Країна, про яку мріємо
Десь непомітно, за войовничими картинами з вулиці Грушевського і наступним перемир’ям/перемовинами, зовсім забулося про те, ради чого все починалося.
Адже спершу народ вимагав чесного і відкритого ставлення до себе – а не політреформи, нових виборів чи обміну заручниками.
Саме з цим передусім і пов'язувалася для нас усіх оця "європейськість" Майдану – з повагою до гідності громадянина, з надією на кращі, більш відкриті і чесні правила політичної гри, з очікуваннями щодо формування громадянського суспільства.
Тепер про це вже майже не згадують – все щезло за меншими, але важливішими цілями – звільнити чи захопити будівлі, випустити чи захопити заручників, амністувати чи посадити ще когось.
Все це теж важливо – хто сперечається? Особливо, коли мова йде про долю реальних людей, яким, за абсурдними звинуваченнями, погрожують 15-ти літніми термінами.
Однак саме так, заговорюючи людей і підмінюючи їхні цілі, завжди діють … цигани-шахраї.
Спочатку підходить хтось один (одна) і заговорює – з ним (нею) ви зможете легко впоратися. Але потім їх стає більше, вони починають говорити всі разом. А ще – відволікають блискучими прикрасами, що миготять перед очима, широкою жестикуляцією і яскравим одягом, що розвівається вітром.
Все, організм панікує – зір перевантажений, слух – теж, і тут хтось з них непомітно бере під руку, щоб підтримати. Цей метод відомий в НЛП – там його називаються "якорем". Справа в тім, що ми з дитинства звикли довіряти тому, хто нас намагається підтримати, взявши за руку в складній ситуації.
І тоді вже з нами можна робити що завгодно – здатність до критичного мислення після того втрачається швидко і остаточно.
Щось схоже намагаються зробити зараз з нашим Майданом. Причому в однаковій мірі як і владні політики, так і опозиційні. Невідомо тільки чи спеціально, чи в силу свого невігластва.
Тож давайте спробуємо самостійно розібратися, до чого ми прагнемо і яку країну будуємо. Які цілі для нас важливі, а які – ні. Які – наші власні, а які нав’язані кимсь.
Наші цілі
Перша зміна цілей Євромайдану, яка тоді ще була цілком логічною, – відбулася після нічного розгону студентів. Тоді до вимог євроінтеграції і побудови більш відкритого і чесного суспільства додалася ще одна – якщо й не відставки самого Януковича, то хоча би покарання безпосередніх винуватців цього розгону.
Однак давайте не будемо забувати, що сама по собі асоціація з ЄС хоча і є позитивним кроком на шляху розвитку нашої держави, проте не є панацеєю від усіх наших проблем. Туреччина має подібну асоціацію вже 50 років.
І в економічному плані пішла набагато дальше за нас – ми купуємо турецький одяг, відпочиваємо на турецьких курортах і літаємо турецькими авіалініями. От тільки в політичному плані їхнє життя не дуже відрізняється від нашого. І останній прийнятий турками закон – практично копія одного з наших, поки що відмінених "диктаторських законів".
Тож вимога повної реформи системи влади, яку породив Майдан, – цілком закономірна. І вона наша, власна. Тому, якщо мова тепер йде вже не тільки про євроасоціацію чи нові вибори, а про щось значно більше – це цілком природно і логічно.
Як нам реформувати владу
Отож, як перший "проміжний фініш" – відсторонення від влади Януковича і створення хоч якихось запобіжних заходів проти узурпації влади будь-ким іншим – задача повернення до політреформи 2004-го року видається не такою вже й поганою. В тім числі й тому, що відновлює певні повноваження народних обранців.
Однак глобальної проблеми реформи усієї системи влади вона не вирішує, адже разом з тим повертає усі недоліки колишньої системи – протистояння між АП і Кабміном, надмірну залежність депутатів від лідерів своїх фракцій, готовність останніх торгуватися за кожне окреме голосування.
