Обережно: ейфорія!
Останнім часом і в матеріалах ЗМІ, й у виступах опозиційних політиків лунає й лунає одна й та сама думка: режим почав сипатися, от-от почнуться радикальні зміни, от-от революція переможе.
Надмірна кількість таких переможних реляцій не обнадіює. Навпаки – тільки вганяє в розпач. Бо того самого часу ті самі ЗМІ малюють цілковито іншу картину того, що відбувається.
Відкриття кримінальних справ проти активістів Майдану триває. Тривають і вчинені "невідомими особами" злочинні акції проти них.
Міліція щоразу ретельно "відкриває справи" проти невловимих вандалів – але про жодні успіхи у виявленні чи хоча б ідентифікуванні зловмисників жодного разу ще не повідомила.
І навіть у разі реальних політичних зрушень ці "активісти спортивної зовнішності" можуть перетворитися на тяжку проблему – як, до речі, й "ультрареволюціонери" з іншого боку.
Бо, одного разу випустивши цього джина з пляшки, увіпхати його назад може виявитися ой як нелегко. Те саме може стосуватися й цілком офіційних силовиків: відчувши смак крові, відчувши вседозволеність сили, вони можуть уже не захотіти – або й не змогти – повернутися до буденної рутини.
Адже давно відомою є одна специфічна риса авторитарних режимів: силові структури, створені для підтримування таких режимів, перебирають і перебирають на себе дедалі більше ініціативи й повноважень, дедалі більше перетворюються на "речі в собі", а то й на паралельну владу або, щонайменше, "сірих кардиналів".
Додаймо до того, що внаслідок пролитої крові може зрости градус протистояння "двох Україн": у разі, якщо переможцем вийде нинішня влада, Захід та Центр почуватимуться окупованими; у разі ж її поразки, хоч би якими поступовими були наступні зміни, саме так – окупованими – почуватимуться Схід та Південь, принаймні, дуже багато їхніх жителів.
На зміну суперечкам і несприйняттю ідей та світоглядів одне одного приходить ворожість і навіть ненависть…
А нам розповідають – і політики-опозиціонери, й ЗМІ: чимало народних депутатів з фракції Партії регіонів не згодні з насильством, вони от-от вийдуть з фракції, й із партії або, принаймні, почнуть диктувати фракції свої погляди.
Може, й так. Хотілося б вірити, що саме так. Тільки от станом на понеділок, 3 лютого, все це так і залишається в майбутньому часі й умовному способі.
Скільки радощів викликала свого часу заява депутата Сухого про вихід із фракції ПР! Але тільки-но стало відомо місце її написання – Трускавець – як закралася підозра. Ще б пак, реальність може виявитися іншою.
І не має значення, чи писав депутат Сухий цю заяву через погрози, як він згодом заявив, а чи просто з бажання сподобатися місцевим жителям і не мати клопотів на відпочинку, – справи це не міняє.
Віктор Янукович змушений був двічі приїздити до Верховної Ради, щоб переконати або змусити регіоналів голосувати за мірошниченківський "закон про амністію", який суперечить усій історичній практиці примирень і дуже нагадує чергове "розведення кошенят"? Хоч би як там було, а результатом стало те, що зусилля Януковича здобули успіх.
Мала частина регіоналів намір голосувати за інший законопроект, а чи не мала – усе це так і залишилося в царині версій і гіпотез. Реально вся фракція ПР проголосувала за той проект, за який було наказано.
Олігархи – фінансові стовпи Партії регіонів – заявили, що виступають проти силового розв’язання й за переговори? Так, заявили. Може, щиро. Може, лише для того, щоб дистанціюватися від насильства й не потрапити під гіпотетичні міжнародні санкції.
Зрештою, це теж не має значення.
Два повідомлення не могли не викликати занепокоєння. "Ахметов вирішив збільшити інвестиції в розвиток спорту" та "Ахметов збільшив статутний капітал швейцарської "дочки" на 54,3 мільйона", – може, це просто випадковий збіг обставин.
