Пам’ять як захист Євромайдану

П'ятниця, 03 січня 2014, 15:58

Серед моря медійного матеріалу останніх тижнів кілька днів тому у свідомості знову сплив один документальний образ – фото прес-служби Януковича, на якому гаранта видно під час візиту на виставку теракотової армії з мавзолею часів першого імператора династії Цінь III століття до нашої ери.

Янукович стояв на балконі виставкового павільйону і оглядав стрункі, здавалось, безконечні шереги солдат. З огляду на "невичерпність" фантазії провладних пропагандистів, цілком припускаю, що цю "композицію" було оприлюднено невипадково: вона мала б вкотре нагадати про непорушність президентської влади, яку охороняє неозора армія солдат.

Утім на прихильників Майдану це фото, як і більшість бездарних PR-"ходів" влади, мало радше протилежну дію – замість страху глиняні полки викликали посмішку, надто вже нагадуючи сотні й тисячі спецпризначенців, які стояли у ці дні перед президентською адміністрацією, на Майдані, перед будинком профспілок.

Янукович оглядає  теракотову армію. Фото прес-служби президента

Паралель була настільки разючою, що "космонавти" не тільки кількісно нагадували посмертне військо першого китайського імператора, але й мимоволі викликали думки про його якість.

ФОТО ВВ
Перед АП 1 грудня. Фото vm.ru

Справді – громадянська мужність й згуртованість майданівців на кілька тижнів перетворила садистську армію силовиків на керамічних ляльок, а Януковича – на колоса на глиняних ногах.

Дивлячись на фото прес-служби, мабуть, не одна людина побажала гаранту долі китайського імператора – відійти у небуття, разом зі своєю глиняною армадою.

Утім попри те, що колос захитався, він усе ще стоїть і навіть у падінні залишається смертельно небезпечним. Яскравим свідченням цього є "цільове насильство" над активістами Євромайдану.

І хоч зараз каральна рука режиму наче сповільнилася, а сам він намагається прибрати невинного вигляду діда Мороза й приспати пильність громадян йолками й дрібними поступками, не можемо до кінця розпружитися.

Переслідування активістів свідчать про одне: щойно тиск Євромайдану почне спадати, услід за активістами настане черга решти суспільства. Як зазначила активістка-харків’янка, якій було спалено автівку, завтра можуть прийти за кожним.

Зневага до людей, яку Янукович, Азаров і Захарченко ледь приховують під своїми "аплодисментами" й імітацією діалогу, а також гіркий досвід Помаранчевої революції вказують на те, що події розгортатимуться саме за таким сценарієм.

Теперішня соціопатична "еліта" не здатна на справжній компроміс, а розумітиме лише активну протидію.

Уже ніхто не сумнівається у тому, що Євромайдан став справжньою лабораторією громадянського суспільства. Вона повинна працювати далі й допомогти знайти нову формулу політичного життя країни.

Як слушно зауважив колективний, а тепер це – майданний – розум, слід дивитися на Євромайдан як на важливу громадянську роботу, яка надовго визначить якість життя українського суспільства.

Попри тимчасову "нейтралку", тривожні новини про злочини проти активістів, саме Євромайдан і пікетування органів влади є зараз найбільшою гарантією безпеки.

Пікет перед будівлею Генпрокуратури. Фото з ФБ Демальянсу 

Зрозуміло, що динаміка масового зібрання коливатиметься. Вона радше спадатиме, адже суспільство не може перманентно перебувати у надзвичайному стані.

Однак час на загальну демобілізацію ще не настав. Як зберегти революційний заряд Майдану? Як дотриматися до кінця?

Тимчасова нейтралізація масових репресій аж ніяк не є підставою для розпуску Євромайдану, а радше дозволяє перевести його з бойового у буденний режим.

Допоки не буде контролю над урядом, Майдан має стати нормою, своєрідним громадянським чергуванням.

У суспільному "океані", про який так вдало писав Олексій Арестович, має виробитися теплий Гольфстрім, який забезпечуватиме необхідну для реформ температуру та імпульси.

Адже людей окрилюють навіть найменші успіхи – звільнення і захист рядових активістів, затримання злочинців, протидія виборчим фальсифікаціям, тощо.

Вони додають сенсу виснажливій, марудній і, на перший погляд, малоефективній блокаді.

Утім на цьому образ глиняного війська для автора не вичерпується. Парадоксально, але він пропонує ще одну, історичну підказку про те, як ще можна захистити Майдан.

Чи можна це зробити не тільки за допомогою живих людей, але й за допомогою пам’яті?

