Як не розірвати один одного? Трішки про етику та практичну політику

Вівторок, 13 серпня 2013, 10:32

Перш ніж усю Україну сколихнула звістка про бунт у Врадіївці, який став остаточним свідченням безповоротної делегітимації всіх владних інститутів сучасної України, у ЗМІ ледь помітною проскочила інша звісточка: у Закарпатській області міліція затримала дівчину з диском, на котрий були записані матеріали порнографічного змісту. Доблесна міліція радо звітувала громадськості розкриттям страшного злочину.

У зв'язку з тим що потім прикувало увагу цієї самої громадськості, власне те повідомлення виглядало пародією на правоохоронну діяльність. Це ж треба – міліція спеціально корпалася в "чужій білизні", вистежувала, витрачала час, інші ресурси, включаючи кошти платників податків, аби ця дівчина піймалася на гарячому...

У багатьох державах приватне використання порнографічних матеріалів не переслідується карно, більше того, виробники таких матеріалів часто реєструються легально ще й платять податки.

Дана тема може бути предметом для дискусій і, очевидно, знайдуться ті, хто й далі наполягатимуть, аби суспільна мораль підтримувалася Кримінальним кодексом. Хоча сутність моралі якраз полягає в тому, аби стати регулятором у сферах, які неможливо чи небажано репресивно регулювати через державний примус.

Хай там як, але й така позиція має право на існування, якби ж не наявність багаторазових підтверджень, що самі правоохоронні органи стали структурою, котра тримає під своїм крилом ґвалтівників, шовіністів, "перевертнів" і вбивць.

Тобто – це є легалізована форма криміналу, майже як порнографія.

Отже, хто більше продукує порнографічних матеріалів? – Наша порнократія, якою є вся делегітимована владна система. І справді, тоді стає смішно слухати моралізаторські настанови від прогнилих суб'єктів, яким то мова "теляча", то які ґвалтують для самоствердження.

Але це все, звісно, на поверхні. Якщо нас переконують у необхідності нової "революції", то варто було б замислитись про нову "реформацію".

Якщо люди беруть штурмом установи, які покликані їх захищати, убивають, як у випадку "справи Запорожця", людей, які нібито мали втілювати нашу безпеку й порядок, – тоді справа не лише в законах, і навіть не лише в тих, хто їх схвалює. Не здивуюся, якщо багато людей писали злісні коментарі під новиною про проведення дозвілля в Москві 74-річним депутатом-регіоналом Богуслаєвим, котрий "ще могьот", виключно із заздрості.

Якщо є одне поняття, під яке все різноманіття нашого божевілля можна звести, то це – конфлікт.

Соціальними конфліктами пронизане все, але в принципі, саме собою це аж ніяк не катастрофа. Нині соціологи, політологи та інші фахівці в галузі соціальних наук, написали багато товстих книжок про типи й способи розв'язання конфліктів. Умовно їх можна поділити на дві великі частини: конфлікти на ґрунті ресурсного дефіциту та конфлікти на ґрунті ідентичності, цінностей та світогляду – скажімо так, культурні.

Усе, звісно, значно складніше. Часто культурні конфлікти мають латентну ресурсну основу: це українсько-польське протистояння ХІХ-ХХ століть у Галичині, расові конфлікти в США в 60-70-і роки ХХ століть, подібну природу має й облудний стереотип про "вроджений український антисемітизм".

Ресурсні конфлікти простіше раціоналізувати – це не завжди всіх влаштовує, але це може працювати – шукати нові системи перерозподілів. Із культурними конфліктами значно складніше.

На сьогоднішній день є єдиний більш-менш часто практикований спосіб зменшення гостроти культурних конфліктів – переведення їх у ресурсну площину. І хоча я не погоджуюся із цією позицію з теоретичної точки зору, мушу визнати, що це має свою рацію з точки зору практичної політики та етики.

Дана стратегія пов'язана як із теоретичною ситуацією – популярністю неомарксистських та постмарксистських теорій в академічному середовищі, – так і з практичними наслідками подібної політики, що хоча би тимчасово може забезпечити прийнятний modus vivendi в суспільстві.

Дуже яскраво це видно в питаннях інтеграції іммігрантів та їхніх нащадків. Мовляв, якщо забезпечити їм відповідні умови існування, чимось поділитися, то вони не будуть трощити ваші авто, палити крамниці й закидати камінням держустанови. Погодимося, що це може працювати ефективніше, ніж припустити, що затятий і принциповий українофоб, який усе життя прожив в Україні, буде мотивований вчити українську мову із внутрішньої поваги до титульної нації. Або так само складно уявити про можливість домовитися "західникам" із терористом, який марить сімома десятками цнотливих дівиць у Раю й мріє про новий халіфат.

Але в зменшенні гостроти конфліктів в Україні ситуація цілковито інакша.

