Нестандартні "тушки" – новий феномен давніх проблем опозиції
Уже п'ять років ми називаємо "тушками" депутатів, які, обравшись до парламенту, перебігають до своїх політичних опонентів. У совісних людей таке ідеологічне відступництво викликає справедливий осуд і навіть огиду.
Хіба ж можна поважати людей, які ще вчора ховалися за опозиційними прапорами, а нині лестяться до своїх нових хазяїв? "Звісно, ні!" – відповість кожен притомний чоловік.
Так і повелося.
Усіх, хто проміняв прописку в опозиції на матеріальні чи якісь інші блага, ми засуджуємо прізвиськом "тушка". Ми так звикли до цього серійного ганебного явища, і настільки сумніваємося в нашій незграбній опозиції, що будь-який натяк на відступництво чергового опозиційного депутата викликає рефлекторний осуд.
Схоже на те, що страх від галопуючого свавілля влади й дедалі глибший розпач від безсилля опозиції робить нас ще ортодоксальнішими скептиками та породжує поміж нами паніку. Паніку, яка перетворює спільноту в натовп.
На жаль, уже звичний нам стан ошуканості дуже часто примітивізує наші оцінки неординарних подій або вчинків.
Втомившись від постійного скепсису, нам легше вимірювати все заготовленими сценарними шаблонами й підганяти кожного під уже добре відомі амплуа політичних акторів. У такому випадку стаємо звичайними невільниками свого ж упередженого сприйняття.
Лінійна логіка рефлекторної реакції відображає наш спрощений погляд на політичне довкілля.
Дієва позиція критика перетворюється на пасивну непродуктивність скептика.
Не бажаючи того, уподібнюємося механічним "людським істотам" зі шварцівського міста, у душах яких століттями живе Дракон.
Вихід депутата Канівця із фракції "Батьківщина" інерційно інтерпретується як черговий прояв феномену "тушка". Таку реакцію представників "Батьківщини" та обивателів на вуличках провінційного містечка пояснити дуже просто.
Партійці закономірно критикуватимуть того, хто виявив незгоду з ними. Обивателі ніколи не шукатимуть складних пояснень, а тому завжди ділитимуть усе на біле та чорне, згідно зі своїми уявленнями про полюси добра й зла.
Доволі дивно, але за моделлю ледачого сприйняття пішли й експерти з медійниками.
Вони одночасно й у політичному процесі, і осторонь нього. Вони втаємничені й, водночас, не інтегровані.
Вигідний статус "незалежного спостерігача" дає їм можливість виступати для суспільства своєрідними арбітрами та інтерпретаторами політичного процесу. Окрім вигоди додаткових можливостей, почесний статус наділяє їх і важливим обов'язком – значно уважніше за обивателя спостерігати й значно глибше аналізувати.
Тож давайте ще раз заглянемо в суть того, що відбулося.
На відміну від перебіжчиків Немілостівого й Стадійчука, які ганебно капітулювали на трибуні "виїзного" засідання провладної більшості, Канівець не визнає "путчу", що мав місце в актовій залі Верховної Ради на Банковій. Він неодноразово заявляв, що це засідання незаконне.
На відміну від Табалових, Канівець не виголошував відверто безглуздої умови свого повернення у фракцію лише в тому випадку, коли Арсеній Яценюк складе повноважень лідера. Така вимога є заздалегідь нездійсненною, а відтак провокативною.
"Підкуп" Канівця знайшли в бюджетній субвенції на його округ. Однак, журналісти мали б загострити нашу увагу на тому, що цим же рішенням бюджетного комітету субвенції для своїх округів отримали ще три представника "Батьківщини" – Дубіль, Фищук і Шкварилюк, два "ударівця" – Дубневич і Путілов, а також "свободівець" Михальчишин.
За логікою висунутого Канівцю звинувачення, "підніжками" влади маємо вважати всіх названих добродіїв, включно з найрадикальнішим фронтменом "Свободи"...
Будуть ті, хто скаже, що так і є. Тоді оглядачам треба було наголосити на повному списку опозиційних депутатів-реципієнтів – а не висмикувати із цього переліку Канівця, щоб краще підігнати його під образ "тушки".
"Виходець" з "Батьківщини" постійно заявляє про дотримання ним усіх зобов'язань опозиційного депутата. Звісно, перевірити ціну словам Канівця ми зможемо лише згодом. Однак уже зараз щодо нього застосована презумпція винуватості.
