Партнерський збір УП. Задонать на дрони та РЕБи

Міняю "фобію" на "філію". Або Голос на захист Табачника

Вівторок, 23 березня 2010, 15:46

В численних виступах і коментарях щодо призначення Дмитра Табачника на посаду міністра освіти, мені так і чується: "Ату його! Посадити на кіл! Розіпнути!"...

Власне, автори деяких коментів навіть не приховують: якби їхня воля, вони б показали усіляким там табачникам, де раки зимують... Я розумію, що інтернет-форуми – це такий собі смітник, куди люди часто-густо виливають наймерзенніше, що накопичилося в душі. Але лячно від думки, що серед твоїх співвітчизників є стільки людей, котрі прагнуть (хай навіть подумки) чужої крові...

Тест на схожість

Я не полінувалася і знайшла в інтернеті статті, українофобський характер яких опоненти Табачника ставлять йому в провину. Я абсолютно не погоджуюся з думкою, що ідеологія Табачника є небезпечною для майбутнього України.

В жодній із статей я не побачила закликів до ліквідації України як незалежної держави чи до зміни її території. Там немає навіть натяку на заборону української мови чи обмеження сфери її використання.

Ну а щодо особливо теплих почуттів пана Табачника до Росії, то, як казав герой Нікіти Міхалкова, "в любви никто не указчик. Один любит арбуз, а другой – свиной хрящик".

І в нашій Конституції, до речі, не записано, що любити Америку – це добре, а Росію – погано.

"Желание мелко подгадить соседу, предать, выгадать что-то, обманув ближнего, согласие потерять глаз, чтобы сосед вовсе ослеп, – характерная особенность формирующейся украинской нации...".

Здається, саме ці слова Табачника найчастіше наводяться як приклад нечуваного українофобства. Чи подобаються ці слова мені особисто? Звісно ж, ні. Чи ображають вони мою гідність? Аніскілечки. З якого дива я маю ображатися на слова, котрі мене зовсім не стосуються?

Особисто я "заради" сусідського горя не те що око – волосини не віддам. Мої сусіди взагалі дуже милі люди. Ну а якщо Табачнику не щастить з сусідами, то це його проблема, а не моя. І я не розумію, чому ця цитата так обурила деяких моїх співвітчизників. Хоча одна здогадка все-таки є...

В якомусь журналі, я вичитала, що існує дуже простий спосіб визначити, чи не планує ваша найкраща подруга стрибнути в гречку з вашим чоловіком. Для цього, виявляється, зовсім не обов’язково наймати приватного детектива. Достатньо під час бесіди з подругою за філіжанкою кави мимохідь сказати: "А ти, здається, хочеш розбити мою сім’ю...".

Якщо подруга покрутить пальцем біля скроні, поставить чашку і спокійно піде геть, то будьте певні: ваш чоловік їй треба, як їжачку футболка. А от якщо вона стане махати руками й кричати "Як ти могла таке подумати?.. В тебе немає совісті... Я зовсім не така...", то в 99 випадках зі ста це означатиме, що вона поклала око на вашого "благовірного".

Можливо, слова Табачника у багатьох викликали таке обурення саме тому, що вони впізнали в них себе?

Боротьба за право НЕ ЗНАТИ

О, скільки слів за роки незалежності було сказано у "мовній війні"! А скільки енергії витрачено – всю країну обігріти без газу можна було б. Зізнаюсь, я й сама брала участь у тих боях – звісно ж, на боці української мови. Але, слава Богу, вчасно зрозуміла, що справедливих воєн (навіть мовних) не буває.

Поштовхом для ментальних змін стало знайомство з однією німкенею, котра вільно володіє п’ятьма мовами і ще добрий десяток мов (зокрема українську й китайську) знає приблизно так, як я англійську – трохи говорить і читає. І при цьому зовсім не вважає себе унікумом: у Німеччині, каже, таких багато... І от тоді в моїй "замурованій" усілякими страхами й стереотипами голові відбувся зсув по фазі.

Боже, а за що боремося ми? За великих рахунком, з обох боків йде боротьба за право НЕ ЗНАТИ. Росіяни й російськомовні українці не хочуть знати української мови. А ми, свідомі, обурюємося тим, що нам, бачите-но, доводиться знати дві мови, а їм лише одну. Тобто і ті, й інші поводяться як печерні дикуни...

Чи вважаю я за потрібне надання російській мові державного статусу? Ні, не вважаю. Але якщо вони – оті російськомовні – так хочуть цього статусу, і їхньому скигленню немає краю, то, може, будемо розумнішими і дамо їм ту "іграшку"?

Врешті це ж вони, а не ми, назавжди залишаться впійманими на гачок "одноязычия", тим самим суттєво обмеживши себе. Бо ж, як відомо, скільки ти знаєш мов, стільки ти раз людина...

Кажете, запровадження другої державної мови загальмує поступ української? То, виходить, розвиток української мови залежить від її ворогів? А я думала навпаки, – від  тих, хто її любить. Від того, ЩО, ЯК і з ЯКОЮ ІНТОНАЦІЄЮ ми говоритимемо на цій мові один одному і світові...

От моя восьмирічна донька вчора на запитання, чому вона сумна, відповіла: "Та щось мені сьогодні не гараздиться". По суті вигадала нове і, як на мене, дуже цікаве слово. А позавчора, граючись на вулиці у квач, вона сказала: "Втікати" – це від слова "текти". Бо коли людина дуже швидко біжить, то її не упіймаєш, як воду у струмочку".

Ні, я знаю точно: поки є я і моя донька, зникнення українській мові не загрожує...

Коли йде "війна за мову", читати ніколи?