Останніми днями у соцмережах стали щораз частіше з’являтися підбірки майданівської творчості, чудесні фото, пісні, промови, сувеніри, фільм, поезія тощо.

 Фігура євромайданівця

На окремих порталах, як-от "Страйк", українські митці пропонують колекції дотепних плакатів, на ходу створюються мультфільми, пісні та відеоролики.

ПЛАКАТ
Один з плакатів  портала "Страйк"

Низка компаній скасували традиційні передноворічні корпоративи у ресторанах і перенесли їх на Майдан.

Сама ідея виглядає украй природною. З місця протистояння і боротьби Майдан поволі перетворюється на місце народного паломництва та місце культу, а у термінології сучасної культурології – на місце пам’яті.

Це свідчить про величезний, власне "сакральний" у громадському сенсі авторитет, зароблений тисячами людей у відновлення колективної гідності, довіри до цивільного опору, і не тільки в Україні.

Останні дні німецькі медіа рясніли повідомленнями про Україну. Євромайдан 2013 уже став глобальною подією настільки, що гасла "Мандела і Ганді – з нами на Майдані!", "Майдан – ¡No pasarán!" уже зараз звучали б цілком природно, натякаючи на місце Євромайдану у світовій історії.

Поява капличок, шопок, богослужінь, ба навіть університету, є додатковим доказом його культового характеру.

КАПЛИЧКА

Відомо, що вже існують відповідні екскурсії, а пропозиція легендарного, і вже якого вибагливого московського рок-критика Артема Троїцького про майданні "екстрім-тури" для своїх співвітчизників є ще одним свідченням цього надзвичайного резонансу.

На думку Троїцького, Євромайдан "это круче, чем Таити, Папуа – Новая Гвинея или горный Непал".

Візити світової політичної еліти тільки підтверджують його тепер уже наднаціональне, глобальне значення.

На тлі певної моральної дезорієнтації, викликаної неоліберальною економічної кризою та ланцюгом трагічних арабських весен, український Євромайдан укотре нагадав Євросоюзу про базові цінності та мотиви його заснування – забезпечення миру й стабільності у Європі після двох кривавих світових воєн.

Дієвою стратегією підтримки Майдану є поточне збереження пам’яті про нього. Майдан щораз більше перетворюється на музей під відкритим небом.

Утім досвід Помаранчевої революції свідчить, що після розпуску Помаранчевого майдану пам’ять про цю подію може згаснути.

ФОТО ПАМЕРА:НЧОВ
Помаранчовий майдан. 2004 рік

У приватних розмовах знайомі тепло згадують ці дні, однак на суспільному, уже не кажучи, державному рівні, для підтримки пам’яті про Помаранчеві події було зроблено дуже мало.

Радше навпаки, у корупційних буднях країни згадка про Помаранчеву революцію викликала радше почуття сорому й безсилля та бажання забути її якнайшвидше.

Переконаний, що уже зараз можна і треба було б встановити відповідні пам’ятні знаки Євромайдану. І не тільки на самій площі, а у тих місцях, де було побито людей, де стояли блокпости тощо.

ФОТО
Фото УП

Але йдеться не про "бальзамування" Євромайдану та "цвинтарно-поминальну" функцію цих знаків, а навпаки – про пам’ятники, які були б спрямовані у сучасність та майбутнє, своєрідні маяки громадянського руху.

Країні якнайшвидше потрібен музей Євромайдану чи навіть численних Майданів.

Зважаючи на "аплодисменти" Януковича, можна навіть погодитися на компромісну для влади назву "Музей громадянської активності".

Тимчасову експозицію уже зараз можна було б відкрити в одному з центральних будинків, наприклад, у тому ж Будинку профспілок.

Вона могла б, до прикладу, відображати еволюцію мирного протесту в Україні – від студентського голодування, шахтарських страйків через Помаранчеву революцію до Євромайдану.

Важливо було б представити не тільки великі події, але й низку менших акцій, як-от "Україну без Кучми" чи протести у Врадіївці, які, без сумніву, живлять енергію сьогоднішнього Євромайдану.

ФОТО
Фото УП

До речі, те, що саме будинок профспілок став штаб-квартирою Майдану у наскрізь уже приватизованому й скомерціоналізованому місці, зовсім не випадок, а закономірність.

Іронія історії полягає лише в тому, що у погоні за добробутом в добу дикого капіталу, українське суспільство непритомно самоліквідувало профспілковий рух, який в усьому світі є важливим інструментом захисту прав робітників, селян та службовців, і зараз був би таким цінним важелем впливу на владу.

