Чи не досить капіталізмові стояти на краю прірви?

Понеділок, 28 листопада 2011, 11:16

Cеред радянських студентів 1970-х, яким активно забивали голови всілякими марксистсько-ленінськими істматами й діаматами, була популярна така сентенція: "Прогнилий капіталізм стоїть на краю прірви й дивиться, що ми там робимо".

Саме так, іронічно-саркастично, сприймала тодішня просунута молодь компартійну професуру з її остогидлими філіпіками на адресу цього "диявольського поріддя", Західного світу.

Згадався давній студентський дотеп не випадково. Річ у тім, що останнім часом в українських ЗМІ почастішали матеріали, критичне вістря яких спрямоване на... той же прогнилий Захід.

На переконання їхніх авторів, світовий капіталізм – це нескінченні війни, економічні кризи, великий розрив між доходами багатих і бідних et cetera.

Тому й антикапіталістичний рух набирає майже всепланетарного розмаху, трудящі виходять з червоними прапорами й співами "Інтернаціоналу" навіть на Вол-стріт. Чи ж годиться стояти осторонь процесу нещасній Україні? – починають бідкатися деякі наші інтелектуали.

Ні, не годиться, тут же переконують самі себе, всім верствам населення найвища пора гуртуватися, зливатися в один могутній потік і зносити к бісу нелюдяну капіталістичну систему.

Трохи далі від окремих наших інтелектуалів зайшов хіба Уго Чавес. Цей узагалі звинуватив капіталізм вкупі з імперіалізмом у знищенні цивілізації на Марсі.

Аналогічна ситуація, лякає венесуельський диктатор, чекає і землян, оскільки зафіксоване науковцями глобальне потепління – наслідок потужної фабрично-заводської діяльності. А хто її найуспішніше розвиває, цю діяльність? Та кляті капіталісти, хто ж іще.

Аж ніяк не ставлячи собі за мету втягуватися в нуднуваті суперечки стосовно плюсів  і мінусів різних суспільно-економічних формацій, хотів би все ж нагадати забудькуватим, що соціалізм у виконанні цілої низки сумно відомих товаришів програв.

Отже виявив, на відміну від капіталізму, свою повну соціальну й політичну неспроможність. Чи не перші прояви близької капітуляції можна було бачити вже в газеті "Правда" середини 1980-х, де стали з’являтися немислимі раніше словесні конструкції: додатковий продукт, товарно-грошові відносини, економічна вигода...

Битва, як писали тоді російські публіцисти, "кавалериста" з "купцем" розгорталася не на жарт, і "купецький" спосіб мислення, звісно ж, перемагав "кавалерійський" з його зрівнялівкою.

"Ринок" – це було найулюбленіше на той час слово комуністичних публіцистів, він, а не кабінетний начальник, мав встановити ціни й розставити все в пошарпаному есесерівському механізмі на нові місця.

Не так воно сталось... Стосовно того, чому не так сталось, є різні думки. Буцімто більшість радянських республік вибрали найгіршу з можливих моделей капіталізму, при якій бізнесмени безпосередньо впливають на політику.

Буцімто до влади в 1990-х дорвалися бідні, для яких влада – це передусім гроші. Буцімто на перешкоді стали комуністи, виступивши проти демократичних перетворень і обстоюючи державне регулювання соціальної ринкової економіки.

Буцімто ніхто своєчасно не здогадався позбавити суспільство від набутих при соціалізмі звичок, управлінських підходів, які перешкоджають вільному ринковому капіталізмові...

Щодо останнього пояснення, то ніхто й не ставив перед собою мети готувати суспільство до безболісного вступу в "новий світ".

"Ну й що з того, що вимруть 30 мільйонів? – cтенав плечима Чубайс. – Вони ж не зуміли вписатися в ринок".

Не забуду, з якою байдужою міною повторював у 1990-х ці слова один мій знайомий народний депутат. Навіть пам’ятаю, де саме відбувалася наша розмова, – біля церкви.

Але що сталося, те сталося. Маємо в підсумку неефективну приватизацію, безробіття, нечисленний клас олігархів, які гребуть усе під себе незгірш, перепрошую за порівняння, свиней в оборі, корупцію, що невпинно знищує державу, та чимало інших болячок. Не на такі плоди капіталізму розраховували ми, авжеж, що не на такі.

Не впевнений, однак, що наймудріше в нашому становищі – знову, як 1917-го, розмахувати червоними прапорами й виспівувати "Інтернаціонал", нехай і в перекладі Миколи Вороного.

Шведам, скажімо, вдалося гармонійно поєднати елементи капіталізму й соціалізму, бідних у Швеції практично немає. Можна навести й інші приклади доволі вдалого функціонування ринкової економіки. Не випадково ж такої популярності набула фраза – "Легше уявити кінець світу, ніж кінець капіталізму", приписувана то Джеймісонові, то Жижеку.

Архіважливо в цій суперечці, як видається, правильно вловити загальносвітові тенденції.

Багато народів світу мають свої політичні, суспільні ідеали й завзято борються за їхнє утвердження. Чи збігаються прагнення українського народу з прагненнями більшості народів, чи йдемо в ногу зі світом?

Якщо так, то ми цілком можемо розраховувати на підтримку й співчуття навколишніх країн, на те, що наша боротьба йде в річищі світового історичного процесу, що вона закономірна, отож українці не гальмують світовий розвиток, а навпаки, пришвидшують його.

Хочеться все-таки вірити, що 20 останніх років не стали для нас пропащим часом і ми хоч трохи заразилися духом вільної конкуренції, особистих прав і свобод. Тобто духом, який насправді визначає розвиток Західного світу.

І байки з душком про "капіталізм на краю прірви" – це всього лише ілюзії людей, які не зуміли правильно зорієнтуватися в світі, де, як писав поет, завжди "усе міняється, оновлюється, рветься".

Дмитро Карп’як, журналіст, Коломийське представництво громадянської мережі ОПОРА, для УП

Чи загрожує Європі українізація, або Чим схвильований Юрґен Габермас?

Як врятувати світ від Росії

Україна не має іншого вибору – тільки перемогти

Чому Україні потрібна модернізація, а не відновлення

Цифровізація України: до, під час та після повномасштабної війни

Як не програти Україну або Як корупція знищує наше енергетичне майбутнє