Зовнішня політика кандидатів: все сусідам, собі попелище
Але вона не була беззмістовною, принаймні у своїй частині. Зокрема, 28 листопада минулого року Ющенко заявив: "Хочу підкреслити, що як тільки вона (Тимошенко) переможе, другий крок, який буде зроблено, - це референдум щодо НАТО". Президент заявляв, що це є одним з пунктів угод російського і українського прем'єрів.
Нині сама прем'єр-міністр Юлія Тимошенко заявила в інтерв'ю "France 24": "Наша країна розділена у поглядах щодо НАТО. 22% українців підтримують приєднання до НАТО, а решта, у результаті достатньо сильної пропаганди, проти цього... Ми маємо працювати у себе вдома і провести всеукраїнський референдум, щоб побачити, в якій системі колективної безпеки бачать себе українці. І після виборів ми це зробимо" .
Ця ж ідея зафіксована у виборчій програмі Юлії Тимошенко: "Приєднання України до будь-яких систем колективної безпеки вирішуватиметься лише на референдумі".
При відомих настроях у суспільстві негайне втілення ідеї референдуму означатиме ослаблення зовнішньополітичних можливостей України, позбавлення Києва потенціалу зовнішньополітичного маневру через параліч політики євроатлантичної інтеграції. Географія розпорядилася так, що цей напрям для України нині є одним з ключових.
Отже, у питанні НАТО Юлія Тимошенко пішла навіть далі на зустріч бажанням Кремля, ніж Віктор Янукович. Адже Тимошенко залишає можливість приєднання України до москвоцентричної Організації договору про колективну безпеку, на відміну від Януковича, який говорить про позаблоковість.
На початку 2008 року Україна мала реальний шанс отримати План дій щодо членства в НАТО. Тоді під час візиту до Брюсселю прем'єр-міністр України фактично втікала від генсека НАТО. Упродовж візиту і сама Тимошенко, і члени її команди всіляко уникали питань з приводу зустрічей в НАТО і тим більше Плану дій щодо членства.
"Важливість поглиблення" відносин з НАТО Тимошенко підкреслила, але лише в рамках Інтенсифікованого діалогу, в рамках якого Україна на той час уже й так співпрацювала протягом трьох років.
На той час Юлія Тимошенко цілком могла вплинути через особисті контакти на лідерів ключових європейських держав щодо надання Україні ПДЧ. Але вплинула щодо ненадання.
Як себе захищатиме Україна в разі цілком можливої зміни геополітичної кон'юнктури, яка досі була прихильною до України? Адже перебування неядерної України поза механізмом чітких міжнародних гарантій означає фізичну можливість у будь-який момент ліквідації державності України. Що робитиме Україна в разі виникнення "Тузли-2"?
Що робитимуть в цьому випадку політики - передбачити неважко. В кращому випадку, волатимуть в безодню по допомогу, ймовірно, з еміграції. В гіршому, але також досить очевидному варіанті - її представники дружно запишуться в поліцаї.
Більшість країн традиційного нейтралітету - це невеликі країни на периферії геостратегічних інтересів великих держав. Зміна їх геополітичної орієнтації не була достатньою винагородою для великих держав для того, щоб вони ініціювали міжнародний конфлікт, порушуючи суверенітет цих держав.
Геополітичне становище України кардинально інше. Україна є найбільшою за територією європейською державою, розташованою на перетині стратегічно важливих комунікацій. Контроль над Україною забезпечує геополітичний вплив на регіон Центрально-Східної Європи та Балкани. Тому питання контролю над Україною є вартим геополітичних ризиків, тобто, при певних розкладах, варте війни.
Не зважати на це може лише дуже недалека в міжнародній політиці людина, або людина, якій байдуже доля України. На жаль, серед кандидатів у президенти таких більшість, з рідкісною мірою безвідповідальності.
Ми регулярно чуємо, як російські політики час від часу ледь не б'ються в припадках параної, з тим, що Росію "оточують". І це при тому, що Росію фізично оточити неможливо, а сама вона є ядерною наддержавою, яка витрачає на оборону 60 мільярдів доларів на рік (рівно у 60 разів більше за Україну).
Як би там не було, а така поведінка російських політиків значно відповідальніша, ніж більшості наших, які, схоже, свою країну зовсім не цінують.
У співпраці з НАТО питання стоїть руба. Перебування у "сірій зоні" - шлях до ненадійного, непевного існування держави, що може розродитися катастрофою для народу, ще більшою ніж попередні трагедії. Проте, з цієї "сірої зони" політикам, вочевидь, легше викачувати гроші.
Питання НАТО дуже чітко ілюструє, що для кандидатів є важливішим - доля українського народу, чи позиція керівництва сусідньої держави. На жаль, кандидатів з пріоритетом іноземних інтересів у нас більшість, починаючи від Януковича з Тимошенко і закінчуючи Тігіпком і Литвином.
При цьому посилатися на тезу, що "в НАТО нас ніхто не чекає" - не дружити з фактами. Усі без винятку держави НАТО підписалися під Бухарестською заявою, в якій чітко вказано, що Україна "стане членом НАТО".
Жодна з 10 держав, які нещодавно стали членами Альянсу, до самого моменту свого вступу не мали такого формулювання.
Говорити, що НАТО сьогодні нічого не може, теж навряд чи правильно.
Тим часом, надійну безпеку в нашому регіоні гарантує Північноатлантичний альянс, членами якого є 28 не найостанніших і не найдурніших у світі країн. Можна згадати лише, що до НАТО входять 6 із 7 країн "Великої Сімки".
Що таке НАТО для України - говорити зайве, особливо після того, як практично весь західний і південний кордон України формують держави НАТО.
Як би там не було, а саме вплив Заходу зупинив ліквідацію державності Грузії в серпні 2008 році.
На додачу, "бра тушки" слов'яни досі поповнюють чергу в НАТО. Щойно до НАТО вступила Хорватія, чекає свого вступу Македонія. Щойно пресловутий План дій щодо членства отримала православна Чорногорія, на черзі - Боснія і Герцеговина.
Слід відзначити, що будь-який український уряд, крім відверто зрадницького, мав би прагнути якнайшвидше приєднатися до НАТО. Більшість національних інтересів України у сфері безпеки є близькими, а подекуди тотожними інтересам НАТО та його держав-членів.
Це стосується насамперед інтересу збереження незалежності й територіальної цілісності України, та забезпечення міжнародного миру в Східній Європі.
При цьому, посилання на референдум, які звучать і від Януковича, і від Тимошенко, і навіть зафіксовані в передвиборчій програмі останньої - не що інше, як безвідповідальність.
Народ наддав владі все, що потрібно для ухвалення ефективних рішень - гроші, ресурси, інформацію, освіту, можливість спілкуватися зі світом. Замість цього влада ховається за спину дяді Васі, цинічно користуючись тим, що дядя Вася, не маючи всього того, що країна дала політикам, просто не знає власного інтересу.
Між тим влада зобов'язана гарантувати безпеку свого населення і держави на довгі десятиліття, навіть якщо частина населення тимчасово не усвідомлює свій власний інтерес.
Помилка хірургів обходяться життям людей. 17 січня ми всі будемо хірургами. Нести таку відповідальність важко, але втекти від неї буде дезертирством. Ми всі маємо пам'ятати ціну нашого голосу.
Олександр Палій, політолог, кандидат політичних наук, для УП
