Кажуть, наприкінці 2022-го був шанс укласти угоду з Росією. Але як, коли в суспільстві ейфорія – кордони 1991 року, – Кулеба про переговори

Чи справді Україна могла закінчити війну в попередні роки – і чому цього не сталося? Це питання повертається з кожною новою хвилею переговорів.

Не став винятком і поточний момент, коли Україна готується до можливої зустрічі з представниками США та Росії. До процесу спробували долучитися європейці – президент Фінляндії Александр Стубб та прем'єр-міністр Норвегії Йонас Гар Стьоре, але далі вислуховування історичної лекції про раннє середньовіччя у викладі Володимира Путіна не дійшло. Російська сторона відмела участь будь-яких європейських учасників.

Чим відрізняється нинішня переговорна рамка від усіх інших, які обговорюються з перших днів повномасштабного вторгнення, в інтерв'ю "Українській правді" пояснює Дмитро Кулеба, який більш як 4 роки очолював Міністерство закордонних справ.

Говоримо з ексміністром про те, який реалістичний сценарій миру був би вигідний Україні, чого насправді домагається президент США і чи цікавлять Путіна нафто-газові гешефти в обмін на заморожування лінії фронту.

"Той, хто дає гроші, має і важелі"

– Україна зайшла на новий виток переговорів зі США та Росією, до них долучилися Норвегія та Фінляндія. "Це вже було", чи цього разу щось вийде?

– Це переговорний процес, ініційований президентом Сполучених Штатів, і цей вир втягує Європу. Трамп намагається сформувати нову конфігурацію, в якій від Європи говорить не формат Е3 – Німеччина, Франція, Велика Британія, – а Фінляндія та Норвегія. В Осло відбувся попередній раунд переговорів – президент зустрічався там із Віткоффом. Президент Фінляндії та прем'єр-міністр Норвегії поговорили з Путіним. Тобто тестують інших людей, від яких очікують більшої зговірливості.

Фінляндія тут цікавить нас менше, а от Норвегія для України – ключовий гравець, один із найбільших донорів. А той, хто дає гроші, має і важелі. Подивимося, чим це закінчиться.

Я належу до апокаліптичної школи: це все хвилі на воді, потрібні Путіну для кількох речей. Перше – з'ясувати, що він може отримати за столом переговорів з того, чого не може отримати на полі бою. Друге – умиротворювати Трампа: "Дивись, я ж конструктивний. Не роби мені нічого поганого, тому що я ж у процесі". І є ще третя мета – використовувати цей процес, щоб налаштовувати американців, Трампа та його команду, проти нас.

Якщо ж подивитися не з апокаліптичної точки зору, а припустити, що Путін справді хоче домовитися, є ознаки, що американці зараз реально закручують Україні гайки. Президент Зеленський уже 2 дні поспіль повідомляє, що секретар війни Піт Гегсет не підписує дозволів на передачу вже куплених Patriot і NASAMS. Це ж не просто так.

Нас штовхають до того, щоб ми сказали: "Усе, ми здаємося", – і стали зговірливішими. Тоді можуть вималюватися параметри угоди. Але, ще раз, це якщо вірити, що Путін реально шукає угоди. Я особисто не вірю.

– Ви понад 4 роки брали участь у переговорних процесах як міністр закордонних справ. З вашого досвіду – сьогодні відбувається найбільш інтенсивний тиск на Україну з усіх боків чи було і гірше?

– Найгірше було наприкінці лютого 2025 року, після сумнозвісної зустрічі в Овальному кабінеті, коли все розвалилося: нам припинили офіційну передачу розвідданих, згорнули програму підтримки і взагалі все обрубали. Тоді було найважче, бо ми ще не уявляли, як без цього всього жити. Якби нам у жовтні 2024 року сказали, що за чотири місяці Америка від нас відвернеться, ми хапалися б за голову.

Невідомість робила ситуацію надзвичайно драматичною. Але сьогодні ми вже пройшли шлях адаптації. Чарльз Дарвін учить нас, що в природі виживає не найсильніший, а той, хто краще адаптується. За півтора року ми пройшли цей шлях і вже якось викручуємося.

Тому не вважаю, що це найгірша історія: є досвід адаптації до погіршення зовнішніх умов. Питання тільки в тому, скільки ще ми всі здатні адаптуватися.

– Чи бачите ви ознаки того, що цього разу до тиску може долучитися і Європа?

– Ні. Теоретично хтось за зачиненими дверима може шепотіти Зеленському на вухо: "Та погоджуйся, далі буде тільки гірше". Але на рівні рішень, потрібних Україні сьогодні, щоб продовжувати спротив, тиску з боку європейців не бачу.

У них зараз інша біда – комплекс: "Ми не за столом, не лідери процесу. Трамп спілкується, ми – ні. Давайте теж будемо спілкуватися". Іноді в новинах з'являються повідомлення, що Європа ледь не конкурс проводить на того, хто представлятиме її на переговорах.

Здача, тиск на Україну проявляться в одному дуже простому питанні – грошах. Для майбутнього війни сьогодні немає важливішого питання.

Звісно, зброя, стійкість, мобілізація – усе важливе. Але фактично питання в грошах, і європейці мають цей важіль. Достатньо прийти й сказати Києву: "Хлопці, ми вас дуже любимо і на 2027-ий рік грошей нашкребли. Ви ще просите докинути, але ми вже не можемо. А на 2028-ий – вибачайте".

– А хіба зараз не відбувається саме так?

– Ще ні. Зараз усередині самого ЄС – битва за бюджет Європейського Союзу. На сьогодні в ньому закладені гроші для України. Але лідери Європи ставлять перед Єврокомісією завдання суттєво зрізати цей бюджет. Питання скорочення грошей саме Україні, наскільки мені відомо, сьогодні теж не стоїть. Але може виникнути будь-якої миті.

Тим більше наступного року вибори у Франції й, очевидно, продовження ходи "Альтернативи" в Німеччині. Це звужуватиме простір для політичного маневру.

Отже, американці тиснуть, європейці не можуть залишатися осторонь і хочуть бути частиною процесу. Це нормально, бо війна європейська. Але доказів того, що європейці об'єдналися з американцями в тиску на Україну, я поки не бачу.

– Як би ви охарактеризували нових переговорників від Європи – прем'єра Норвегії Стьоре та президента Фінляндії Стубба?

– Стубб – це той випадок, коли країна, цитуючи Трампа, "без карт" раптом опиняється в центрі світової політики завдяки харизматичному главі держави. Він уміє висловлювати правильні думки, зрозумілий росіянам, конкретно Путіну, з огляду на попередній досвід співпраці. І грає в гольф із Трампом.

Цікаво, коли країна раптом опиняється в центрі політики, тому що президентом обрали таку комплексну фігуру. Але Стубб цікавить мене менше, попри всю повагу до його інтелектуальних здібностей: Фінляндія не критична для України з огляду на роль у "коаліції охочих". А Норвегія – критична.

Норвегія, Німеччина, Швеція, Нідерланди, Данія – це кістяк, який не можемо втрачати. Я перетинався з прем'єр-міністром Норвегії, знаю його. Не маю підстав вважати, що він готовий умовно злити Україну, лише щоб усе припинилося. У Норвегії також дуже чітко усвідомлюють загрозу, яку Росія становить не лише для України.

У Фінляндії немає важелів впливу на Україну, а в Норвегії є. Це зброя, зокрема F-16 – вони одні з учасників цієї програми. І насамперед макрофінансова підтримка.

Інше питання, чому лідерів Німеччини, Великої Британії та Франції усунули з переговорного процесу, а цих двох ввели.

"В Україні з'явилася така собі "партія негайного миру""

– А Росія цього разу зацікавлена в переговорах, на вашу думку?

– На полі бою зберігається баланс, якщо брати їхні й наші просування. Саме нездатність забезпечити там вирішальний результат переносить тягар війни в повітря. Потрібно якось ламати ситуацію. Країна, яка напала, і країна, яка захищається, тримаються на трьох простих елементах: волі, ресурсах і світових обставинах. Коли вибиваєш один із них, шанси на перемогу над ворогом суттєво зростають. Повітряні удари вибивають волю.

Загравання Путіна з Трампом – "Дональде, я готовий, ти ж знаєш, як зупинити цих українців, це твій маріонетковий режим" – спрямоване на зміну світових обставин. Європу, єдине джерело грошей для України сьогодні, потрібно втягнути в такий процес, щоб вона перестала їх давати.

Проєкт Російської імперії та проєкт незалежної, суверенної, європейської України несумісні. У принципі.

Залишиться хтось один. Вважаю, це маємо бути ми.