Уявіть собі, що на кілька годин стають державні установи, залізниця, метро, трамваї, припиняються поставки продуктів, тощо.

Можливо, години проведені у цьому приміщенні, нагадають приспаній громаді про потребу відновлення професійної самоорганізації.

Щобільше переконаний у тому, що музеї чи експозиції Євромайдану потрібно створити в усіх містах України, адже що б там не казали, а він став загальноукраїнським явищем, тому потрібна ціла мережа.

Крім знакових всенаціональних фігур, він міг би нарешті віддати належну шану і символічний захист (!) тисячам місцевих регіональних активістів.

Мирним і людяним громадянам, а не жорстоким ідолам військових часів.

Саме їхній приклад є вирішальними для поширення демократичних цінностей та ідентифікації з протестами в усіх куточках країни.

Матеріалу для такої експозиції у кожному регіоні достатньо. Варто згадати собі лише історії про дівчину-інваліда Лізу Шапошникову, відважного машиніста київського метро Віталія Заморського, ченців, які захистили від розправи студентів та били у дзвони у ніч штурму Євромайдану, численних луганських, харківських, донецьких активістів.

Або листівку із клаптиком оригінальної помаранчевої стрічки, яку прислала автору його приятелька на Новий рік і яка стала для нього найдорожчою з усіх, які досі отримував.

На підставі гіркого досвіду радянських музеїв, скептики можуть сприймати музеалізацію Майдану як муміфікацію, омертвіння.

На перший погляд, це збігалося б з досвідом радянської пам’яті про Громадянську чи Другу світову війни.

А ще, як казав авторитетний французький історик П’єра Нора, один з батьків сучасної меморіальної парадигми в історії та культурології, користаючи з гри слів французькою: "Місця пам’яті ("lieux de mémoire") існують тому, що уже не має відповідних середовищ ("milieux de mémoire")".

Тож чи можна "сакралізовувати" актуальні події? Щобільше події з таким невідомим кінцем?

На авторову думку, якраз ця невизначеність і змушує до документування Євромайдану уже зараз.

Відтак прецедент Євромайданного музею полягав би у тому, що відповідне "місце пам’яті" не було б місцем жалоби за його упокоєнною громадською енергією, а навпаки – поштовхом до її постійного відтворення, генератором опозиційного середовища.

Якраз тому, що Україна перебуває на початку довгого і складного шляху, існує величезна потреба у фіксації важливих колективних змістів, у збереженні моральних та політичних орієнтирів Майдану.

ФОТО
Фото УП

І тут вони не були б заміною тієї величезної щоденної роботи, яку українське суспільство має провести, а радше були б додатковим ретранслятором його сенсу, чимось на кшталт вашингтонського монументу Мартіну Лютеру Кінґу з його "каменем надії", висіченим з "гори розпачу".

Для цього можна цілком відмовитися від химерних діснейлендівських композицій часів кучмівського облаштування, на місці яких можна було б встановити тимчасовий пам’ятний знак.

Це міг би бути фрагмент барикади з кількома людськими фігурами, що тримаються попід руки – відображенням тих, хто охороняв Майдан у страшні ночі його розгону.

Той факт, що Львівський Центр міської історії уже розпочав проект з архівації свідчень Євромайдану, є доказом того, наскільки вчасною є така ініціатива.

І це не тільки тому, що свідчення Майдану становлять виключно антикварний, меморіальний чи мистецький інтерес.

Такі пам’ятні знаки допомогли б людям вистояти у боротьбі із злочинним режимом, нагадуючи їм про їхні ідеали та зусилля попередників.

Вони могли б бути місцем гальванізації опору не тільки у майбутньому, але й – і що найголовніше – тепер, такою собі символічною останньою барикадою.

Місцем естафети архіважливого суспільного досвіду й певних цінностей.

Річчю, яку, звісно, треба було б спершу у існуючої влади вибороти, але яка б запрацювала на всю країну, на якій виховувалися б нові покоління.

Роман Дубасевич, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Які українські товари найбільше цікавлять іноземних покупців?

Складне навчання, ПТСР і відчуття щастя. Що відбувається з українськими дітьми?

Повертаємо учнів у школи: чому важливо робити укриття і що для цього робить держава

Як звати невідомого солдата?

Реформа БЕБ: чи зможе бізнес ефективніше захищатися від свавілля в судах?

"Мобілізаційний" закон: зміни для бізнесу та військовозобов'язаних осіб