Правдоподібні погрози в газових переговорах
У газових війнах представники української сторони повинні будувати свою аргументацію на переконливих планах, які є правдоподібними погрозами "Газпрому", а не пустими декларативними заявами.
Проблема переговорів між Україною та Росією щодо постачання газу – із дискусії, яка повинна знаходитись в звичайній господарській площині, перетворилося для нашої держави на ярмо, яке тягне всю країну на дно. Більшість урядів зламали не один спис у газовій війні. Деякі учасники боїв навіть опинилися за ґратами.
Поки що головні перемоги, як правило, здобувала Росія. Вона їх активно використовувала для накладання непомірних контрибуцій на український народ, у формі сплати високої в порівнянні з іншими споживачами ціни за газ, пролонгації, здається, до нескінченності військової присутності в Криму, гальмуванні євроінтеграційних потуг України тощо.
Існує ціла низка причин, які приводили українських переговірників до невдач.
Але поглянувши глибше, можна припустити, що в їх основі серед інших важливих факторів лежить відсутність правдоподібних погроз із боку України.
В економіці є дуже цікавий напрямок – теорія ігор, яка вивчає поведінку сторін під час переговорів. До десятка вчених, які стояли біля витоків цієї науки, отримали Нобелівські премії, а знання ще більшої кількості вчених використовуються для моделювання конфліктних ситуацій.
Найпростіший приклад застосування теорії ігор – система стримувань і противаг між країнами, що володіють ядерною зброєю. Так, США й СРСР велику роль відводили атомним підводним човнам. У разі атаки СРСР на США й знищення всіх наземних ядерних об'єктів, американці завжди мали у своєму арсеналі можливість контрудару з підводних човнів.
Але для того, щоби такий сценарій мав право на життя, кожна зі сторін повинна переконати іншу в правдоподібності намірів. Якщо погроза неправдоподібна – наприклад, усі човни перебувають на ремонті – то суперник отримуватиме стратегічну перевагу, і може розпочати та виграти війну.
Щодо газових воєн України та Росії. Перша, на жаль, не мала та не має у своєму арсеналі достатньої кількості потужних правдоподібних погроз. Якщо ж вони й були присутніми, то керівництво не дуже ефективно отримувало зиск із такої переваги.
У 2009 році Україна, використовуючи свої унікальні газові сховища, могла дотиснути "Газпром", який кожного дня втрачав дохід та репутацію. Саме реальна втрата російським монополістом поточних та майбутніх прибутків була сильним козирем у наших руках і перетворювала погрозу не на безглузді балачки, а на реальну небезпеку для суперника.
Але, на жаль, цей потенціал не був ефективно використаним, а підписані газові контракти виявилися для нашої сторони програшними.
Із приходом нового уряду почала мусуватись тема про покарання підписантів угод 2009 року та про побудову терміналу із прийому скрапленого газу. Крім того, у політичних колах заговорили про сланцеву революцію та нетрадиційні способи видобутку вуглеводнів на території України – шахтний метан, буріння на узбережжі Чорного моря. А ще – заміна газу на вугілля на ТЕЦ, постачання ресурсів реверсними маршрутами з країн Південної та Центральної Європи тощо.
Подія року 2011 – ув'язнення Юлії Тимошенко – для Росії виявилася правдоподібною, але навряд чи погрозою, оскільки вона гальмує вступ України до Євросоюзу та втягує її до орбіти Кремля. Чого останній і прагне.
Що ж до терміналу з прийому скрапленого газу, то він зараз перебуває на стадії завершення розробки техніко-економічного обґрунтування.
Існує багато ризиків при реалізації такого амбітного завдання. Це значною мірою перетворює проект на неправдоподібну погрозу для Росії. Ось, наприклад, нещодавнє повідомлення ЗМІ про анонсоване підписання угоди з Азербайджаном щодо постачання 5 мільярдів кубометрів зрідженого газу було спростовано радником президента Андрієм Гончаруком. Тобто знову виявилося пшиком.
Видобуток сланцевого газу, шахтного метану, розробка та експлуатація родовищ Чорного моря вимагають присутності глобальних нафтогазовидобувних компаній, які володіють необхідними технологіями. За невеликим виключенням, інтерес зі сторони таких світових гігантів, як ЕксонМобіл, Шелл, Шеврон тощо, поки що завершився тільки інвестицією розміром 800 мільйонів доларів.
Головним гальмом у цій ситуації виступають місцеві олігархи, які хочуть паралельно відкусити немалий шмат нафтогазового пирога й не дають можливості світовим лідерам із прозорим капіталом самостійно зайнятися розробкою вітчизняних запасів.
Що ж до інших проектів, то вони також поки що виглядають пустими балачками, які не розглядаються російськими керманичами як серйозна загроза чи невідворотній намір української сторони диверсифікувати постачання газу.
Заяви уряду про енергозбереження стануть достовірними тоді, коли населення та бізнес будуть змушені на основі економічних стимулів менше витрачати енергоресурсів. У той час як компанії вже шукають шляхи зменшення газової залежності, домогосподарства поки що дрімають у передчутті підняття цін. Але прийдешні вибори не обіцяють підвищення тарифів – і таким чином знову нівелюють реалізацію заяв щодо значимої економії.
Моделювання конфліктної ситуації сильно ускладнюється через наявність, крім двох гравців – держави Україна та держави Російська Федерація – ще й третього учасника: приватних осіб, які мають бажання збагатитись на транспортуванні-споживанні газу. Більш того, саме завдяки певним бізнес-"елітам" та наявності конфлікту інтересів між ними та українським суспільством погрози з боку України ігноруються "Газпромом". Адже в них ніхто не вірить.
Щоб розрубати газовий вузол, перш за все слід обмежити вплив різних олігархічних груп на українсько-російські газові взаємини.
Крім того, наміри української сторони повинні бути не декларативними, а мати під собою реальне підґрунтя, підкріплене економічними вигодами та розрахунками прибутковості проектів, і бути чітко закріпленими в нормативно-правовій площині.
Перед наступним раундом переговорів українська сторона може, наприклад, підготувати набір законопроектів, указів президента й постанов уряду по кожному способу диверсифікації газопостачання, енергозбереження та власного видобутку. І заявити, що в разі не перепідписання та зниження ціни за газ – зазначені документи прийматимуться протягом місяця за строгим графіком. Також треба гарантувати невідворотність виконання положень прийнятих нормативно-правових актів.
У результаті, після перших голосувань чи підписів керівництва країни, газовий монополіст швидко здується – і, переконавшись у правдоподібності погроз, знизить ціну.
Або, теж непоганий варіант – Україна дійсно зменшить свою енергозалежність і назавжди зістрибне з газової голки. А саме газове питання буде закрите на найближчі роки, розв'язавши нашій державі руки для нормального розвитку та інтеграції в Європу.
Роман Семко, аспірант Києво-Могилянської академії, член партії "Громадянська позиція", спеціально для УП
