Комбриг 66-ої бригади Крот: Не хочу, щоб мої дії на всю країну оцінював якийсь пареньок з латешечкою
15-го вересня після кількох місяців мовчанки Третій армійський корпус оголосив про свою велику наступальну операцію на Лиманському напрямку під назвою "Вівальді".
Ця операція передбачає зачистку інфільтрованого противника вглиб українських позицій і "зрізання" доволі великого російського виступу на захід від річки Чорний Жеребець.
Він розростався цілих два роки й огорнув собою Лиман, а також навис над Святогірськом. Ігнорувати його масштабування і надалі означало б ризикнути одразу кількома напрямками – Ізюмом та Краматорською агломерацією, яку прийнято вважати останнім українським "поясом фортець" на Донеччині.
Однією з бригад, яка починала операцію "Вівальді", була 66-та окрема механізована бригада імені Мстислава Хороброго.
66-та рухалася із заходу на схід і звільнила щонайменше два населені пункти, про які наразі відомо публічно – це Середнє та Шандриголове (але це ще не кінцевий перелік).
До речі, цікаво, що бригада не просто відбивала ці два села в лоб. Середнє – військові частково блокували, а відтак зачищали. Шандриголове – оточували, брали під повний вогневий контроль і лише після певного часу облоги та деморалізації противника, зачищали.
Кілька днів тому "Українська правда" мала ексклюзивну можливість попрацювати на Лиманському напрямку й зокрема поговорити з комбригом 66-ої бригади Ростиславом Силівакіним із позивним "Крот".
В інтерв'ю УП Силівакін розповідає, як його бригаді вдалося відбити один із населених пунктів без жодної втрати, чи справді операція "Вівальді" кардинально змінює розклад сил на Донеччині, як Третій корпус ставиться до його "нерідної" бригади, і чому йому страшенно не подобається давати інтерв'ю – але він все ж дві години приймає на своєму командному пункті журналістів "Української правди".
Секрети операції "Вівальді"
– Ваша бригада стоїть на Лиманському напрямку найдовше з усіх нинішніх бригад – з 2022 року. Можете відмотати хронологію подій на рік – два назад і розказати, що тут відбувалося до операції "Вівальді"? Де взагалі була лінія фронту?
– На початок операції лінія офіційно перебувала поблизу Середнього – села, яке ми згодом звільнили. Але групи противника були ще далі, вони інфільтрувалися аж до околиць Коровієвого Яру (5 кілометрів на північний захід від Середнього – УП). Тому на підготовчому етапі операції ми мали зачистити ці інфільтрації, стабілізувати обстановку та не допустити захоплення Коровієвого Яру. Нам це вдалося.
Далі ми захопили висоти над Середнім, північну частину села, потім центральну, тим самим оточивши противника в самому населеному пункті. Так ми знищили всього інфільтрованого противника на нашому березі річки Нітріус.
Потім ми почали наступальні дії по захопленню Шандриголового, яке розташоване через річку від Середнього. Ми форсували Нітріус, захопили плацдарм на висотах північніше Шандриголового і пішли далі по посадках (ідеться про просування бригади далі на схід – УП). І тільки просунувшись далі, ми почали зачистку Шандриголового.
– Чому ви залишили Шандриголове незачищеним і пішли далі? Так і було задумано?
– Так було задумано, у нас не було ні часу, ні сил, щоб займатися зачисткою села. Треба було виснажити, деморалізувати противника. І в нас це вийшло – 9 російських військових здалися в полон, близько 15 загинули, ще 2, зі свідчень полонених, померли з голоду.
– Кілька місяців тому я готувала текст про наступальну операцію десантників на Олександрівському напрямку і можу сказати, що вони застосовували схожу тактику. Але вони мали з нею проблеми – росіяни вилазили зі своїх укриттів і атакували українських військових, які йшли через незачищені посадки…
– Я не можу сказати, що така тактика буде ефективна на всіх ділянках фронту. Але для того, щоб штурмувати добре укріплені об'єкти, і тим паче зачищати населені пункти, навіть якщо вони маленькі, сил, засобів, людей треба набагато більше, ніж для того, щоб його заблокувати і просуватися далі.
Нам було вигідніше спочатку заблокувати противника, відрізати його від решти підрозділів – щоб у них не було змоги затягувати в Шандриголове боєприпаси та провізію, і далі контролювати його з дронів та артилерії.
Кожен раз, коли противник вилазив з укриття, нам вдавалося його уражати, заганяти назад і створювати умови приреченості. З часом вони розуміли, що до них вже ніхто не прийде – ні продуктів, ні боєприпасів не буде. Плюс ми скидали їм листівки, вмикали аудіозаписи з колонок, пропонували здатися в полон.
І це давало свій ефект. Противник, який ще місяць тому був готовий оборонятися, ламається і готовий здаватися. Тим більше, якщо місяць – півтора не їсти нічого, окрім коріння, глини, черв'яків…
Якби ми займалися зачисткою Шандриголового без блокування, ми би втратили багато наших людей.
– У публікації журналістки Анни Калюжної йшлося про те, що один із населених пунктів ви звільнили без жодної втрати. Що це був за населений пункт? І як вам це вдалося?
– Це було село Середнє. У першу чергу ми могли це зробити завдяки підготовці наших людей. Нам дуже допомогло те, що на початку 2026 року, в лютому – березні, ми отримали право проводити БЗВП на базі нашої військової частини. Бо коли ми отримували людей після БЗВП у навчальних центрах, вони були нам такі ж чужі, як ті, що прибувають з ТЦК. Нам доводилося витрачати час на їхню додаткову підготовку.
Пам'ятаєте, в кінці 2025 року з'явилося системне, справедливе поповнення особовим складом?
– Але ж там обіцяли 50 людей на бригаду? Це мало.
– Мало, але в тих умовах для нас це було достатньо, щоб підготувати людей для наступальних дій. Це дало нам визначеність. Відштовхуючись від того, що нам даватимуть 50 людей і від обстановки на полі бою, ми вирішили, що будемо наступати (ідеться про початок операції "Вівальді" – УП) дрібними групами піхоти по 2–3 людини. Таку групу важче виявити, уразити, їй легше знайти або ж вирити собі укриття.
– Групи по 2–3 штурмовиків? Почекайте, а скільки у вас в принципі людей відбивали Середнє?
– Загалом до 30 людей (це вражаюче мало для наступальних дій – УП). Але не можна сказати, що це суто ці 30 людей, бо захоплення – це комплекс заходів. Для звільнення Середнього треба було захопити опорні пункти над річкою, створити безпечний маршрут до села тощо.
Середнє не вдалося заблокувати так, як потім Шандриголове, бо з одного боку від нього, зі сходу, тече річка Нітріус. Ми не могли на той момент форсувати річку й захопити протилежне побережжя, але певною мірою, завдяки дронам, ізолювати його та мінімізувати надходження туди особового складу таки вдалося.
– Росіяни взагалі не вступали з вашими хлопцями в стрілецькі бої в Середньому? Якщо ви не понесли там втрати.
– Вступали, звичайно. Там було біля 20 людей противника. Але під час планування ми розраховували на фактор раптовості. Грубо кажучи, наша піхота розстрілювала пі*арів, коли ті спали або відпочивали в норах і зовсім цього не очікували. Звісно, були випадки, коли противник чинив спротив, але завдяки нашій підготовці, усі стрілецькі бої були на нашу користь.
– Я правильно розумію, що українська армія відбиває села на Лиманському напрямку вдруге? Перша наступальна операція прокотилася тут у 2022 році?
– Так. Восени 2022 року були звільнені ці території, приблизно аж по Площанку. Потім, починаючи з весни 2024 року, ці території почали втрачатися. Тоді 20-та армія противника пішла тут у масштабний наступ, а сили з нашого боку були розтягнуті та ослаблені, бо всі воювали на більш пріоритетних напрямках – на Бахмуті, під Авдіївкою.
Середнє та Шандриголове, про яке ми з вами говоримо, було втрачене восени – взимку 2025 року.
З нашого боку тут був цілий комплекс причин втрати цих територій – від некомпетентності окремих посадових осіб на рівні командирів рот до прийняття рішень на рівні угруповань.
Ще велику роль, як на мене, зіграло змішування підрозділів. Влітку 2024-го протяжність смуги 66-ої бригади була 38 кілометрів (це величезна смуга – УП), і на ній воювали, окрім 5-х наших, ще 15 чужих приданих батальйонів. На одну бригаду це занадто велика кількість приданих підрозділів – не підготовлених, не укомплектованих, з різних структур, починаючи від ТрО, закінчуючи прикордонниками.
"Мені не подобається, що кожен командир, який дорвався до інтерв'ю, розказує, який він молодець"
– Ви кілька разів наголосили, що не надто горите бажанням давати інтерв'ю. Те саме я чула від багатьох військових. Чому так?
– Мені не подобається, що кожен командир, який дорвався до інтерв'ю, розказує, який він молодець, дає експертні оцінки діям командувачів чи інших підрозділів, не маючи на те відповідного досвіду. А потім діє принцип: чим частіше людина з'являється в інтерв'ю, тим швидше вона отримує Героя України.
У нормальних арміях світу це так не відбувається. Там усі події коментують не командири, а пресофіцери. Командири командують військами.
– Зі свого боку скажу вам, що для нас, журналістів, говорити не лише з пресофіцерами, а й із командирами – величезне щастя.
– У нашій країні та в нашій армії – це вимушений крок, бо репутація військовослужбовців і Збройних сил в цілому з 2014 року на доволі низькому рівні. У нас поширений стереотип, що командири – це м'ясники, хабарники, некомпетентні, а кожен другий солдат – алкоголік і наркоман. Тому нам треба популяризовувати армію, піднімати нашу репутацію.
Але цю вседозволеність на інтерв'ю, медійність окремі командири використовують для задоволення особистих амбіцій і набуття слави. Це не адекватно з професійної точки зору. Воно призводить до того, що будь-який хлопчина в нашій країні сідає перед камерою та дає експертні оцінки рішенням генералів, полковників.
Особисто я б не хотів, щоб мої дії, рішення потім оцінював якийсь пареньок з латешечкою, який не був на моєму місці.
Я думаю, що той же генерал Сирський не заслужив на те, щоб його рішення і його дії оцінювали покоління "пепсі і золотого дождя", які крім анальної пробки і лате нічого в тому житті не бачили. Тим більше – на загал, на всю Україну.
Чи навіть ті самі полковники, які дорвалися до інтерв'ю, які не були командирами угруповань, сидять і критикують рішення Сирського чи Залужного, а в подальшому будуть критикувати рішення Драпатого. Оцінювати і критикувати має тільки той, хто має на те компетентність, відповідний досвід і рівень освіти.
– Пригадаймо ситуацію з Олександром "Генієм" Ширшиним. Влітку 2025-го, бувши на посаді комбата 47-ої бригади, він написав пост у фейсбуці, в якому назвав задачі вищого начальства "дебільними"...
– Геній критикував конкретно ту обстановку і ті задачі, у яких він безпосередньо брав участь. Геній не критикував діяльність головкома в цілому по ЗСУ чи рішення, які були по інших напрямках, інших командувачів.
– Тобто така форма критики прийнятна?
– Така форма критики дійшла до загальних мас саме через те, що на тому рівні, на якому Геній спочатку звертався і критикував, і пропонував інші варіанти дій, воно не спрацювало, воно проігнорувалося.
Я Генія знаю з хорошої сторони, як цілком адекватного і ефективного командира.
Ревізія позицій, відносини з Третім корпусом та очікування від Драпатого
– У 2024 році ви прийняли 66 бригаду в доволі непростому стані – виснажену, з втратами та низьким рівнем укомплектованості. Що ви робили в тій ситуації? Яку інструкцію ви б видали тим, хто опиниться в схожій ситуації сьогодні або в майбутньому? Особливо, враховуючи, що нові бригади продовжують створювати, як-от 167-у.