"Табачник – ворог української книги", – волають поборники "українськості". І нагадують, що пан Дмитро свого часу пропонував підняти податок на вітчизняну книжкову продукцію. Це Табачника, звісно ж, не прикрашає. Але й не означає, що саме він є ворогом №1 для української книги.

Зауважу, мені не подобається "російський" антураж славнозвісної Петрівки. Дуже вже стомлюються ноги, поки обійдеш ряди в пошуках яток, що торгують україномовною продукцією. Але, знайшовши їх, я зазвичай з порожніми руками додому не йду.

І серед півдесятка придбаних книг майже завжди виявляється принаймні одна, яку хочеться залишити в домашній бібліотеці. Ті, що не сподобалися, відношу до бібліотеки, дарую людям, котрим вони можуть стати в пригоді. Зрозуміло, що такий підхід добряче спустошує гаманець, але чого не зробиш для підтримки рідної культури.

Але коли я дивлюся, якими жалюгідними тиражами сьогодні виходить україномовна продукція, то розумію, що таких як я в Україні, м’яко кажучи, небагато. От і міркую: чи то всі інші "свідомі українці" самі є письменниками (як казав чукча, "я не читатель, я списатель"), чи може, вони настільки втомлюються у "мовних боях", що їм просто ніколи читати?...

Розмови про те, що в нас відсутня системи книготоргівлі є правдою, але не повною. На теренах України вже давно панує капіталізм, хай і дикий – продається все, на що є попит.

Навіть у віддалених селах є свої "комівояжери", котрі привезуть і доставлять прямо у хату будь-який товар. Тож, якби у мешканців глибинки існував "голод" на українську книжку, то, будьте певні, він був би вгамований.

Аргумент щодо бідності населення теж не проходить – людина завжди знайде гроші на те, що їй по-справжньому потрібно. Наприклад, на цигарки, пиво чи чіпси. То, може, справа зовсім не в Табачнику, а в нашій ментальній нелюбові до читання?..

До речі, поет Євген Маланюк ще на початку ХХ сторіччя сказав "нечитання вижене українців зі світу"...

"Один чорт – що собака, що хорт"

З Табачником в систему освіти знову повернеться корупція? А ви впевнені, що вона звідти була вигнана? Питання, як кажуть, риторичне... Що ж до можливого поновлення вступних іспитів, то ще в минулому році абсолютно всім стало ясно: НЗО проблему корупції при вступі до ВНЗ не вирішує...

Кажете, це нонсенс, коли міністром освіти є українофоб? Згодна. Але міністр-русофоб – нонсенс не менший. Ксенофобія – то взагалі річ мерзенна. Причому в будь-яких проявах. От тільки Табачник свої антиукраїнські постулати переважно висловлював будучи в опозиції (як приватна особа). А пани Вакарчук і Вовкун проявляли русофобію при владі.

Тільки не треба байок про те, що справжній українець має бути русофобом. НІ, НІ і ще тисячу разів НІ. Можливо, найкраще з того, що ми сьогодні можемо зробити для України – це змінити свій погляд на її головного "ворога" – Росію.

Згадати, що серед росіян є не лише "затяті шовіністи", але й надзвичайно симпатичні люди. В усякому разі, на моєму шляху останні траплялися набагато частіше, ніж перші. І хто знає, може, коли ми полюбимо росіян такими, як вони є, то й вони стануть лагіднішими до нас?

"Добрих любити легко. Навчися любити поганих"

Не так давно я познайомилася з простою українською жінкою, яка відкрила мені дивовижну істину. "Коли ми не любимо когось, – сказала вона, – то наша НЕЛЮБОВ заважає жити нам, а не її адресату".

Осягнути цю мудрість було нелегко. Але я допетрала. Зрозуміла, що, коли я не люблю якусь людину, то це моє, а не її серце наповнюється злістю щоразу, як я її бачу. В моїй, а не в її голові народжуються чорні думки, які збивають мене з мого шляху. Тобто, моя НЕНАВИСТЬ робить нещасною МЕНЕ САМУ і нікого іншого.

Виходить, бути русофілом (українофілом, американофілом, євреєфілом тощо) набагато краще, ніж "фобом". Бо любов додає нам сили, а ненависть і страх – їх забирають.

Але як навчитися "мінус" перемикати на "плюс"? Чесно кажучи, до кінця цю науку я ще не опанувала. От і зараз, повертаючись до постаті Дмитра Табачника, міркую собі: за що я, свідома українка, могла б полюбити (в загальнолюдському розумінні) цього українофоба?.. Що там казати, завдання не з легких...

І тут я пригадала, що Табачник одружений з чудовою акторкою театру імені Лесі Українки Тетяною Назаровою. І згадала сльози, які котилися в мене по щоках, коли я дивилася її гру в виставі "Тойбеле і її демон"...

Погодьтеся, далеко не кожен чоловік – навіть з великими грошима і при владі – удостоюється щастя бути обранцем по-справжньому талановитої жінки. То, може, думаю собі я, пан Дмитро не такий вже й "демон"?

Може, і в ньому є щось "розумне, добре, вічне"?.. Просто ми з вами не змогли це побачити... Так само, як і він, за мурами своїх страхів і стереотипів, все ще не розгледів красу української душі…

Світлана Наконечна, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Як використовувати дані для розвитку продукту

Країни різні, агітація однакова. Як політики відкривають відремонтовані дороги та роздають корів

Що таке динамічні закупівельні системи, або Як буде купувати Україна майбутнього

Різний акциз на сигарети та тютюн для нагрівання. Навіщо це державі?

Від "спринту" до "марафону" для вступу в ЄС: що показав Євросаміт громадських організацій

Мобілізація головного редактора "Економічної правди" – позиція УП