"Шахтарське буґі" у новому виконанні

П'ятниця, 06 серпня 2010, 10:14

Давно-давно, ще на зорі своєї творчості й епохи незалежності львівська сестричка Віка дозволила собі трохи постібатися над занудними радянськими борзописцями, які надто вже пафосно возвеличували "битву за вугілля", і написала пісню "Шахтарське буґі".

Пригадуєте? "Я хочу бути твоїм антрацитом, ти стань моїм отбойним молотком"...

За часів, коли Віка творила свій шлягер, були сподівання, що Донецький край, як і вся "Богом нам дана" земля, органічно впишеться в новостворену на руїнах УРСР Українську державу.

Не так воно сталось... Донбас, не кажучи вже про Крим, став територією, яку багато хто спить і бачить якщо не одразу в складі Російської Федерації, то спочатку як ПІСУАР, а вже тоді у РФ.

Недооцінити загрозу, що насувається, - значить, бути абсолютно байдужим до майбутнього України. Загроза, на переконання письменника Юрія Андруховича, настільки серйозна, що в разі сприятливіших обставин, тобто нормальної демократичної влади в Україні, Донбасові й Кримові можна буде дати можливість діяти на власний розсуд.

Хочуть відокремлюватися - що ж, ми не перечимо.

З пропонованим варіантом рішуче не погодилася заступник керівника президентської адміністрації Ганна Герман. Вона звинуватила Андруховича в незнанні Донбасу й закликала потужно готувати свідомість народу, "щоб народ міг керувати своєю державою".

Я особисто теж не належу до великих знавців шахтарського краю. Був там єдиний раз у житті три роки тому як спостерігач від Галичини на парламентських виборах у Горлівці. Десятиденного терміну перебування виявилося достатньо, щоб багато чого переоцінити й глянути на тамтешніх людей дещо іншими очима.

Прихильнішими. Співчутливішими.

Так, моя українська мова звучала для них трохи екзотично. Однак представниця від Компартії на виборчій дільниці Лариса Яківна ще й просила мене: "Ви разгаварівайтє так, как разгаваріваєтє, по-українськи, харашо?".

Їхні квартири, зважаючи на виснажливу працю в шахтах, могли б бути куди комфортнішими (а я відвідав їх у Горлівці чимало), як і в цілому рівень їхнього життя. Не сказав би, що й п'яниць у Горлівці більше, ніж у моїй Коломиї...

До речі, тоді ж, наприкінці вересня 2007-го, у Горлівці побувала народний депутат від Партії регіонів Ганна Герман. Не мав щастя зустрітися з нею, але розлогі звіти про візит Ганни Миколаївни в тамтешніх газетах читав.

Отож знав, що основною метою прибуття народного депутата мав стати захист шахтарських вдів від знущань ющенківських чиновників, які начебто глумливо заявляли Ганні Миколаївні: "Що ж нам накажете, женитися з вдовами?".

Як запевнила вона журналістів, необхідно вже негайно створювати всеукраїнський комітет захисту шахтарських вдів і сиріт.

А другою метою прибуття стала потреба відвідати... місцеві бібліотеки. На те були вагомі причини: оранжеві, бачте, твердять усьому світові, начебто на Донбасі з культурою повний завал. "Я ж упевнена в іншому, - заявила пані Герман журналістам, - І хочу переконатися в цьому на своєму прикладі - знайти в місцевих бібліотеках книжки, які я читаю".

Легко знайшла. Навіть улюблений "Жерміналь" Золя "на рідній мові". Я хоч і достеменно не збагнув з газетної публікації, яку саме мову має на увазі Ганна Миколаївна - українську чи французьку - проте не настільки це й важливо, чи не так?

Тим паче що сама вона запевнила мешканців Горлівки: усе зроблю, щоб російська мова отримала статус другої державної.

Ще прикріше було читати ті місця в інтерв'ю, де "корінна українка, яка народилася й виросла на Львівщині", просто-таки витирала ноги об Львівщину. "Донбас годує всю Україну, - не жаліла вона єлею перед горлівськими газетярами, - Ніколи Львів не отримав би таких дотацій, якби не було Донбасу!".

Послухати й почитати Ганну Герман - ніхто інший, як ось такі Андруховичі, і сприяють розколу України. А ми, регіонали, за єднання, тільки за єднання під прапором Донбасу, з двома державними мовами.

Тому хочеться сказати на закінчення: Андрухович і Герман - це два цивілізаційні світи, дарма що зросли на одній землі. Дискутувати їм - більше шкодити, ніж допомагати справі єднання, надто різне в обох уявлення про Батьківщину.

Краще, мабуть, просто частіше відвідувати нам, західнякам, Схід, а східнякам - Захід. Інтенсивніше спілкуватися між собою, шукати те, що здружує, і не надавати особливого значення тому, що ділить. Зрештою, не можуть же бути всі люди на один копил.

P.S. Бесідуючи зі своїми новими горлівськими приятелями три роки тому, я запрошував їх у Карпати, однак далі розмови справа не рушила. Тому принагідно нагадую і Ларисі Яківні, й іншим членам дільничної комісії, які ще, можливо, не забули мене й читатимуть цю статтю: запрошення залишається в силі.

Якщо політики не можуть нічого, окрім словоблуддя, розвиваймо в такому разі народну дипломатію! Україна з полонини виглядає зовсім не гірше, ніж з терикону. Побачите.

Дмитро Карп'як, журналіст, Коломия, для УП



powered by lun.ua

Дякую! Чотири спостереження після місцевих виборів

Наука, ув’язнена в уста політиків, або як подолати комунікаційний бар'єр

Як врятувати осінні канікули

Конкурентоздатність чи новий порядок: чому Україні потрібна політика CO₂

Увага на деталі: як майбутній президент США змінить відносини з Україною

Конституційний Суд може скасувати Антикорсуд. Розповідаємо, чим це загрожує