Джентльмен у фраку і хуліган у кімоно
Багато хто захоплюється Владіміром Путіним. Він не просто політик – колишній кадебіст, дзюдоїст, пілот винищувача, гірськолижний спортсмен, герой-захисник тварин і птахів – цей перелік можна було би продовжувати довго.
Путін – це супермен, а супермени, як відомо, слів на вітер не кидають і можуть все, що хочуть. А чого не хочуть – того бути не може.
І раптом Україна робить те, чого не хоче Путін – збирається підписати Угоду про асоціацію з ЄС. І не робить того, чого він власне хоче – тобто і не думає ставати повноправним учасником Митного союзу, дратуючи розмовами про якесь асоційоване членство.
"Ах, так!" – і Путін, старий дзюдоїст, йде на раптовий больовий прийом. Причому супернику, який прохає відпустити заломлену руку, він відповідає (а як, до слова, назвати контекстуальне забарвлення його слів – гумор? сарказм? макіавеллізм? знущання? садизм?), так от, він відповідає: "Я ж не тримаю твою руку, хлопче", – і заломлює її ще сильніше. З натяком – ти ж не дурний, сам розумієш, чого я хочу. То й роби, що я хочу, а не розказуй мені про заломлену руку.
Треба сказати, що Путін боєць перевірений у боях, майстер спорту СРСР, а його суперник не може з ним рівнятись ні вагою, ні розмірами, ні "здоровою політичною агресією". Які тут є шанси?
Для повноти картини слід додати, що у кімнаті, окрім Путіна у кімоно і бідолашного суперника, на якого він зненацька насів, є ще третя важлива персона – це поважний джентльмен, вдягнений за останньою європейською модою.
Цей джентльмен хотів би, в принципі, дружити із тим самим хлопчиськом, якого б’ють. Франт говорить хулігану: "Ну відпусти хлопця, будь чемним і поводься порядно". Але хуліган у кімоно лише викрешує саркастичні іскри зі своїх очей і говорить, як ми вже знаємо: "що ти мені розказуєш, я і так нікого не тримаю".
Що може зробити хлопчисько? Він може не стерпіти болю, мовляв, хай буде по-твоєму, лише відпусти руку. А потім перед самим собою виправдовуватись, що це не розум його так обміркував, а рука вже була терпіти не годна – це було рефлекторне рішення конаючого від болю органу, і засуджувати тут немає кого.
Або хлопчина може спробувати витерпіти – з надією, що він протримається, доки дядько у фраку не стане дружити з ним, як і обіцяв, і тоді старий самбіст втратить інтерес і послабить свої лещата.
А може, коли дядько у фраку стане ближчим другом, то і вивільнитись допоможе. Або ще можна спробувати домовитись – але всі, хто були хлопчаками, знають, як це нелегко – вести перемовини з хуліганом і не втратити обличчя. Тим паче, що той вже пішов на больовий прийом.
Але ж – цей джентльмен у фраку… Чому він не допомагає зараз, коли найбільше болить – тобто, чому не допоможе не лише доріканнями, а і діями?
Може, він занадто чистий і вихований і боїться зіпсувати свою одіж? Або боїться хитрого і небезпечного бійця у кімоно?
Або просто вважає, що "овчинка" того не вартує – адже нащо псувати собі нерви і витрачати сили через того замурзаного хлопчиська в пилюзі, з яким і так не дуже хочеться мати справу! Кожного разу дратуєшся від думки, що він може зіпсувати зустріч чи якийсь захід своїм бідацтвом і невихованістю?
І справді, що міг би зробити той джентльмен? Перед очима стоїть ідеальна картинка, якої, як усього ідеального, у реальності, звісно, не побачимо: джентльмен полишає пусті спроби напоумити кривдника, і, скинувши фрак, кидається у бій і сам заломлює хулігану руку.
З точки зору саме людських стосунків, це було би справедливо – адже бідака-хлопець хоче дружити саме з джентльменом, той теж ніби не проти, а от хуліган цьому перешкоджає, і при тому найбрутальнішим методом – силою.
Кожен лицар у цій ситуації мав би втрутитись і захистити свого, нехай і майбутнього, друга.
Але що значить для джентльмена заломити руку Росії? Це значить самому страждати від болю!
Направду, це фактично неможливо – адже якщо сер заломить хулігану одну руку, то той скаже: "на, заломлюй і іншу, або я сам її сховаю за спину". А в тій іншій руці – газ.
У цій ситуації джентльмену мало би бути принаймні соромно. Не стільки за хулігана – тому закони не писані, бо ж він їх собі пише сам, скільки за себе – за свою ввічливу професорську безпорадність.
То що ж, все таки, може зробити джентльмен у цій ситуації? Можливо, хоча б змінити тон висловлюваних претензій на більш погрозливий?
Але ж джентльмену соромно. А як писав Франсуа де Ларошфуко, "говорити найважче якраз тоді, коли соромно мовчати".
Віктор Гречин, науковий співробітник ГО "Інститут економічних досліджень і політичних консультацій", ІЕД, для УП
Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди ІЕД.
