Боротьба нанайських хлопчиків
Боротьба нанайських хлопчиків – естрадний номер, суть якого в наступному: артист одягає костюм, у якому на сідниці прикріплені дві плюшеві голови й перехрещені руки. На руки й ноги одягнуті нанайські чоботи.
…У глядача – повна ілюзія, що на сцені відбувається жорстока, безкомпромісна й драматична боротьба.
Сказати, що солідарне голосування української опозиції із провладною більшістю за закон про вибори народних депутатів викликало в середовищі європейських політиків здивування – значить, не сказати нічого.
На фоні нещодавньої заяви президента Януковича, що євроінтеграція України може бути "поставлена на паузу", у симпатиків України в Брюсселі з'явилися нові обґрунтовані сумніви: а чи дійсно європейський вибір є омріяною метою українських політиків?
Ще зовсім недавно численні повпреди вітчизняної опозиції відвідували європейські столиці з настійним проханням про підтримку в протистоянні з Банковою, щодо змісту згаданого закону. При цьому проводилися такі переконливі аргументи з недавньої виборчої історії України, що стримані європейці перейнялися тривогами.
Урешті-решт, Венеціанська комісія, порушивши традицію, прямо вказала, що з урахуванням негативної практики, для України змішана виборча система несе надзвичайні ризики фальсифікацій, і рекомендувала запровадження пропорційної системи з відкритими партійними списками, тобто з прив'язкою партійних кандидатів у нардепи до конкретних виборчих округів.
І ось після всього цього, влада й опозиція зливаються в екстазі, видаючи "на гора" 366 голосів за змішану виборчу систему із закритими партійними списками.
Потім починається черговий сеанс політичного стриптизу.
Спікери влади доводять, що пропорційна система з відкритими списками – справа хороша, але дуже клопітна, і за рік до виборів її нереально запровадити.
А опозиція? О, опозиція святкує перемогу й лише переживає, щоб осоружна влада завчасно не здогадалась, як її майстерно вони обвели навколо пальця.
На нечисленні зауваження, що ця перемога нагадує радість жертви, яка добилася від оператора газової камери зобов'язання щільно причиняти двері та рівномірно подавати газ – лунає: "Це провокації політичних лузерів, які є засланими козачками влади".
Можна б подумати: свята наївність, якби не усвідомлення: "Наївні тут, у парламенті – не живуть", перефразовуючи братів Коенів.
Нові українські "претенденти на папаху" – на жаль, "прострочений товар" із перебитими ціною й терміном придатності. І справа не лише в тому, що кістяк "молодої команди" складають учорашні "любі друзі" чи "діти та внуки Кучми".
Річ у тім, що незмінною залишається філософія правлячого, або того, хто претендує на правління, клану: "Гроші – понад усе!"
Це філософія конкуруючих між собою фінансово-олігархічних угрупувань та їх представників в органах влади. І не так важливо, яка символіка на лацканах їхніх костюмів від Бріоні чи Луї Віттон – ПР, НУ, БЮТ, "Фронт Змін".
Надмета єдина: прийшовши до влади й монопольно її сконцентрувавши в одних руках – угніздити замість, наприклад, Юри Єнакієвського – свого Пашу Дніпропетровського чи Юсефа Лівійського. А далі – по тій же схемі.
Ось чому жодна з політичних сил, що претендують на альтернативу діючій владі – "ані пари з вуст", коли Конституційний суд на догоду Януковичу прийняв ганебне з політичної точки зору й нікчемне з юридичної – рішення про повернення до по суті авторитарної моделі влади.
Адже безконтрольна, де факто, влада – це і є омріяна мета, яка дозволить і зі спонсорами розрахуватись, і про себе не забути.
Колись Джон Актон, англійський історик і політичний діяч, написав із хірургічною точністю: "Влада розбещує, а абсолютна влада – розбещує абсолютно".
Відтак політичні сили, які уникають теми про організацію влади в Україні – це і є свідомі чи несвідомі прихильники нинішньої владної команди. Бо, як доводить універсальне правило математики: "Від перестановки доданків – сума не змінюється".
Пересічні громадяни за авторитарної й безконтрольної влади можуть до скону мріяти про соціально-орієнтований бюджет. Однак у ньому завжди не вистачатиме коштів на чорнобильців, афганців, "дітей війни", освіту, охорону здоров'я, заклади культури тощо. Натомість першочерговими будуть програми фінансування вертолітних майданчиків, державних резиденцій, футбольних чемпіонатів, зимових олімпійських ігор, а також щороку зростаючих апетитів генпрокуратури, МВС, СБУ, Верховної Ради, кабміну й АП.
Без утвердження в Україні парламентсько-президентської форми правління з європейськими стандартами місцевого самоврядування, будь-які розмови про вплив громадянського суспільства на владу, про ефективну боротьбу з корупцією, про незалежну й справедливу судову гілку влади, про конституційні права й свободи громадян та врешті-решт про європейську перспективу – не більше ніж художній свист.
Або в нашому випадку – боротьба нанайських хлопчиків.
Ярослав Мендусь, спеціально для УП