– Першим ділом треба було розібратися з тим, які позиції справді в нас є, а яких немає. На той час у нас, нагадаю, було 15 приданих підрозділів – і лише одиниці з них воювали самостійно. Більшість мала дуже низьку підготовку, не мала нормального бойового досвіду і не могла в принципі воювати самостійно. Тому розібратися з позиціями – це перше.
Далі ми проробили величезну роботу над тим, щоб сформувати нормальний ефективний колектив з правильними моральними цінностями. Деяких командирів підрозділів довелося зняти.
– Правильні цінності для вас це які?
– Перше – безкомпромісність до корупції. Друге – відвертість і чесність. І третє – можна пафосно сказати, що це цінність людського життя, але, якщо чесно, то прагнення до ефективності.
Зараз, чиє інтерв'ю не послухай – усі командири говорять про те, що на першому місці цінність людського життя. Це, безумовно, так. Але якщо командують некомпетенти, як би вони не цінували людське життя, вони його не збережуть.
Цінувати людське життя в умовах нашої війни можна тільки якісною підготовкою, вимогливістю і дисципліною. Більше ніяк. Якщо ти будеш вічно берегти життя своїх солдатів, постраждають сусіди ліворуч, праворуч, якщо ти весь час бережеш своїх, гине хтось інший. Якщо ми будемо втікати від кожної небезпеки, вибачте мене, але фронт завтра буде за Дніпром.
– Мені здається, тим фактом, що в 2022 році ми як суспільство і держава прийняли рішення битися, а не капітулювати, ми в принципі погодилися на те, що для нас існування України є вищим за окремо взяте людське життя.
– Путін у якомусь своєму інтерв'ю казав, що він не бачить світу без Росії – так само має бути для України, для українців. Немає українців без України.
– Тобто спочатку ви провели таку собі ревізію позицій, далі підібрали колектив з правильними цінностями?
– Підібрати колектив – це дуже тривалий період, це неможливо зробити за тиждень – два. Цей процес триває і по цей час і триватиме стільки, скільки я буду на цій посаді. Усіх командирів батальйонів я знайшов у цій же бригаді, я нікого не приводив, жодних друзів, знайомих не підтягував. Я пів року за ними дивився і знайшов, разом ми тут вчимося і розвиваємо нашу бригаду.
– У ваших словах відчувається, що ви є прихильником корпусної реформи – попри те, що ваша 66 бригада воює в чужому корпусі. Хочу спитати: як до вас як до нерідної бригади ставиться Третій армійський корпус?
– До нас, нерідної бригади, Третій корпус ставиться, як до рідної (усміхається – УП).
Якщо говорити примітивно і коротко, то на початку Третій корпус допомагав нам своїми людьми виконувати завдання, щоб ми мали час підготувати наших новобранців, сержантський склад. Щоб ми не застосовували їх хаотично, а робили це планово. Щоб люди спочатку здобули бойовий досвід в обороні, а потім ми могли підготувати окремі групи для знищення інфільтрованого противника, для штурмових дій.
(За даними УП, Білецький розпорядився виділити не одну тисячу військових з Третьої штурмової на підсилення бригад, які увійшли в новостворений корпус та його оперативне підпорядкування).
До корпусної реформи таких рішень не було. Якщо нам надходили якісь підрозділи на посилення, то в основному вони були недоукомплектовані і, по-перше, не особливо могли нас посилити, по-друге, приходили, коли вже було запізно.
Плюс Третій корпус дуже швидко і об'єктивно вивчив спроможності нашої бригади. Їхні групи поїздили по наших підрозділах, вивчали командирів, забезпеченість. Де могли – навчили, от помогли нам переформатувати систему управління.