Але є й інші гіпотези. Друга звучить так: "Давайте віддамо їм, що вони просять – у Маннергейма ж вийшло". І третя полягає в тому, що Путін – раціональний гравець, з яким можна вибудувати взаємовигідні відносини.

– Стів Віткофф – прихильник третьої концепції?

– Схоже, що так. А ще в Україні з'явилася така собі "партія негайного миру", представники другої школи: "Давайте віддамо все, що просять, аби все зупинилося".

Вважаю, значна частина суспільства готова й до такого сценарію, хоча не факт, що базова гіпотеза про готовність Путіна задовольнитися Донбасом – справді працююча.

Є документи, які наші західні партнери відчайдушно намагаються забути. Це меморандум, вручений російським МЗС американській делегації в листопаді 2021-го. Там написано: "Дорогі Сполучені Штати Америки, просимо вас відкотити кордони НАТО до 1997 року". Це означає, що вся Центральна Європа, весь соціалістичний блок, Організація Варшавського договору мають бути оголеними.

Чому саме ці кордони?

Устрій Європи після Другої світової війни – момент найбільшого розквіту Російської імперії. Сталін став найвеличнішим російським імператором в історії. Так, як він розширив вплив Москви, нікому до того не вдавалося. Ось на кого рівняється Путін.

Я не раз зустрічав в Україні людей, які знали Путіна і мали досвід переговорів із ним, і все одно казали: "Та він математик, це чисто про бабки. Треба домовитися: мільярд сюди, мільярд туди".

До речі, багато хто так думав і про Трампа, особливо в часи його першого президентства. Але другий Трамп – уже не бізнесмен, а месія. У голові в нього зовсім інша картина світу: "Горить хата, гори і село, але я цю картину намалюю". Путін у тій самій фазі.

На мою думку, ми від нього не відкупимося. І Європа також. Війна в Європі буде.

"Росія виявилася не такою і страшною, то чому ми мали підписувати акт капітуляції?"

– У перші роки повномасштабного вторгнення в Україні дискутували про те, чому українська влада не попередила населення про наближення війни. Зараз його витісняє інше питання: чи була реальна можливість домовитися і якщо так, то чому нею не скористалися? Чи правда, що в березні 2022-го Україна могла погодитися на значно більш неприйнятні умови, ніж ті, які висуває Росія зараз?

– Я не знаю всіх деталей, але з того, що відомо – ці умови написані тим самим почерком.

Із великою повагою ставлюся до колишніх колег, які вели переговори на так званому білоруському треку, що потім перетворився на стамбульський, але це був акт капітуляції. Розмова йшла лише про те, щоб її трохи візуально підмарафетити.

Наприклад, тоді теж була дискусія про скорочення армії. Вони казали, що ми можемо тримати армію чисельністю 50 тисяч осіб, а ми пропонували 250 тисяч – на той момент це й була наша встановлена законом армія мирного часу. По суті ми не йшли на поступку, але коли даєш іншій країні встановлювати обмеження на збройні сили – це кінець.

Вони так і говорили: здати всі ракети, всю далекобійну зброю, поставити на склади й допустити туди російську армію.

Хочу нагадати часи Гетьманщини. З чого почалося проникнення Москви в Україну? З того, що гетьман зобов'язався прийняти московських ратних людей у ключових містах.

Якщо когось цікавить, чому в Києві є вулиці Стрілецька та Рейтарська, якщо до Січових стрільців у нас не було ні стрільців, ні рейтарів: ці модні київські хіпстерські вулиці були осередком російської військової залоги. І в 1654 році, і в 2022-му могло розпочатися з одного й того самого: усі військові склади мали охоронятися росіянами.

Чому вважаєте, що решта історії не може повторитися? З Батурином, Голодомором – беріть усе що завгодно.

У 2022 році це була капітуляція з макіяжем, щоб красиво виглядало. Зараз читаю, бачу й чую те саме: відмовитися від НАТО, якісь обмеження армії, прибрати санкції заради миру. Окей, можна прибрати санкції…

– Пустити російський газ.

– Пустити російський газ, знову все відмотати назад. У чому принципова різниця? Напевно, колись можна буде подивитися два тексти й порівняти дослівно. Але фундаментальних поступок Росії порівняно з тим, що обговорювали навесні 2022 року, зараз не бачу.

– Ви пам'ятаєте перші переговори в Гомельській області за участю Арахамії, Резнікова, Умєрова, Подоляка, Костіна й Точицького? Хто формував склад групи і чому там не було вас?