А може бути – перша ластівка й перший тривожний дзвіночок, що свідчить про початок утечі олігархів від можливих санкцій: як відомо, Швейцарія, як, до речі, й сусідній "банківський" Ліхтенштейн, не є членом Європейського Союзу, а отже можливі санкції з боку ЄС для Швейцарської Конфедерації не матимуть сили.
Швейцарія, до того ж – країна нейтральна, й нейтралітет цей подеколи, зі стороннього погляду, сягає межі абсурду.
Капітали, що перебувають на її території, потрапляють у небезпеку в одному-єдиному разі – якщо доведено, що їх було набуто у злочинний спосіб або призначено для фінансування злочинної діяльності.
Все, крапка.
Будь-які внутрішньоукраїнські конфлікти, а тим паче за умов не прямої, а дуже опосередкованої участі в них олігархів, швейцарських урядовців, радше за все, не переконають.
Але гаразд: припустімо, вдалося повернути Україну до Конституції 2004 року. Чи є впевненість у тому, що Віктор Янукович ретельно її дотримуватиметься – знаючи його, м’яко кажучи, суто утилітарне ставлення до законів та права?
Ситуація залишається дуже тривожною й дуже непевною, про близькість і невідворотність перемоги Майдану вести мову, щонайменше, зарано й дуже легковажно.
І замість заколисувати себе й аудиторію мріями – так, на даному етапі саме мріями, чи не краще опозиційним політикам та аналітикам було б прораховувати всі можливі сценарії, аж до тих, що видаються неймовірними?
Не можна легковажити російським чинником, заколисувати себе тим, що "не насміляться". Фанатики не знають, що таке здоровий глузд, фанатики "русского міра" тим паче.
Ні, в тім-то й річ, що анексувати Україну, приєднувати її на правах губернії Росія не збирається – як до сьогодні не анексувала Абхазію та Північну Осетію, чия сукупна кількість населення не сягає й одного мільйона.
Хоча б із от якої причини: Росія живе з продажу газу та нафти, а від приєднання України їхня кількість і їхній видобуток не зростуть.
Ділити нафтогазодолари на сорок п’ять мільйонів додаткових "едоков" Росії зовсім не потрібно. Вона хоче отримати права на Україну, разом із тим не взявши щодо неї та її населення жодних зобов’язань.
Зрештою, справа навіть не в "русском міре". Річ у тім, що саме завдяки своєму впливу на інші держави Росія відіграє у світовій політиці роль, геть не адекватну ані її чисельності населення, ані її економічній могутності. І що більше вона матиме держав-сателітів, то більш вирішальним ставатиме її геополітичний голос.
Тож керівники РФ цілком можуть сподіватися: якщо вони не оголосять про приєднання України, а просто підпорядкують нашу державу собі, зберігши Україні формальну незалежність, то й світ погаласує-погаласує й утихомириться.
А чи можна бути певними, що в очах чималої кількості громадян України – після всього, що сталося протягом останніх двох тижнів – Росія Путіна, та й навіть Білорусь Лукашенка, не виглядатимуть взірцями такої собі "респектабельної тиранії", на відміну від України Януковича?
Не варто наводити всі можливі сценарії російського впливу на події в Україні – просто не забуваймо, ким за фахом є російський президент.
Тож опозиційні аналітики не мали б відкидати будь-який можливий варіант, хай би яким екзотичним він не здавався.
Згадаймо лише такий можливий сценарій: російська войовнича риторика стає все агресивнішою, Віктор Янукович проголошує щось на кшталт "Вітчизна в небезпеці" й закликає відкласти внутрішнє протистояння перед лицем загрози, об’єднатися довкола чинної влади – такий собі варіант "Тузли-2"", й… що тоді?
Багато що стане зрозумілим після відкриття сесії ВР. Але хай навіть результати видаватимуться просто чудовими, не можна забувати: програвати й сприймати поразки нинішня влада не вміє.
Борис Бахтєєв, спеціально для УП