– Я так розумію, що йдеться, зокрема, про введення такої ролі, як капітан бою ("battle captain")? Тобто окремої людини, яка в реальному часі керує бойовими діями на командному пункті? Я бачила таких минулого року на пунктах управління в "Хартії" – виглядало дуже незвично.
– Так, Третій корпус допоміг нам впровадити цю систему. До цього все навантаження по управлінню поточними бойовими діями лягало на командира бригади і його заступників – відповідно, ми програвали по всіх напрямках діяльності. А найбільше – у плануванні майбутніх дій. Тепер у нас є час на планування, розвиток тощо.
– Тобто якби у вас зараз не було капітана бою, ми б із вами це інтерв'ю не записували? Ви б сиділи в сусідньому залі, в основній кімнаті управління, дивилися стрім з дрона на великому телевізорі та кричали б у рацію: "Відкрити вогонь!"?
– Так. На момент прийняття 66-ої бригади все зводилося до того, що або я, або мої заступники сиділи перед екраном, кричали, кому куди стріляти, кому куди летіти, де ставити міномет, а де кулемет. Це називається ручне управління, мікроменеджмент, і воно ніколи й ніде не було ефективним. Я вже тоді прекрасно розумів, що так не повинно бути.
Я ж був командиром роти, батальйону, мене, наприклад, у 93-ій вчили, що кожен командир має приймати рішення в межах своєї компетенції. Будучи командиром роти, я не казав командиру відділення, що йому робити – я вимагав це рішення від нього. І якщо вже його рішення мене не задовольняло, тоді я його коригував і наштовхував на краще.
У 66-ій усе довелося починати з нуля, треба було привчити командирів самостійно приймати рішення. Я витратив на це багато часу.
У 2025, коли почалася корпусна реформа, мої комбати вже стали доволі самостійними. Потреба вічно сидіти перед екраном і кричати в мене відпала. Але такої посадової особи, яка могла б перебрати на себе цю роль, у мене не було.
Третій корпус дав нам розуміння, як мають функціонувати капітани бою, відряджав до нас на командні пункти своїх капітанів бою – вони стажували нас, ділилися досвідом. І це дало свій позитивний ефект. Зараз уже до нас приїжджають з інших бригад.
– Як ви відпустили історію з постійним контролем? Я написала не один текст про те, як виглядав мікроменеджмент у війську в часи Олександра Сирського, але водночас як людина, яка в цьому житті керувала хоча б чимось, крихітною командою із крихітною задачею, я розумію, що це дуже складно.
– Це не питання, як я відпустив – я і не збирався тримати. Я був командиром роти, батальйону, я накерувався дрібними групами піхоти. Мені не хочеться на посаді командира бригади керувати тим, чим я керував, коли був командиром роти.
Банально: люба здрава людина буде занадто лінива, щоб робити не свою роботу.
Моя робота полягає в тому, щоб призначити на посади ефективних лідерів, навчити їх, бути до них вимогливим і дати їм необхідну самостійність для ухвалення рішень. І тільки якщо їхні рішення суперечать моїм замислам або, враховуючи мій досвід та освіту, я бачитиму, що вони не призведуть до ефективного виконання завдання, я буду приймати рішення за них. Ось так це працює.
Має працювати система, а не одна людина.
– До речі, про мікроменеджмент – новий головком, за нашими даними, намагається відійти від такої системи управління. Чи відчули ви вже якісь зміни у війську з приходом Михайла Драпатого?
– Скажу так: ще пройшло замало часу, щоб хтось на рівні бригад відчув на собі заміну головкома. Не можна оцінювати це призначення лише по тому, що я десь в окремих питаннях звернувся до головкома, а він пішов мені назустріч (дехто з наших співрозмовників називає комбрига 66-ої Силівакіна "улюбленцем" Драпатого – УП).
Але я вірю, що з часом у нашій армії відбудуться величезні системні зміни, зокрема в питанні мікроменеджменту. Я знаю, що генерал Драпатий хоче на всіх рівнях побудувати ефективні колективи з компетентними людьми, офіцерами і викорінити корупцію зі Збройних сил.