– МЗС не визначало складу цієї делегації. На мою думку, там не мало бути не лише мене, але й міністра оборони. А якби його там отруїли чи вбили? Україна – без міністра оборони.

У таких переговорах не потрібно одразу відправляти міністрів. Це базова теорія перемовин. Завжди маєш структурувати переговори як пиріг, щоб нижчий рівень мав змогу взяти паузу: "Вибачте, не можемо зараз ні на що погоджуватися, треба ще зі старшими порадитися". Це тактика здорового глузду. Якщо ж одразу відправляєш найвищих посадовців, їм кажуть: "А з ким тобі треба радитися?".

Це те, що я застосував із Лавровим, коли зустрічалися в Анталії.

Він каже: "Я не уповноважений ухвалювати рішення". Я дістав телефон: "Давайте просто зараз зателефонуємо нашим президентам і отримаємо повноваження".

Наскільки пам'ятаю, в Білорусь відправили всіх: і живих, і мертвих, і ненароджених. Але на першій же зустрічі росіяни їм сказали: "Ми нічого не вирішуємо, ми тут не для цього". Просто показові виступи, що вони за мир.

На мою думку, на початку повномасштабної війни Україні були вигідні переговори: ми не знали, чи вистоїмо і про всяк випадок треба було починати говорити. Зрештою обидві сторони мали чітку мотивацію.

Перша і друга зустрічі були не дуже, на третій росіяни запропонували пройтися по параметрах. Кульмінація – зустріч у Стамбулі. Але на той момент обставини вже докорінно інші: була звільнена Київщина. Ми вистояли, Росія виявилася не такою і страшною, то чому ми мали підписувати акт капітуляції? На це наклався тиск побаченим у Бучі.

Далі починається гра у винних, останній акорд дипломатичної гри: "Це не я, це вони, а я був готовий".

Перший раунд виграла Україна: уникла пастки, в якій їй нав'язали б капітуляційну угоду й вона була б змушена її підписати. Але раунд боротьби наративів про те, хто винен, що війна не зупинилася, на жаль, виграла Росія.

Вони вкинули просту, зрозумілу історію про кровожерливий Захід в образі злого кудлатого Бориса Джонсона, який приїхав і сказав Зеленському: "Воюй до останнього українця". Мушу визнати, на жаль, вони блискуче розіграли цю історію.

Ми перемогли, коли уникли пастки, а вони – коли уникли відповідальності.

– Не менш цікавий ще один російський наратив – про те, що їхні війська вийшли з Київщини за домовленостями, а не тому, що їх вигнали…

– Тоді було зрозуміло, що з півночі Київ не взяти. Тримати угруповання вже немає сенсу: його перемелюють, а руху вперед не буде. Росіяни вирішили політично продати це як велику поступку на переговорах. Але ми на неї не купилися.

Точно не було такого, що він міг чогось досягти, але вирішив не досягати заради переговорів. Було визнання: цей фланг застряг і своїх цілей не досягне. Тому його відведення треба продати якнайдорожче. От і запустили цю програму продажу.

– Але і після російської армії на Київщині та Херсонщині переговори продовжилися і обросли новими гравцями. Такими як російський мільярдер Роман Абрамович. Якою була його роль і хто його привів?

– Знайомий німець надіслав велику статтю про історію таємної мирної угоди, про яку розповідає колишій співвласник "1+1" Олександр Роднянський. Запитує: "Що ти про це думаєш?". Я відповів, що в 2022–2023 роках таких історій були десятки. Тепер усе це звучить як шпигунський роман, людям подобається: той туди, а там ядерна зброя, він йому під столом…

Про що це все? Ні про що. Абрамович – відома постать. Нормально, коли з'являються люди, які намагаються щось зробити. Маємо бути їм за ці спроби вдячні. Але є дві людини, спроможні ухвалювали остаточні рішення: Путін у Росії та Зеленський в Україні. Путін настільки зациклився на тому, що всього досягне, зламає, перемеле, що подібні історії впиралися в стелю й обвалювалися. У людей відбивало бажання щось робити.

Тому, коли за 5 років знову чуємо, що Роман Абрамович приїжджав до Києва й щось комусь передав... Приїхав, передав – що далі?