Йому потрібно довести зворотне. А для цього потрібен час.
Він виголосив готовність повернутися у фракцію та чітко сформулював умову. Вона одна – вирішити конфліктну ситуацію з Віктором Швецем. Канівець запропонував і механізм її розв'язку. Ситуація й справді зайшла далеко, оскільки добралися вже й до його дітей.
Разом із тим, конфлікт між двома народними депутатами можна було б вважати їхньою особистою справою – якби не обставини, у яких він розгортається.
Напружені стосунки двох людей ще раз наголошують нам на значно ширшому горизонті системних проблем в опозиції.
Проблем, які змусили Олеся Донія й Тараса Стецьківа не за своєю волею стати єретиками. Від гонінь і цькувань їх уберегли лише розкручені імена й позитивна "кредитна" історія. В іншому випадку вони були б осуджені як "тушки", відступники та засланці влади, що пішли проти рішень керівництва – часто, дуже дивних і сумнівних.
Тож, може й справді вихід Канівця із фракції стався внаслідок небажання керівників "Батьківщини" критично проаналізувати перебіг виборчої кампанії: розглянути помилки та зробити відповідні висновки на майбутнє?
Лідери віддали перевагу закритися в собі. Політичний аутизм керівників української опозиції – чи не найбільша їхня проблема. Це хиба, яка заважає їм вигідно вирізнитися на фоні дискредитованої влади, яка не чує й, напевно, уже не почує нікого.
Дуель Швеця з Канівцем стала можливою виключно через традиційні особливості опозиційного менеджменту. Залаштунковість прийняття рішень і корумпованість процесу розподілу управлінських, а також депутатських квот буквально з'їдає опозицію зсередини.
І справа в даному випадку навіть не стільки в міжособистісному конфлікті – як у системних проблемах опозиції, які роблять її дедалі слабшою.
Саме через це ми не віримо їй.
Саме через це "противсіхи" приймали болісне для себе рішення в січні 2010 року.
Саме через це Тимошенко та Луценка нікому було вберегти від ув'язнення.
Саме через це на опозиційні мітинги "Батьківщини", "Свободи" та "УДАРу" виходить лише кожен десятитисячний антагоніст нинішньої влади.
Саме через це Янукович зберігає шанс на другу президентську каденцію.
За етичною дилемою Еріха Фромма "мати чи бути", лише бездумному обивателю належить розкіш примітивно й ліниво "мати". У тому числі, незмінно володіти заготовленими на всі випадки життя шаблонами сприйняття та оцінок. "Мати" – значить не навантажувати себе навіть спробами критично осмислити чи переосмислити.
Експерт або журналіст мав би відрізнятися – бо повинен "бути". Це означає не оперувати заготовками сприйняття, а пробувати розгледіти багатовимірність процесу. Вузька біхевіористська лінза, у даному випадку, надто примітивний засіб для аналізу політичних вчинків.
Можливо, нестандартний демарш нардепа Канівця є для нас черговою нагодою ще раз заглянути крізь вузький отвір дверного замка в комфортні покої нашої опозиції. Адже її лідерам значно вигідніше пояснити цей випадок черговим "тушкуванням", аніж розібратися на цьому прикладі зі своїми системними проблемами.
Значно простіше охрестити незгодного прізвиськом "тушка" – і надалі продовжувати розпоряджатися монопольним правом на репрезентацію опозиційних настроїв. Так вигідно їм – нинішнім опозиційним керманичам.
Але чи задовольняє це більшість із тих, хто втомився чекати на народження справді авторитетної та дієвої опозиції?
– Якщо ми, а особливо експерти й журналісти, уподібнимося масовому безвольному індивіду, якому через лінощі, або поверховість сприйняття, немає потреби дивитися за лаштунки подій;
– якщо ми й надалі даватимемо складним процесам прості пояснення;
– якщо ми й надалі будемо пасивними скептиками, а не активними критиками;
– якщо ми абсолютно кожного незгодного з опозиційних фракцій автоматично будемо вважати "тушкою" –
– ми допомагатимемо опозиції й надалі важко хворіти.
А наші з Вами сподівання на зміни ставатимуть дедалі безпідставнішими.
Михайло Басараб, спеціально для УП