"Не буде війн, у яких не братимуть участь живі люди"
– Як операція "Вівальді" вплинула на оборону Донецької області загалом? Чи справді вона щось кардинально змінила?
– Операція "Вівальді" як мінімум заставить противника зменшити тиск на Слов'янськ і Краматорськ, тому що йому доведеться перекидати звідти резерви (на Лиман – УП), щоб зупинити наше подальше просування.
По-друге, це величезний удар по ілюзії росіян, що вони вже на завершальному етапі цієї війни. У своїх ЗМІ вони заявляють, що то Святогірськ захоплений, то Оскіл (село за 10 кілометрів на схід від Ізюма – УП) оточений, то уже вони Слов'янськ і Краматорськ штурмують. Успіхи операції "Вівальді" розвалюють у хлам всю цю "перемогу".
Малоймовірно, канєшно, але, можливо, що до когось із середньостатистичних росіян дійде, що вони ще дуже далекі від захоплення Донбасу.
– Далекі від захоплення Донеччини зараз, але все одно можуть це зробити?
– Ми воюємо з величезною державою, у якої безкінечний мобілізаційний ресурс. З цим ресурсом вони можуть реалізувати все, що хочуть. Питання в тому, що з їхнім підходом вони неспроможні це зробити.
Особисто я не вважаю, що для нас величезною катастрофою буде втрата тих чи інших територій. Війна триватиме роками, і важливішу роль у кінцевому результаті відіграють такі питання, як боєздатність армії та її технічний розвиток.
Ми можемо втратити певні території, але потім, за рахунок того, що збережемо боєздатність армії і будемо розвиватися швидше, ніж росіяни, зможемо звільнити ці території.
– Чому ви впевнені, що навчання та розвиток української армії зможуть перебити, перекрити собою чисельність російської?
– Яскравий цьому приклад – це 2022 рік цієї ж війни, коли вся їхня чисельна перевага зводилася в нуль за рахунок того, що наші підрозділи були більш досвідчені. У 2022 році Україна була на вищому технологічному рівні, ніж російська. У нас в окремих ротах уже були "Мавіки", FPV-дрони – які з'явилися завдяки ентузіастам, які самі до цього дійшли.
Протягом цієї війни буде ще багато нових технологічних рішень, і питання в тому, яка сторона їх буде швидше освоювати, масштабувати.
– Наприклад, людиноподібні двометрові роботи?
– Це теж можливо. Коли я тільки-но починав здобувати бойовий досвід, то навіть не міг уявити, що колись буду коригувати артилерію дроном і ним же вести розвідку. Тоді я мав іти ногами, щоб щось побачити і здобути інформацію. А зараз війна настільки змінилася…
Колись ми навіть уявити собі не могли, що противника можна буде вбити скидом з дрона. Чи що пораненого можна буде евакуювати роботом. Пів року тому в нашій бригаді ще НРК не їздили, а тепер ми стабільно потрапляємо в топ-10 найефективніших підрозділів по застосуванню НРК. А цього місяця ми взагалі виготовили власний НРК.
Так само через 5 років по окопах можуть бігати і стріляти гуманоїди. Але питання в тому, що це теж засіб, технічний засіб, він не працюватиме вічно. Поки існуватиме війна, на ній завжди буде місце звичайній піхоті. Не буде війн, у яких не братимуть участь живі люди.
– Чи погоджуєтеся ви з твердженням, що війна зайшла в глухий кут?
– Твердження, що війна зайшла в глухий кут, на мою думку, більш політичне, не цілком правильне. З військового погляду – у війні немає глухих кутів. Рано чи пізно за кимось буде успіх.
Якщо не буде досягнуто перемир'я політичним шляхом, війна триватиме до тих пір, поки у якоїсь із сторін не з'являться нові технологічні рішення, які забезпечать їй суттєву перевагу. У Першій світовій війні це була хімічна зброя і танки. У Другій світовій – авіація та нова тактика дій моторизованих, механізованих підрозділів. У цій війні буде щось нове.
Ольга Кириленко, УП