Конфлікти з ресурсної площини цілеспрямовано переводять у площину ідентичностей.

Найяскравішим є мовне протистояння, котре штучно конструюється. Бо якщо поглянути на дану проблему з ресурсної точки зору, стає очевидним, що в русофонів немає приводів для хвилювання: показники статистики видання преси на їхній стороні, з держбюджету покриваються витрати на забезпечення російськомовних шкіл і класів книгами, книговидавництво за останній рік російською мовою мало позитивну динаміку, відсутнє дискримінаційне законодавство. Більше, того – є частка побутових русофонів, які визнають своєю рідною мовою – українську.

Але ж ні – йдеться про специфічне підкреслення "статусу" мови якщо не як державної, то хоча би як "регіональної", "міноритарної" – а відповідно такої, що її слід "охороняти". У той час, як поява незалежної Української держави була одним із механізмів пошуку того інституційного каркаса, аби нарешті подолати дискримінаційний спадок царської та радянської епох і мати можливість реалізувати українську ідентичність якось інакше, а не лише "поскрибованим" чином.

Ресурсні конфлікти простіше раціоналізувати, оскільки вони передбачають відносну спільність цінностей та раціональні орієнтири сторін. Культурні конфлікти часто диференціюють сторони не на опонентів, а на непримиренних ворогів – мова йде не про перемогу в боротьбі, а про знищення ворога. Головна цінність для учасників – не стільки забезпечити свої інтереси, але не дати їх забезпечити іншим.

Коли це єдине, що солідаризує сторони конфлікту – шлях у нікуди, вважай, відкритий.

Культура також може розглядатися як ресурс. І з цієї точки зору можна спостерігати цікаву закономірність – чим менше можливостей максимально компромісно досягнути примирення й уникнути зіткнень, тим інтенсивніше ресурсний конфлікт набуває ознак культурного.

Коли русофон скаже, що "язик" не міноритарний, а панівний, і Севастополь – "русский город", тоді мова вже йтиме про неминучий культурний конфлікт.

Двадцять років ігнорування проблеми кримськотатарського народу в Україні призвели до того, що молоді татари підпадають під впливи ісламських фундаменталістів і з дедалі більшою певністю переконуються, що лише "новий халіфат" здатний їх порятувати – ресурсний конфлікт стає культурним.

Наші проблеми неможливо розв'язати, бо в наших конфліктах ми прагнемо не досягнення раціональної вигоди – а тотального самоствердження, протистояння та знищення супротивника.

Але, звісно, цілком ірраціональних феноменів не буває. Знаходяться групи, які можуть із цього взяти вигоду. Це еліти, для яких подібний механізм – єдиний інструмент збереження власної влади. Терпіть нас, терпіть, ми підвищуємо податки, підписуємо ганебні договори, мелемо дурниці на камеру – зате ж ми давимо "вуйків"! Сльози Макса Вебера, блискавичний аргумент раціональної політики. Або ж, оберіть "нас" до влади в усій Україні – правда пів-України ми вважаємо "неправильною" й головне нездатною на "правильність".

Я жодним чином не стверджую, що культурні конфлікти не можуть мати місце, але зазначаю, що не варто їх штучно конструювати.

Завдання для експертної журналістики та публічних інтелектуалів полягатиме в наступному:

– піддавати критичному розгляду ідеології тих сил, які будують свої програми та пропаганду на есенціалізації культурних конфліктів;

– віднаходити ресурсні основи культурних конфліктів і ситуації, коли влада прикриває ресурсні конфлікти культурними;

– обґрунтовувати нові формі громадської асоціації та солідаризації, що спиралися б на пошук орієнтирів у вирішенні повсякденних, тактичних питань – від доріг біля школи до чистоти в під'їздах.

Не певен, що громадськість до кінця готова приймати такі нові форми громадянської участі та ідеологічного окреслення політичної боротьби, але їх ми конче потребуємо! Це потрібно, аби Україна не перетворилася на сукупність кількох гетто, межі між якими – загальна ненависть, у дійсності, укорінена в ненависть до самих себе.

Справа не в тому, що ми "повинні" розірвати один одного. Справа в тому, що ми "переконані", що це треба зробити.

І з цим переконанням слід терміново щось робити. Ще трішки – і справді, не лишиться іншого виходу.

Володимир Шелухін, соціолог, спеціально для УП



powered by lun.ua

Рада прийняла закон про енергоефективність: що це змінить в державі

Нові карантинні обмеження: коли книгарень може не стати, а COVID-19 залишиться

Чи готова Україна до Міжнародної кліматичної конференції ООН

Щоденник Скотта: Крістофер хвицається навіть на колінах

Дерева замість автомобілів: як змінити пріоритети міста, дослухаючись до дітей

Навіщо держкомпаніям наглядові ради і хто повинен до них входити?