Антиукраїнська епатажність міністра Або знову про мову

Середа, 24 березня 2010, 16:59

Резонансне призначення войовничого українофоба Дмитра Табачника міністром освіти та науки вкотре розкололо українське суспільство на тих, кому українська Україна "болить" та тих, для кого така Україна є "кісткою" в горлі.

Апріорі таке призначення можливе лише у постколоніальній країні, яка значною мірою ще не позбулася наслідків отруйних колоніальних міазмів, що упродовж століть національного поневолення спричинили аномальну аберацію менталітету її титульної нації, чисельність якої складає близько 80% всього населення.

Адже навіть уявити собі франкофоба у Франції чи юдофоба в Ізраїлі на посаді очільника міністерства, покликаного сіяти "розумне, добре і вічне" у молодих душах, видається блюзнірством.

До того ж йдеться не лише про відкриту ненависть та ворожість до України та всього українського, яку абсолютно відкрито і часто по-плебейському демонструє новоспечений епатажний міністр у своїх публіцистичних статтях та коментарях у пресі (згадайте лишень його примітивно-хамські патякання про "немиті руки галичан").

Йдеться також і про його подвійну мораль, а можливо, й цілковиту аморальність.

Так, новоспечений міністр з гордо піднятою головою хизується тим, що "трахнув" Степана Бандеру Ярославом Мудрим у програмі "Великі українці", стверджуючи, що міг би "трахнути" і Щербицьким – юродствуючим малоросом, який практично викоренив українську мову з публічного вжитку за 18 років свого антиукраїнського наймитування.

З не меншою пихою Дмитро Табачник розповідає і про те, як маніпулював даними соціологічних опитувань під час виборчої кампанії президента Кучми.

У той же час йому бракує елементарного почуття власної гідності щоб відповісти чи принаймні прокоментувати публічні закиди свого високо посадженого однопартійця у викраденні цінних картин та документів з архівів державних музеїв під час попередньої ходки у владу на посаду гуманітарного віце-прем’єра.

Цей список, безперечно, можна продовжити. Але і наведеного вище цілком досить, щоб усвідомити якою низькою є мораль міністра Табачника. Хто-хто, а міністр освіти має бути загальновизнаним у суспільстві моральним авторитетом і навіть аристократом духу.

Дмитру Табачнику, попри його безперечну широку ерудицію, до морального авторитета (не кажучи вже про аристократизм духу) ще далі, ніж, як кажуть у народі, "до Москви рачки".

Аристократ духу ніколи не дозволить собі опускатися нижче "плінтуса" у своїх "опусах", тим більше плювати в душу народу серед якого живе, паплюжачи його споконвічні загальнолюдські цінності.

Особливо жахливим злочинним блюзнірством є намагання Табачника вбити майбутнє України шляхом де-українізації вищої освіти, що він нещодавно задекларував, приміряючи на себе тогу поборника демократії та оголосивши про намір дозволити студентам ВНЗ вибирати мову навчання.

Адже згідно з міжнародними нормами, зокрема, й відповідно до європейської мовної хартії, держава не має гарантувати вищу освіту мовами національних меншин.

(Зрозуміло, що Табачник бореться лише за російську – мову колишньої метрополії. Бо ж абсолютно невірогідним видається те, що він щиро прагне щоб, приміром, кримські татари та гагаузи могли навчатися у вишах рідною мовою).

Тим більше, що Україна – це постколоніальна держава, мова титульної нації якої упродовж століть насильно витіснялася різними окупаційними режимами, мільйони носів якої було винищено "червоною" російською імперією під час Голодомору, а на їх місце завезено селян з Росії (за офіційною радянською статистикою, лише у виморені голодом українські села столичної тоді харківської області було завезено 40 ешелонів таких селян).

Про яке корінне російськомовне населення України може йти мова? Адже щоб вважатися корінним жителем якоїсь території, потрібно щоб, як мінімум, три попередні покоління постійно на ній проживали.

До того ж у Криму, – про це нещодавно йшлося у доповіді голови Меджлісу кримськотатарського народу Мустафи Джемільова у Європарламенті, – аж 90% російськомовного населення є післявоєнними переселенцями та їх нащадками.

То про які мовні референдуми чи утиски мови "корінного російськомовного населення" може йти мова в Україні? Якщо проводити "мовний" референдум у Криму згідно міжнародних норм, то участь у ньому мали б брати лише ті, хто мешкав на півострові до зловісного червня 1944 року та їх нащадки.

Якщо ж говорити про решту України, то участь у такому референдумі мали б брати лише ті її громадяни, чиї предки жили тут до Голодомору. Інакше така, з дозволу сказати, "демократія" (точніше, "дімократія") йтиме врозріз не лише з міжнародними законами, а й з законом Божим!

Україна – унітарна держава з однією державною мовою. І тому вона може і повинна гарантувати всім своїм громадянам можливість здобуття вищої освіти у державних ВНЗ лише державною українською мовою.

Все інше від лукавого. У тому ж Ізраїлі викладання у тель-авівському університеті ведеться на івриті, хоча ця мова (осучаснена старогебрейська) була фактично мертвою упродовж майже двох тисячоліть.

Хотілося б щоб міністр Табачник та іже з ним пам’ятали про це, посилаючись на приклади багатомовності інших країн.

Закликати таких, як Дмитро Табачник подати у відставку є марною справою, адже "духовні плебеї", на відміну від "аристократів духу", у відставку самі не йдуть і ніколи не вибачаються, дарма, що обіцяють це зробити. (На ток-шоу Ганни Безулик Дмитро Табачник стверджував, що безперечно готовий вибачитися перед галичанами, але до цього часу так цього і не зробив).

Антиукраїнські демарші міністра Табачника викликають у патріотично налаштованих громадян України сумніви щодо щирості намагань новообраного президента Віктора Януковича об’єднати Україну та робити все для блага її народу, у чому він привселюдно присягався. Хоч багато хто з тих, хто сумнівався, вже майже йому повірили…

Валерій Степаненко, для УП



powered by lun.ua