Об’єднана влада та роз’єднана опозиція

Четвер, 03 червня 2010, 14:00

"Демократія - це порядок".
Віктор Янукович

Новітня історія України, яка почалась із здобуття незалежності в 1991 році, демонструє закономірну зміну епох - від соціалізму до якоїсь із форм сучасного капіталізму.

Перехідну епоху розвалу соціалістичної системи господарювання та комуністичної політичної системи часів президентства Леоніда Кравчука (1991-1994) змінила епоха бюрократичного капіталізму часів президентства Леоніда Кучми (1994-2004).

Наразі епоха президентства Віктора Ющенка виглядає як перехід від бюрократичного капіталізму та олігархічного капіталізму з властивими для будь-якого перехідного періоду хаосом та одночасним існуванням декількох центрів впливу в державі (так було і за Кравчука).

Надто несистемними були дії президента Ющенка і прем'єра Тимошенко під час "помаранчевої епохи" щодо розбудови "народного капіталізму", про що декларувалось під "різними політичними соусами" (солідаризм, євроатлантична інтеграція тощо).

Зрештою, надто слабким виявився суспільний запит на такий напрямок розвитку країни.

Прихід до влади Віктора Януковича та його команди систематизує і прискорює перехід від епохи бюрократичного капіталізму до епохи економічного та політичного панування фінансово-політичних груп в Україні (олігархічний капіталізм), які вже не хочуть ділити владу і гроші з бюрократами. Тож останні мусять або навчитись служити "новим господарям країни", або піти.

Філософія побудови влади Януковича не передбачає ніякої самостійності будь-кого у виконавчій вертикалі. Принаймні на період становлення такої вертикалі.

Наразі опозиція виглядає деморалізованою та розбалансованою. І тільки надзвичайні події у вигляді підписання "харківських домовленостей", які національна опозиція оцінила як здачу національних інтересів, змусила представників національно-демократичних сил ситуативно об'єднатися задля організації спротиву таким діям чинної влади.

Але відцентрові сили, підігріті амбіціями вождів і вождиків численних опозиційних сил, є і будуть найближчим часом значно сильнішими об'єднавчих тенденцій.

Ситуація в Україні виглядає таким чином, що чинна влада наразі здається монолітно єдиною і сконсолідованою, тоді як опозиція - як ніколи безнадійно роз'єднаною. І принаймні до кінця поточного року такі тенденції збережуться.

Але не все так безнадійно для опозиціонерів та безхмарно для коаліціантів. Спробуємо проаналізувати та спрогнозувати розвиток ситуації в країні.

По-перше, економіка України є занадто слабкою та залежною від зовнішніх чинників. Поки що уряд Януковича-Азарова намагається максимально застрахуватися від їх негативного впливу, з одного боку, через лібералізацію політичних і економічних відносин з РФ. З іншого, зберігаючи статус-кво у відносинах із США та Євросоюзом.

Отже чинна влада повинна демонструвати чудеса дипломатичної гнучкості, повертаючись до політики різновекторності.

Ще б пак, адже Україна потребує і певних економічних преференцій з боку Росії (ціна на газ, імпортні квоти тощо), і кредитів МВФ для покриття чималого бюджетного дефіциту.

В Росії, економіка якої із всіх сил балансує на межі рентабельності через падіння цін на енергоносії в 2008-2009 роках, таких грошей немає і не передбачається. Тому і платить Росія за "лояльність" здебільшого бартером, і не тільки Україні.

Слід очікувати, що і Захід просто так кредитувати Україну не збирається. Тобто маємо поле для конфлікту інтересів.

Питання в тому, де та межа компромісів як з однією,так і з іншою стороною? З одного боку, Росія, відчувши готовність нової української влади до компромісів, заявляє про сферу своїх інтересів не тільки в питаннях базування Чорноморського флоту, але і в галузі літакобудування, газовій сфері, гідро- та атомній енергетиці, металургії.

Якщо угоди "газ в обмін на Севастополь" є економічно вигідними для економічного істеблішменту країни принаймні в найближчій перспективі, а підприємства галузі літакобудування належить державі (тому й не жаль віддати), то в сфері енергетики заплелись інтереси багатьох "спонсорів" Партії Регіонів.

Апетити Росії ростуть, що природно може перерости в конфлікт інтересів ФПГ України та Росії. А гострий конфлікт інтересів сторін в металургії спостерігаємо вже зараз.

Маємо друге поле для конфлікту інтересів.

З іншого боку, МВФ не дасть кредитів, не прив'язуючи їх до проблем економічної та політичної свободи в Україні. В будь-якому випадку, переслідування Тимошенко Захід розглядатиме, як утиски опозиції, без якої неможлива демократія в будь-якій країні.