Так само, як не знімає і тих загроз, які так рельєфно висвітив Майдан – фактично остаточного перетворення прокуратури-судів-міліції в репресивний механізм придушення волі народу.
Тому ціллю Майдану має бути не той чи інший варіант конституції, написаний під якогось "хорошого хлопця", а неодмінна вимога кількох важливих реформ:
Виборності голів обласних, районних і міських відділків міліції. Подібна система виборних шерифів цілком успішно працює у США – і вже не перший рік. З одним, правда, застереженням – тоді доведеться розділити функції міліції на місцеві (виборні) та загальнонаціональні (на зразок ФБР).
Зняття протиріч між президентом і прем’єром шляхом ще більшого обмеження повноважень президента. Проте зовсім відміняти цю посаду не слід – завжди над парламентом чи кабміном має бути хтось вищий.
В країнах, де немає президента, цю роль виконує монарх. І навіть не маючи майже ніяких реальних повноважень, в критичних випадках він все-одно може бути тим арбітром нації, якого нам так часто не вистачає. Та може брати на себе відповідальність за долю країни тоді, коли політики ніяк не можуть домовитися – як це було, наприклад, у Бельгії.
Подальше розширення народовладдя. Прямі вибори голів облрад, обмеження повноважень представників президента наглядовими функціями, в перспективі – створення двопалатного парламенту.
Адже не може бути ефективним той бюрократичний орган, який сам за собою слідкує.
Тому ці функції парламенту – спрямовуюча і контролююча – мають бути розділеними. Одна палата, що обирається за списками політичних партій, формує уряд та обирає наступний напрямок розвитку держави.
Інша, обрана за мажоритарним принципом, контролює виконання програми уряду, використання ним бюджетних коштів, слідкує за діяльністю силових органів.
А щоб ця палата була максимально наближеною до народу, слід ввести вимогу обов’язковості проживання в регіоні, від якого обираєшся, не менше 5-ти років, та ввести верхню межу майнового цензу – скажімо не більше 500 000 доларів.
Крім того, це вирішує іще одну проблему – "приростання" депутатів до крісел, адже зазвичай прийнято оновлювати цю палату кожні два роки не менш як на третину.
Ввести обов’язкові екзамени кандидатам у депутати перед вступом на посаду. Це теж можна і варто зробити – двомісячні курси з чотирьох основних предметів – політології, основ економіки, юриспруденції, психології управління з наступним тестуванням базового рівня знань з цих предметів.
А також – призначити одну і ту ж, незмінну дату проведення виборів – щоб більше ні в кого ніколи не виникало спокуси їх відкладати, за винятком позачергових.
Право народу на владу повинно реалізовуватися навіть в таких дрібницях, які стали нормою для Майдану, як право громадянина заходити у владні приміщення.
Якщо це й дико для населення постімперського світу, то цілком природно для справжнього народовладдя – народ має право спостерігати, як працюють найняті ним чиновники.
Скажімо парламенти багатьох країн Європи постійно відкриті для огляду. Це, з одного боку, дещо знімає невдоволення владою простих людей, а з іншого – дисциплінує і самих чиновників. Бо навряд чи захочеться чинити злочини, якщо в цей час у тебе за спиною буде проходити екскурсія звичайних громадян.
Не викличе заперечень і необхідність відстояти наші громадянські свободи, зокрема – додатково захистити наше право на вільне проведення мітингів і демонстрацій, так часто порушуване останнім часом.
А в галузі права, нарешті, має перемогти давно "оспіваний" принцип верховенства права – для цього треба тільки прийняти усі ті закони, прийняття яких вимагає від нас Конвенція з прав людини, чого ще й досі повністю так зроблено і не було.
І аж тоді, можливо, ми зможемо побачити хоч якісь позитивні зрушення в політичному житті держави. Не кажучи вже про необхідність більш глибоких реформ – тієї ж прокуратури, судів, міліції, органів самоврядування, тощо.
Ігор Лубківський, для УП
