні 2025-го, виступаючи на розширеному засіданні колегії Генпрокуратури, він заявив: "Всі військовослужбовці української армії, а тим більше іноземні найманці, які знаходилися на нашій території та вчинили цілу низку злочинів проти цивільного населення, мають кваліфікуватися та кваліфікуються нашим законом як терористи".

Російські слідчі додають до звинувачень у тероризмі інші кримінальні статті, каже Катриченко. В умовах жорстких тортур, які можуть закінчитися каліцтвом чи навіть смертю, у полонених немає шансів не підписати все, що від них вимагатиме слідство.

Видання "The Insider" підрахувало: в Росії від моменту висунення обвинувачення до передачі справи про тероризм до суду зазвичай минає від 12 до 18 місяців. У випадку українських полонених з Курщини цей шлях займає в середньому 5,5 місяця.

Катриченко розписує, як сконструйована ця машина вироків. Спочатку "курських полонених" утримують разом та ізольовано від інших – найчастіше правозахисниця отримувала відомості про СІЗО Старого Оскола (Білгородська область).

Судять їх швидко, через відеозв'язок. Справу зазвичай розглядає Другий західний окружний військовий суд – Курська область підпадає під його підсудність. Перші рішення щодо українських військових він виніс у грудні 2024 року – тоді засудили двох бійців. Для порівняння: у квітні 2025-го вироки отримали 58 полонених.

Весь процес, разом із проголошенням судового рішення зазвичай триває від 40 хвилин до години. Зрозуміло, що говорити про реальний юридичний захист за таких умов не випадає.

Перші роки тривалого строку ув'язнення засуджені завжди мають провести в тюрмі камерного типу, де умови суворіші, ніж у колонії.

Як раніше писала УП, "курських полонених" відправляють до тюрми у Верхньоуральську Челябінської області РФ. Інформації про те, що відбувається з українськими бійцями за її стінами, практично немає.

– Росія загалом приховує всіх – військовополонених і цивільних, але "курських" вона навіть своїми діями виділяє в окрему групу. Вони затримані на території Російської Федерації; судові процеси відбуваються, по-перше, масово, а по-друге, дуже швидко і дуже закрито. Ніхто, зокрема адвокати, не має туди ніякого доступу. Потім вони спливають у тюрмах, які теж, як правило, закриті, – пояснює Катриченко.

Імунітет комбатанта

"Кримінальне переслідування українських комбатантів лише за сам факт участі в бойових діях є порушенням норм міжнародного гуманітарного права", – йдеться у проміжній доповіді Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини про ситуацію в Україні (опублікованій у грудні минулого року).

З погляду міжнародного права, немає значення, де саме український військовослужбовець потрапив у полон – на території України чи Росії, наголошує аналітикиня Ukraine Legal Advisors Group Аліна Павлюк. Військовий має імунітет, який захищає його від кримінального переслідування за факт участі в бойових діях.

Якщо його підозрюють у злочинах, наприклад, проти цивільних – тоді все зрозуміло, держава може провести розслідування. Однак й у цьому разі він має право на справедливий суд.

– Терористичний акт – це специфічне кримінальне обвинувачення, яке не дуже притаманне умовам збройного конфлікту як такого. Воно вимагає доведення спеціального наміру, зокрема примушення держави, уряду до якихось конкретних дій. А також доведення того, що існує якась терористична організація, яка вчиняє терористичні акти, – додає Павлюк.

Це пояснює, чому Україна не вдається до подібної практики щодо російських військовополонених. Хоча, варто визнати, раніше такі кейси все ж були. Взяти, приміром, справу офіцерів ГРУ РФ капітана Єрофеєва та сержанта Александрова. В 2015 році їх затримали на Луганщині під час перестрілки з українськими військовими і засудили до 14 років ув'язнення за низкою статей Кримінального кодексу, зокрема за створення терористичної групи та терористичний акт. Невдовзі їх обміняли на льотчицю Надію Савченко.

Втім, у більшості випадків за статтями про тероризм Україна переслідувала не російських громадян, а своїх – які воювали на боці так званих "ДНР" / "ЛНР".

Листи без адреси

Повітряні кульки – сині та чорні – б'ються на вітрі. Кожна прив'язана до берця – на сходах на Майдані Незалежності в Києві викладені 14 пар військового взуття.

