Про бойкоти та чорні компути
Ознайомившись із черговим закликом щодо бойкоту журналістською спільнотою ще одного нардепствующого владоможця у відповідь на чергове хамство, мені подумалось: "А скільки, власне, подібних ініціатив вже було? І чим вони завершились?".
А ще мені пригадалась одна історія…
Якось наприкінці минулої весни я випадково здибався з одним своїм знайомцем. Знаєте, існують такі собі професійні активісти, котрі демонструючи бурхливу діяльність на боці тих політичних сил, які або вже перебувають при владі, або ж незабаром ця синекура ощасливить їх, одночасно намагаються контактувати із протилежною стороною.
Мій знайомець якраз і був таким персонажем. А я, позаяк в районі всі вважають мене "помаранчевим", в його уявленні, мабуть, був представником іншої сторони. Переконувати, що це не зовсім і так, я цього одного не став. Тому й трапився цей контакт.
Так от, сидячи в кав’ярні він напівпошепки торочив мені, що з ініціативи нової районної влади буцімто почали складати "чорні списки" неблагонадійних – така вказівка начебто прийшла із самого верху.
До самого ж цього сумнівного компуту заносились всі ті більш-менш відомі та авторитетні люди в районні, незалежно від їхньої партійної/позапартійної належності, котрі в той чи інший спосіб не виказали свою лояльність до нової влади.
Я поцікавився, яке ж місце відводиться в тих списках персонально мені? І почув у відповідь, що моя персона то не їх – району – номенклатура, а можливо навіть і не області. Почувши це, я навіть запишався. Аж тут знайомець поцікавився в мене, а чи складає протилежна сторона подібні списки?
Я лише здвигнув плечима:
- Не знаю. Але в мене мається свій особистий чорний список. Втім, можеш заспокоїти своє нове районне начальство – вони мені не цікаві.
І в мене дійсно є такий особистий чорний список. Правда, критерії його формування дещо інші від згаданих моїм знайомцем. Та й носить він дещо умовний характер, бо ні на папері, ні на якомусь із електронних носіїв я його не зафіксував.
Просто існує низка персонажів (і не лише, хоча і переважно, із середовища вітчизняного політикуму), прізвища котрих я ні за яких обставин не згадую і не згадаю в своїх матеріалах, а будь-які заходи за їхньої участі не відвідаю.
Бо людців, котрим ти ніколи не подаси руки, а стосовно деяких і взагалі виникає бажання дати по писку, ні до яких конкретно зафіксованих чорних компутів заносити не тре’.
Навіть у власній пам’яті я їх тримаю лише задля того, аби не забути здійснити у випадку чого одну із вищезгаданих процедур.
А колекціонувати такого роду діячів особисто для себе я став після того, як зрозумів: жоден колективний бойкот будь-яких негідників з боку журналістського середовища в українських реаліях не можливий. Навіть локальний, не кажучи вже про тотальний.
На те мається маса причин, але в першу чергу через відсутність духу так званої корпоративності. І я навіть не знаю – за наших умов це добре чи погано?
Бо, наприклад, наявність такої корпоративності у вітчизняних правоохоронців або ж медиків, як свідчить вбивча (подеколи в прямому сенсі цього слова) практика, лише на зле.
Хоча з іншого боку, вияви наша журналістська братія хоча би дещицю солідарності, то в поєднанні із бойкотом могла би отримати надзвичайно гостру і потужну зброю.
Принаймні, якщо не в протистоянні системі (бо далеко не всі взагалі-то і бажають їй протистояти), то в поставленні на місце деяких найбільш борзих її представників і відстоюванні власної гідності.
Уявіть лише, що би трапилось із головним регіональним брехунцем і за сумісництвом парламентським диригентом, аби хоча би ще трохи протримався ініційований, вже й не пам’ятаю ким, щодо його персони, бойкот.
Та він просто б слиною захлинувся, не маючи не те що можливості висловитись на тому чи іншому медіа-ресурсі, але навіть лише через те, що ще якийсь час просто би не згадувалось його прізвище.
Дивись на одного брехливого якщо не в усьому нашому медіа-просторі, то хоча би в якійсь його частині стало би менше. Дрібничка, а приємна із корисним.
Це ж саме можна сказати і про деяких інших персонажів нашого політбомонду, стосовно котрих оголошувався, але так і не дотримувався бойкот.
Тому я й вирішив перейнятися вже згаданим колекціонуванням, аби впровадити до деяких непевних діячів свій власний бойкот.
Хтось зауважить, мовляв, отим самим персонажам твій бойкот до одного місця. Та й взагалі – один в полі не воїн. Можливо воно й так, а можливо й ні.
Бо, по-перше, я напевне відаю, що такі особисті чорні списки маю не лише я один. І якщо таких в Україні набереться хоча би сотня – це вже щось.
А, по-друге, не треба забувати, що головною зброєю журналіста є все ж таки слово. При чому, як свідчить практика, не тільки мовлене, але в певних ситуаціях і не мовлене. Теж саме стосується і прізвищ різних негідників.
А для тих, хто сумнівається в силі несказаного слова, нагадаю одну давнішню історію.
Я не знаю як для кого, але особисто для мене початок розпаду совєцької тоталітарної імперії асоціюється в першу чергу із мужнім вчинком ведучої новин Тетяни Міткової, котра в січні 1991 року в прямому ефірі демонстративно відмовилась зачитувати офіційний текст про криваві події у Вільнюсі під час захоплення литовського телебачення.
Довівши тим самим, що і один в полі журналіст – воїн.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП
