Останній секвестр

Вівторок, 23 липня 2013, 11:24

Врадіївське вогнище народного супротиву – виклик тим, хто позиціонує себе як опозиція.

Втім, не шукатимемо відповіді на питання, чому нинішня опозиція проігнорувала цю подію. Більш актуально визначити, чи є їй сенс працювати над тиражуванням подібних спалахів.

Більшість людей, що живуть в Україні два останніх роки, скажуть "так". Люди, які живуть і думають, напевно підтримують тезу ініціатора проекту "Третя республіка" Юрія Луценка: "Сліпий бунт в Україні – мрія нинішньої влади".

Але як без бунту позбавитись загарбників власної країни?

Читаємо сплетені із стриманого гніву рядки Ліни Костенко: "Люди, які пережили критичну масу принижень (і стерпіли!), не можуть бути повноцінними громадянами".

Тож українці мають надзадачу: пройти по лезу. Тобто стати повноцінними громадянами, борючись за свої права і при цьому не скотитися до бунту.

У вже цивілізованих країнах на пошук і реалізацію такого шляху йшли десятки літ, а у нас часу немає – можемо втратити країну. Отже, дотримуючись термінології "третьореспубліканців", потрібні нові методи опозиційної діяльності.

Спробуємо визначити їх контури.

Аналізуючи "шаманство" уряду навколо бюджету, автор зацікавився етимологією слова "секвестр". "Seqvestro" означає віддаляти. Тож все далі і далі віддаляють від українців бюджет…

А у медицині секвестром називають омертвілі ділянки кістки. До речі, якщо вони не видаляються самостійно, їх витягують оперативним втручанням.

Медикам і хворим в даному випадку "щастить": сучасний рівень хірургії дає серйозну надію на одужання. Проте омертвілі радянські кістки – управлінські, психологічні, і насамперед, ідеологічні, оперативно не видалити.

Політикам незмірно складніше. Тут йдеться про державних діячів, про яких Черчіль сказав: "Політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч – на наступне покоління".

Так, за допомогою скальпелю (і сокири теж, на жаль) ідеології минулого не позбавитися. Але й словам наразі віри немає, принаймні тим, до яких звикли.

Потрібні нові слова, нові смисли, нова ідеологія, що увійде в душу і розум людей.

Ці смисли мають бути не тільки новими – без червоних рудиментів, але й такими, що озброюють сильними методами боротьби за власну гідність.

Бунт є сильним, але не ефективним, та ще й короткодіючим засобом відновлення своїх прав. А українцям зараз як повітря потрібна саме ефективність.

Сіра піраміда, збудована не за два останніх роки, почне валитися лише тоді, коли люди відчують і повірять, що їм дійсно хочуть допомогти. І знають, як це зробити.

Припустимо, що нова ідеологія існує. Тоді потрібно знайти найшвидший спосіб її розʼяснення критично необхідній кількості громадян з метою усвідомлення ними необхідності швидких і рішучих дій, максимально безпечних для їх життя і спрямованих на ліквідацію факторів, що гальмуватимуть процес поширення нової ідеології та реалізації програми створення нової держави.

Щодо старої ідеології, є чітке визначення: "СРСР – це формула справедливості".

У тому формуванні, звідки більшість з тих, що живуть в Україні родом, ідеологія була релевантна діям – отримуваний результат відповідав бажаному і справедливість, як оцінка відповідності очікування і факту, мала місце.

Це була радянська справедливість з таборами та сіропороджуючим освітньо-карʼєрним конвеєром, але вона створювала грунт для ефективного управління, в тому числі, найактуальнішого управління змінами. Принаймні до того часу, коли слово і діло перестали бути релевантними категоріями.

Подивіться на отанні 20 років: діапазон абсурдної нерелевантності коливається від відсутності ідеології у кучманістів до римейку стареньких імперських лозунгів "жить стало лучше", тобто "покращено". Про десять кроків вбік від народу взагалі неприємно згадувати…

Наслідок – прірва між верхівкою та народом, що збільшується і покращується.

Отже, відповідність ідей, що пропонуються суспільству, та дій тих, хто пропонує, є необхідною умовою виникнення довіри – базового фактору ефективної комунікації.

Чи існує можливість створення довірливого спілкування з народом у постврадієвській Україні?

Для проекту "Третя республіка" в умовах обмеження часу як основного ресурсу це питання є ключовим. Невиправний оптимізм автора диктує "так", і ось причини:

1."Кістки" дійсно серйозно поламані, секвестротомія є єдиним способом виживання, але хребет держави – генетично стійка суспільна свідомість – ще тримається. В першу чергу, у сільській місцевості. На нього і треба спиратися.

2.Створення програми ідей та програми дій не завершено, а лише розпочалося. Головним тактичним завданням проекту є підтримка темпу і це має входити в коло найпильнішої уваги "республіканців".

3.Не відбулося інтеграції знань людей, що підтримують рух, синергетичний ефект попереду, проте це й предмет для роздумів: чи є в арсеналі республіканців методологія саме цієї, найскладнішої інтеграції. Адже йдеться про формування нового світогляду нації.