Водночас, коли президент Зеленський не виїхав із Києва, вся вертикаль влади отримала чіткий сигнал: ми приймаємо бій. Люди ж теж були дуже різні, декого президент уже в дорозі розвертав і повертав до Києва. Він задав вектор, куди ми рухаємося.

– Зеленський спирався на ситуацію на полі бою?

– Зеленський на той момент – воєнний лідер у процесі становлення. Він чітко розумів настрій суспільства. Зараз кажуть, наприкінці 2022 року був шанс укласти угоду з Росією. До речі, погоджуюся: можна було спробувати.

Але як спробуєш, коли в суспільстві ейфорія: ще трішки – і відіграємо 300 років нашої історії, покараємо москалів? У суспільства горять очі: кордони 1991 року. Влада так само повелася, і я теж горів цією історією. Єдине, розумів: самі кордони 1991 року не означатимуть миру. Путін не вийде й не скаже: "Окей, ви мене вигнали. До побачення, живіть як знаєте". Але я погоджувався з ідеєю, що зараз можна змусити їх посипатися й виштовхати.

Як за таких обставин сказати суспільству: "А тепер ми домовляємося про зупинку по лінії вогню"?

Але в кінці 2022-го ситуація на фронті почала повертатися проти нас. Навесні 2023-го упав Бахмут, наш контрнаступ видихався і тоді вже для Путіна не було сенсу зупинятися. Тому теоретично ми могли спробувати домовитися у вересні – жовтні 2022-го, але, я переконаний, що з цього нічого не вийшло б усе одно.

"Претензія до партнерів – саме у програному часі"

– Що публічно і непублічно вам говорили США в 2022–2023 роках? Підтримка України була політично вигідною адміністрації Байдена, чому тоді не було надано всієї можливої зброї?

– Ця історія перестала бути політично вигідною президентові США, коли в 2022 році ціни на дизель в Америці полетіли вгору. В американців усе дуже просто. Зараз клянемо Трампа, бо забороняє бити по російських НПЗ.

Вибачте, за всіх моїх симпатій до адміністрації Байдена – вони реально багато зробили для нас, і маємо бути вдячні: а хіба вони не забороняли бити по НПЗ? Так само казали: "Розумієте, у нас тут складнощі…"

– Україна тоді і не била по НПЗ…

– А хіба не адміністрація Байдена придумала чудовий механізм, як не застосовувати санкції до російської нафти, а запровадити натомість price cap – обмеження ціни, за якою можна її купувати? Українцям треба розуміти: для президента США, незалежно від прізвища й партійної належності, ціна на дизель – фундаментальне питання внутрішньої політики. Чинник енергетичної стабільності завжди відіграватиме одну з ключових ролей у тому, як вони мислять і виробляють політику.

В Україні існує міф, що американцям і європейцям вигідна довга війна, що вони воюють із Росією нашими руками. Росіяни підживлюють цю історію. Запевняю: якби американці та європейці могли зупинити війну в 2022 році, вони зробили б це, перехрестилися й сказали: "Давайте тепер зробимо все, щоб більше не повторилося".

Восени 2022 року Міллі заявив про глухий кут у війні, а згодом це повторив Залужний. Міллі ж не остання людина, розумів, що говорить. Дехто в Америці його покритикував, але загалом усі розуміли.

Вже наприкінці 2022-го американці почали приходити до нас: "А що далі?". Наші говорили про "великий вирішальний контрнаступ" – битву, яка все вирішить. Усі почухали потилиці, але не могли відмовити Україні.

З 1 січня 2023 року Зеленський почав говорити з лідерами європейських країн та США. Почалася злива повідомлень про надання зброї. Не навесні 2022-го, як стверджують росіяни, а лише в січні 2023-го року. Підготовка бригад, бригади наступу – уся ця історія.

Партнери сказали: "Україно, хочеш вирішальну битву? Не кинемо тебе, допоможемо її провести". Коли, на жаль, контрнаступ не завершився, як очікували, партнери вже відверто за лаштунками запитували: "Коли переговори?". Але Путіну вони вже не були потрібні.

– То чи можна констатувати, що насправді не було жодного вікна можливостей, коли обидві сторони були готові домовитися, але після втручання третіх сторін все зупинилося?

– Не було. Суспільство завжди шукатиме винних: чому так сталося? Це зрозуміло, особливо коли в Україні нам реально дуже важко живеться.

Але об'єктивно, озираючись назад, не бачу жодного моменту, коли Путін був би готовий зупинити війну.