А сама Тимошенко вже давно має статус політика міжнародного масштабу, тому і не існує в природі таких аргументів, щоб переконати Захід в тому, що її судове переслідування не має замовного характеру. В тому числі тому, що у всіх українських небожителів не все в порядку з чистотою сумління.

Маємо третє поле для конфлікту інтересів - і політичний "порядок" хочеться навести, і гроші від міжнародних фінансових інститутів отримати.

Запасу політичної міцності повинно вистачити ПР принаймні до кінця політичного року, з огляду на втому від політики громадян України, та ефект від наведення чинною владою елементарної виконавчої дисципліни в країні.

Далі - "або реформи, або смерть". З одного боку, Азарову потрібно "наводити порядок" в економіці країни та наповнювати її бюджет, що неможливо без посилення фіскального тиску на малий та середній бізнес.

З іншого, Тігіпко не збирається бути "весільним генералом" в уряді Азарова і з осені мусить запустити задекларовані економічні реформи в країні, які зазвичай мали б привести до лібералізації фіскальної, дозвільної та контролюючої функцій держави.

Поки на декларативному рівні все гаразд, але маємо четверте поле для конфлікту інтересів між "лініями" Азарова та Тігіпка.

П'яте поле, яке вже сформоване, а в майбутньому може стати детонатором "політичного" вибуху в Україні - гуманітарна сфера. Надто вже агресивно діє українофобське крило Партії Регіонів та їх союзників, які хочуть швидко відіграти реванш навіть не за останні п'ять років, а, здається, за всі часи незалежності.

"Сила породжує супротив". Країна стала іншою, в ній майже затвердилась реальна двомовність, розмовляти чистою українською стає модним (що дуже дратує українофобів). Безкомпромісність і тупість українофобів вже стали головним чинником, нехай ще ніпівстихійного, суспільного спротиву.

На цих протиріччях і мала б зіграти опозиція, якби не одне "але", про яке неодноразово говорилось і писалось: швидкої перемоги не буде, а до тривалої боротьби опозиція не готова, перш за все, організаційно.

"Наша Україна" існує тільки юридично, "Свобода" - занадто маргінальна, щоб стати центром консолідації. Інші - або вже практично розвалені, або ще не організовані.

А БЮТ? Знову ж таки: "або реформа, або смерть". Чи усвідомлює це Тимошенко? Чи усвідомлює, що нереформування партії означатиме політичну смерть, а реальне реформування наразиться на шалений опір партійної бюрократії?

Чи усвідомлює Тимошенко, що тільки реформована демократична партія здатна консолідувати демократичні сили навколо себе? Якщо реформи обмежаться переписуванням депутатами всіх рівнів заяв про вступ до фракції БЮТ, цю політичну силу чекає сумна доля інших вождистських партій (СДПУ (о), НДП тощо).

Демократія - це порядок. Але порядок вищого рівня, ніж порядок авторитарний. Демократичний порядок - це організація вищого рівня, побудована на високій самосвідомості, професіоналізмі та відповідальності всіх і кожного.

Але перехід від порядку нижчого рівня (авторитарного) до порядку вищого рівня (демократичного) неодмінно потребуватиме додаткової енергії, сил і часу, та супроводжуватиметься хаосом та супротивом консервативних сил.

Авторитарний порядок - це відповідальність вождя за все, а всіх перед вождем. Але вожді мають властивість старіти і впадати в маразм, а оточення ізолювати вождя від реальності. Тому в маразм впадає вся вертикаль авторитарної влади (прикладів тому - скільки завгодно).

В Україні ще немає жодної справді демократичної, ефективної та добре організованої політичної сили, яка могла б претендувати на роль "народної партії".

Народність організаційно полягає, перш за все, в тому, що керівники партійних осередків не призначаються зверху до низу (формально закріплюючи рішення партійних вождів на партійних з'їздах та конференціях), а реально обираються на альтернативній основі знизу до верху. І вожді - не виключення.

Причому з включенням в цей процес не тільки членів партії, а і її прихильників через процедури праймеріз, опитувань тощо.

Хто з сучасних партійних вождів реально згоден на таку процедуру в контрольованій та фінансованій ним та його оточенням партії? Янукович, Тимошенко, Литвин, Яценюк, Тігіпко, Гриценко...?

Сергій Сорока, для УП



powered by lun.ua

Чому українські жінки (НЕ) обирають ІТ та STEM-професії?

Хто заплатить за пластик?

Вікна можливостей: кілька перспективних напрямків для бізнесу під час пандемії

Новий політичний світ

Як перестати хвилюватися за економіку і відмовитися від вугілля до 2030 року

Україна як спадкоємниця УНР