29 серпня 2025 року, надворі плюс 28, і нагріті сонцем чорні кульки лопаються одна за одною. Залишаються лише сині – як символ умиротворення та надії.

Це одна з перших публічних акцій ГО "Об'єднані Курщиною". Активісти провели її в День пам'яті захисників України. Рідні військовослужбовців зачитали листи, які не знали куди надіслати – бо вони були адресовані тим, хто зник безвісти.

Випадкові перехожі того дня зупинялися нечасто. На інших акціях організації теж збирається небагато людей. Утім, очільниця правління ГО Марина Окраїнець не вважає це проявом байдужості саме до полонених, загиблих і зниклих безвісти на Курщині. На її думку, це скоріше прояв загальної слабкої уваги суспільства до родин військовослужбовців.

До повномасштабної війни її чоловік Сергій виготовляв меблі на замовлення. У березні 2022-го – вступив до лав ТрО. Захищав Сумську область, воював під Куп'янськом. У жовтні 2024-го зник безвісти на Курському напрямку.

Рік і два місяці Марина намагалася з'ясувати, чи він у полоні. Надію давало те, що тіла його ніхто не бачив, як ніхто не знав і долі двох побратимів, що того трагічного дня були поруч із ним.

Перше, що вона дізналася під час пошуків свого чоловіка – що він був у прикомандированій бригаді. Це значно ускладнювало справу. В рідному підрозділі Сергія Марина знала бійців та їхні родини, а в новому – нікого.

Під час пошуків Окраїнець познайомилася з іншими родинами, чиї близькі зникли на Курщині. Згодом вони вирішили об'єднатися в організацію, оскільки спільні пошуки ефективніші й дають більше шансів, що голоси рідних почують. Відтоді Марина намагалася дізнатися про долю не лише свого чоловіка, а й усіх захисників, які зникли в Курській області.

Одного дня особисті пошуки Марини завершилися: їй зателефонували та повідомили, що знайшли тіло Сергія. Його особу встановили за результатами експертизи ДНК. Повторне дослідження підтвердило збіг.

Організацію Окраїнець не залишила – як піти, коли вже почуваєшся частиною великої родини. Один із напрямків роботи "Об'єднаних Курщиною" – підтримувати рідних тих військових, що повернулися додому "на щиті". Проте головна мета – пошуки.

– Ми постійно робимо запити через державні структури щодо наших захисників, щоб дізнатися місця утримання або взагалі з'ясувати, чи перебувають вони в полоні. Просимо омбудсмана, щоб він зробив запит до сторони агресора. Після кожної зустрічі намагаємося, щоб наші списки були передані, а перебування людей у полоні – підтверджене.

Якщо людина безвісти зникла, телефонуємо слідчому, робимо письмові запити, перепитуємо, чи немає, не дай Боже, підтвердження загибелі. Є хлопці, яких засудили – ми намагаємося знайти їх на території агресора та встановити конкретне місце утримання, щоб вони могли подзвонити, бо засуджені мають право почути родину. Це кропітка робота кожного дня, кожного місяця, – розповідає Окраїнець.

Але запити не гарантують відповіді, а пошуки – результату. Росія може не підтверджувати, що утримує того чи іншого військового. Невідомо, скільки українських бранців до сьогодні перебувають у статусі інкомунікадо – без будь-якого зв'язку із зовнішнім світом.

***

Інформаційний вакуум – болісна реальність для багатьох родин, які втрачають зв'язок із близькими на війні. Нерідко українська сторона дізнається про долю бійця лише після чергового обміну. Військові, які повертаються з неволі, стають важливим джерелом інформації про тих, хто досі залишається в полоні.

У "курських родин" усе інакше. Після вироку Росія утримує їхніх близьких окремо від інших українських військовополонених і майже не повертає захоплених у Курській області бійців під час обмінів. Тому навіть після вироку долі захисників залишаються невідомими.

Все, що Оксані вдалося дізнатися про свого сина Миколу, то це те, що його відправили відбувати покарання у Володимирський централ. Відтоді в матері немає про нього жодної вісточки.

– Живеш у цьому очікуванні. Це дуже важко морально і фізично. Усі твої думки тільки там. Залишається тільки молитися, – каже вона. – Молиш Бога: холодно – хай зігріє; голодний – хай нагодує. І щоб тримав у своїх обіймах, де б не були наші рідні.

Рустем Халілов, УП