– Як ви оцінюєте ризик російського нападу на Європу? Наскільки вірогідна атака на країни Балтії?

– Є приказка: генерали завжди готуються до минулої війни. Не думаю, що російські танки перетнуть естонський кордон у Нарві й усе окупують. Вторгнення не обов'язково матиме вигляд колони російських танків, яка перетинає кордон і демонтує стовпчик.

Мета Путіна у війні з Європою – не прямі територіальні загарбання, а 24 години вагань у Брюсселі. Якщо протягом 24 годин не спрацює колективна безпека ні в ЄС, ні в НАТО, усі країни самі зателефонують йому: "Давайте домовлятися. Що ви хочете?". Усе.

"Перевагу віддали одному гравцю, керівникові Офісу президента"

– У грудні 2023 року відповідно до результатів соціології, проведених кількома дослідницькими центрами, ви увійшли до трійки представників влади із найвищим рівнем довіри. Іншими двома особами були Володимир Зеленський і Віталій Кім. З цього розпочалося ваше охолодження з Банковою, яке зрештою вилилося у відставку з посади міністра закордонних справ?

– У країні, де немає політики, рейтинги не повинні нікому лоскотати нерви. Сьогодні носять на руках, завтра змішують із лайном – у нашому суспільстві це так працює.

Природа проблеми була в іншому: ніяк не вдавалося збалансувати ролі всіх гравців у зовнішній політиці. Президент довго намагався балансувати Дмитра Кулебу, Андрія Єрмака, інших людей.

У країні було до десятка людей, які відчували себе топовими переговорниками, міністрами закордонних справ, хоча обіймали інші посади. Кожен хотів собі шматок, це нормально. Президент балансував, балансував і в якийсь момент утомився. У серпні чи вересні 2024-го року попросив мене піти.

Система, де всі гравці збалансовані довкола однієї мети, м'яко кажучи, не спрацювала. Перевагу віддали одному гравцю, керівникові Офісу президента: "Це тепер твоє, займайся". Під нього всі й вишикувалися. Як у футболі: у тренера є одне бачення плану на гру, є інше.

Мені сказали: "Усе". Потиснув руку, подякував за співпрацю й пішов. До речі, влітку 2024 року у відносинах якраз було бабине літо – довкола саміту миру у Швейцарії. Реально працювали як одна команда, усе було добре. Але це лише епізод у ширшій картині – проблемі відсутності балансу в зовнішній політиці.

– У чому саме ви перейшли дорогу Єрмаку?

– Якось візьмете інтерв'ю в Андрія Борисовича – можете його запитати, і він розкаже свою версію всіх цих подій.

– У яких випадках ваші погляди розходилися?

– По суті зовнішньої політики фундаментальних розбіжностей із президентом Зеленським чи Андрієм Єрмаком не було. Хіба що мав дещо інше бачення щодо Білорусі. Але це робочі питання. Лише історія розсудить, хто вважав правильно.

Вважав, що Лукашенко ніколи не робить нічого хорошого для України й не утримається від поганого лише тому, що ми попросили або позитивно до нього ставимося. Інша група людей вважала: "Ми з ним вась-вась, проведемо таємні переговори, сядемо – і завдяки цьому не відкриється другий фронт на півночі".

Ще раз: лише історія розсудить, хто мав рацію.

– У вересні 2024 року, після відставки, вам пропонували посаду посла України у США замість Оксани Маркарової. Чому не погодилися?

– Призначення на будь-яку посаду у президентській вертикалі вважаю інтимною справою президента: що кому пропонує, що йому відповідають. Навіщо коментувати, якщо зрештою не склалося?

Ще до відставки я вирішив, що після неї залишуся жити в Україні.

– А зараз погодилися б?

– Я ж кажу: моя позиція – жити в Україні.

Думаю, президенту буде справді непросто знайти людину на цю посаду, бо йдеться не лише про професійні якості, а й про існування в команді, прийняття певної ролі в ній.

Ймовірно, це мав би бути не кадровий дипломат, а політична фігура в стилі адміністрації Трампа. А якщо ж кадровий дипломат, то максимально гнучка людина в поглядах на все: і на відносини всередині української команди, і на відносини з Америкою.

І обов'язково – людина, яка усвідомлює: найімовірніше, зрештою нестиме тягар відповідальності за все погане, що станеться під час її роботи послом у США за президентства Дональда Трампа.

Тетяна Даниленко