Назад у ядерне майбутнє?

Україна перебуває в стані війни з Росією. Не хочеться в це вірити, але це факт. Адже війна – це ще не означає "стрілянина". Окупація частини території України, а саме – Криму з боку агресора – Росії, навіть без пострілів, означає фактичне оголошення війни. Хоча на момент написання цієї статті перші постріли вже пролунали.

Росія здійснила ряд окупаційних дій, починаючи від "зелених чоловічків", самопроголошених "урядовців", так званого "референдуму" і врешті – підписання тематичної угоди між Путіним і бандою маріонеток про приєднання Криму до Росії.

Цим самим Путін змінив світовий порядок.

Мова навіть не в грубому порушенні двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів щодо гарантування безпеки й територіальної цілісності України.

Проблема полягає в тому, що тепер ніхто не може себе почувати в безпеці без "ядерної парасольки".

Юридична довідка

Україна в 1994 році стала першою державою у світі, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї. З того часу, Україна так і залишилася єдиною державою в списку тих, хто добровільно пішов на таке.

Підписавши 16 листопада 1994 року Договір "Про нерозповсюдження ядерної зброї", Україна здійснила безпрецедентний крок. У відповідь на це ядерні держави – США, Велика Британія та Росія – надали Україні гарантії безпеки.

Юридичною формою для цього став Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року. Цей документ включає в себе не тільки гарантування незалежності та територіальної цілісності України, але й економічної безпеки та негайних дій із боку Ради безпеки ООН у разі агресії.

За ці неповні 20 років Росія неодноразово порушувала свої зобов'язання, особливо в економічному компоненті, періодично оголошуючи нам різного роду війни – "газові", "м'ясні", "цукеркові", тощо. Україна особливо не вдавалася до формату "консультацій", що передбачено Меморандумом, пам'ятаючи, мабуть, висловлювання Бісмарка, що "угоди з Росією не вартують паперу, на якому вони написані".

У сьогоднішній ситуації для України залишається відкритим питання щодо доцільності подальшого перебування в Договорі, умови якого не здатні забезпечити жоден із гарантів.

10-та стаття Договору "Про нерозповсюдження ядерної зброї" передбачає, що "Кожний Учасник цього Договору в порядку здійснення свого державного суверенітету має право вийти з Договору, якщо він вирішить, що пов'язані зі змістом цього Договору виняткові обставини поставили під загрозу найвищі інтереси його країни".

Отже, з юридичної точки зору, Україна має всі підстави вийти із цього Договору.

"Покладатися тільки на себе"

США та ЄС оголосили про візові та економічні санкції щодо Росії та другорядних російських і кримських діячів. При цьому США і ЄС рятують не Україну – а, у першу чергу, самих себе. Але навіть у такій постановці питання, ці дії є недостатніми.

Якби гаранти нашої безпеки реально мали на меті захистити територіальну цілісність України, то діяли б за правилами статті 5 Північноатлантичного договору. Логіка цієї статті полягає в тому, що напад на одну країну-члена НАТО означає напад на всі країни-члени НАТО.

Таким чином, у момент анексії Криму з боку Росії, що означає оголошення війни, Кремль мав би опинитися в стані війни з державами, які дали гарантії безпеки Україні. Цього не сталося – а, отже, гарантії не діють.

У цій ситуації для України залишилися два можливі варіанти дій: вступити до НАТО або відновити ядерний статус.

Перший варіант залежить не тільки від України, але й від готовності країн, які входять до НАТО. Пам'ятаємо, як у 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті аргументи Росії виявилися сильнішими й, урешті-решт, План дій щодо членства в НАТО для України так і залишився в перспективі.

Другий варіант залежить прямо від України. Причому сама постановка цього питання може бути достатньо дієвою й остудить навіть Кремль. Ми не повинні нікого шантажувати, але захиститися – зобов'язані. Поки що людство не придумало більш дієвих засобів стримування, ніж наявність ядерного потенціалу.

Порядок денний Кремля

Розпочавши війну в Криму, тільки наївний може подумати, що Росія на цьому зупиниться. Особисто для Путіна фінальною точкою є втрата незалежності України, який, нагадаю, вважає розпад СРСР найбільшою катастрофою 20 століття.

Президент-окупант сформулював для України й усього світу свій порядок денний в ультимативній формі:

– федералізація України;

– дві державні мови;

– відмова від вступу до ЄС і НАТО.

Чи повинні Україна й світ реагувати на подібні ультиматуми агресора? Нагадаю, на ультиматуми Гітлера Європа намагалася реагувати поступками – і це призвело до Другої Світової війни.

Путін діє аналогічно з Гітлером і виступає тим "антифашистом майбутнього", про яких влучно говорив Черчілль. Те, що в Кремлі погано ознайомлені або призабули результати Нюрнберзького процесу – це їхні майбутні проблеми.

Замість реагування на кремлівські забаганки, потрібно негайно формувати свій порядок денний. Його складові:

1. Створення світової Антипутінської коаліції. Причому, не тоді, коли розв'яжеться повномасштабна війна, а вже зараз.

2. Повна відмова не тільки від військового, але й економічного співробітництва з Росією. Світ повинен припинити якомога швидше купувати газ від Росії. Блокувати рахунки потрібно не стрілочників, а головного олігарха – Путіна.

3. Подання Україною заявки на членство в НАТО й оперативний розгляд цього питання з боку Альянсу. Як варіант, до прийняття України в НАТО – заява НАТО про поширення на Україну 5-ї статті Північноатлантичного договору.

Якщо цей порядок денний не може бути реалізований в осяжному майбутньому, то український парламент повинен денонсувати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї.

Такі заходи призведуть до реального діалогу, а не ультиматуму з боку Путіна.

Агресора потрібно негайно зупинити, бо потім буде пізно.

Іван Крулько, кандидат юридичних наук, спеціально для УП