Політехнологічно процес формування суспільної свідомості часто розглядається як управління громадською думкою: просто натисніть на кнопки "X", "Y", "Z" і отримаєте… те, на що натиснули.

Щоб відчули і повірили, потрібно перейти від створення громадської думки з її коротким життєвим циклом "виникнення – функціонування – спадання", до формування громадянської позиції шляхом довготривалого духовного впливу на свідомість і поведінку громадян.

Рух не має права перевтілитися у разову політичну кампанію, ще не народившись. Потрібно не тільки чітко висловитися про план створення соціально-економічної системи, що принципово, по всіх параметрах, відрізняється від існуючої. Потрібно створити зародок нової системи.

Цілком універсальний інструмент – загальна теорія систем – стверджує, що для створення нової системи у середовищі існуючої є два шляхи:

По-перше, перетворення старої системи в таку, що здатна сприйняти та використати нові принципи функціонування (читай: "ідеологію") для власного розвитку.

Єдиний спосіб змінити таким чином суспільство як надскладну систему  – це освіта. Не та освіта, що сьогодні знищує свідомість чергової генерації, а нова, з новою ідеологією, новими програмами, і головне – з іншими передавачами смислів.

Для такої освіти досяжною метою буде "подвійний удар": відновлення свідомості дорослих та створення нової генерації. Це коштовний, складний і тривалий шлях, проте він є безумовним.

По-друге, створення у середовищі існуючої системи кластерів змін, які виконують функцію прискорення процесів руйнування старої системи. У біосистемах такі елементи називають ефекторами і їх роль, як правило, виконують м‘язи, що реагують на вплив/дію із зовнішнього середовища та адаптують до нього весь організм.

У суспільстві їх можна назвати осередками активності або соціальними каталізаторами (якраз тут назва не має значення). Ефектори здійснюватимуть моніторинг актуальних проблем конкретних громад та координуватимуть дії членів громад, спрямовані на подолання цих проблем.

Цей спосіб перетворень не менш ресурсномісткий, але більш швидкий. Можливо, він саме з тих, що належать до "мʼякої сили", про яку своєчасно нагадав Окара.

Важливо, що названі шляхи перетворень не виключають, а доповнюють один одного.

Тактично це означає, що згаданий політичний проект необхідно структурувати на дві основні складові. Учасники першої, назвемо їх формувачами стратегії, мають здійснити аналіз існуючих загроз, інтегрувати знання про способи їх подолання в єдину систему смислів, передати їх до другої складової, побудувати міст від ідеології до програми конкретних макродій і увімкнути найважливіший блок майбутньої системи – освіту.

Друга складова виконуватиме функцію військ швидкого соціального реагування.

Найскладніше, що обидві частки руху мають працювати паралельно у часі.

В арсеналі згаданої теорії систем є одна важлива закономірність їх розвитку: зміни відбуваються лише тоді, коли альтернативи збереження існуючого становища відсутні.

Наприклад, у листопаді 1941 Червона армія, відступаючи, докотилася до Москви, і стало зрозуміло: далі зась – "отступать нєкуда".

Відсутність альтернативи і призвела до змін у свідомості і відповідно поведінці радянських військ.

Ланцюжок останніх протистоянь свідчить про те, що альтернативні насильству шляхи відстоювання своїх конституційних прав майже вичерпані. Але українці у своїй більшості не знають інших засобів впливу і, крім того, не навчені правильно використовувати їх на практиці.

Ускладнює ситуацію те, що неефективна опозиція просто бʼє в шаманський бубен, схожий на владний, тільки менший.

Але зважаючи на те, що сірі занадто довго перегинали палку терпіння, а народ терплячий, це усім кольорам відомо, апокаліпсис, любий деяким спостерігачам, не відбудеться.

Українці – ж українці, а не хозари – тутешній інстинкт самозбереження виковувався віками.

У чужих Україні елементів цей інстинкт слабенький: його вистачає лише на те, щоб без увімкнення мозкових звивин хапанути по повній – м’ясо, жінок, землю, підприємства, бюджет, навіть ідеї, а раптом знадобляться, – та бігом в кущі.

Такі провокаційні дії дійсно приведуть в притул до останньої межі. Тому робота у синергічному сплаві – "освіта+дія ефекторів" – є найактуальнішою.

Руху, що дає надію, потрібна не тільки народна, але не вулична (!) підтримка, а підтримка кращої складової суспільства, яка розуміє зміст слів "повага", цінить справедливий процес прийняття рішень і внаслідок цього готова довіряти тим, хто показує шлях.

Це, до речі, теж з теорії справедливості, тільки іншого автора із іншої предметної галузі.

Юрій Клименко, спеціально для УП



powered by lun.ua

Що читає світ у 2021 році

"Моє тіло – моє діло": лишіть у спокої тих, хто обрав проституцію

Українські сертифікати вакцинації: як інтегрувати їх до європейської системи

Колективні позови: чи є перспективи у антимонопольних справах?

Допомога від США. Вакцина COVAX вже в Україні

Як і чому стратили Івана Гончарука