Європейський Армагедон
Як би українські або іноземні політики чи експерти не називали ситуацію навколо конфлікту на сході країни – АТО, вторгнення, порушення суверенітету, недружні дії чи підтримка Росією терористів, для нас зрозуміло, що це сучасна форма прихованої війни.
Можливо це історична необхідність – кров’ю вибороти свою свободу і суверенітет, які далися нам в 1991 році "безоплатно", через що ми не відчували їх цінності.
Можливо, через російське суспільство відбувається ревізія розпаду СРСР силами, які внаслідок мирного розвалу монстра не були вчасно люстровані чи притягнуті до кримінальної відповідальності за підтримання існування радянського режиму.
Раціональна Європа не до кінця розуміє загрозу з боку Путіна. Вона вважає, що економічні санкції, які можуть довести до ще більшого зубожіння російського народу, мають зупинити агресора.
На жаль, це груба помилка. Країна, в якій ніколи життя не було цінністю, а між амбіціями лідерів та інтересами народу – традиційна глибока прірва, де альтернативна думка є проявом державної зради, а символами держави відновлено царських двоголового орла та георгієвські знамена – раціональних ідей не потребує.
Розуміючи, що прямого військового конфлікту вже не уникнути, Європа не спішить з військовою допомогою, а намагається зробити нас поступливішими в переговорному процесі.
І той факт, що після будь-яких перемовин на міжнародному рівні, українська сторона виходить із заявою, що Україна суверенна держава, Крим є частиною України, а умовою перемир’я є складення терористами зброї і виведення російських найманців з території України, дуже красномовно підтверджує, що саме в цих питаннях і просять Україну бути поступливішою.
Питання про повне і беззаперечне відновлення дії норм міжнародного права у російсько-українських відносинах не стоїть.
Цього року Росія показово провела випробування ракетних комплексів "Іскандер-М", які можуть бути носієм ядерної зброї, тактичні навчання із застосуванням балістичних ракет дальньої і середньої дії, "танкову олімпіаду".
Пряма трансляція цих шоу по центральним каналам – таке собі попередження світу. І треба визнати, що російська військова машина не слабша за сукупний військовий потенціал Європи.
З таким ворогом Україні у прямому військовому конфлікті буде дуже важко, незважаючи на те, що армія патріотично мотивована. Росія зацікавлена підтримувати військовий конфлікт допоки не отримає бажаної політичної і економічної капітуляції України.
І чим успішніші будуть дії українських військ, тим більше активізовуватиметься російська військова машина на території України.
Росія навіть не гребуватиме проведенням масових терактів на територіях, підконтрольних терористам, з метою введення так званих російських миротворців без санкцій ООН.
Український президент стоїть перед важким вибором. Увійти в затяжний військовий конфлікт, не проводячи широкомасштабних військових дій, і намагатися шукати політичної підтримки у світі.
Цей шлях передбачатиме врахування ряду політичних вимог Росії, в тому числі щодо територіального устрою країни, збереження позаблокового статусу, мовчазне визнання анексії Криму, автономії Донбасу, тощо.
По тому, як Україна веде військові дії і як неохоче підлаштовує економіку і бюджет під потреби армії, можна стверджувати, що цей варіант президент не відкидає. Мотивація для суспільства – бажання уникнути масових людських жертв та руйнації економіки.
Це рішення загрожує падінням рейтингу і можливо втратою влади, тому його реалізація можлива лише після парламентських виборів та змін до Конституції, в якій президент спробує посилити свої позиції.
Другий шлях – це проведення широкомасштабної військової операції і спроба силою відновити територіальну цілісність країни.
Але цей план без оголошення стану війни з Російською Федерацією і загальної мобілізації країни не можливий, оскільки Росія значну частину військових дій проводить ракетними операціями зі своєї території, на яку ми не вправі без оголошення війни вступити.
Але відверто, ми не готові до повномасштабної війни з Росією не тільки з військової точки зору, але й інформаційної. Росія цього лише й очікує, щоб включити свою агітмашину і виставити в очах російського суспільства і світу Україну як агресора, який прямо загрожує суверенітету Росії.
Але безвихідної ситуації не буває. Перемогти Росію треба з середини. Зовні монолітне та строкате з середини російське суспільство починає усвідомлювати брехливість російської пропаганди, але покірність царю тече в жилах цього народу.
Протест матерів військовослужбовців Санкт-Петербургу – це перший серйозний внутрішній виклик Путіну. Материнський інстинкт найсильніший в людині, його нічим не придушити. Не дарма Мінюст Росії цій громадській організації негайно присвоїв статус іноземного агента.
Вантаж 200 посилює негативні настрої в суспільстві. Росіяни, які ще учора з пивом в руках перед телевізором, де показували беззбройну анексію Криму, відчували себе сучасними наполеонами чи олександрами македонськими, почали усвідомлювати реальність подій.
Україна повинна почати працювати з громадським середовищем Росії – вийти через супутник в ефір для території Росії з російськомовним телерадіопродуктом, організувати адресну інтернет розсилку російським користувачам інформації про війну.
Уряд повинен профінансувати україно-російські громадські ініціативи матерів щодо пошуку на території України слідів зниклих чи загиблих російських військовослужбовців, спільних мирних антивоєнних акцій в Росії.
А де ветерани ВВВ та Афганістану, які мали співпрацювати з російськими колегами щодо припинення війни?
Російська пропаганда тримає своїх громадян в зазомбованому стані навіть за кордоном – в будь-якому готелі світу, де відпочивають росіяни, ви знайдете РТР чи Перший канал, які транслюють брехню про Україну і конфлікт на Донбасі.
Чому МЗС не працює хоча б з країнами Європи про тимчасове припинення ефіру. Нехай дивляться Євроньюз і усвідомлюють правду.
Другий внутрішній виклик для Путіна – це початок деморалізації російської армії. В умовах відсутності прямої військової загрози з боку України, російські військовослужбовці, які клялися захищати свою територію, не готові воювати на території України.
Ці настрої загострилися з моменту усвідомлення, що в них відбирають документи при перетині кордону, знищують на військовій техніці будь-які ідентифікуючі знаки. Таким чином, ставлячи їх поза законом.
Солдати, які попали в полон чи загинули, задніми числами звільняються з армії або визнаються дезертирами. Про це можна мовчати на телеканалах, але в середовищі військовослужбовців цього не приховаєш.
Кожен з них розуміє, що держава від нього зречеться. З ними теж можна працювати – більшість з них є активними учасниками соціальний мереж.
Третій виклик – економічний. Але тут світ повинен значно посилити загальноекономічні, а не персональні чи обмежено секторальні санкції. Тиск на російських олігархів і їх бізнес не змінить позиції Путіна. Тільки коли це відіб’ється на 70 відсотках росіян, які сьогодні підтримують путінівську політику, тільки тоді можна говорити про ефективність санкцій.
Путін розрахував зовнішні небезпеки і готовий до їх подолання, але він не зможе нічого зробити із ситуацією в середині Росії, якщо вона повстане. Ніякою силою цього не придушити.
Достатньо згадати сторічну історію – ввійшовши в 1914 році у Першу світову війну, яка за три роки призвела до зубожіння населення і деморалізації царської армії і флоту, завершилася все поваленням царського режиму і безславним виходом із війни.
Сьогодні ці процеси проходять значно швидше. Вони посилюються через наявність тліючих національно-визвольних конфліктів в самій Росії. Достатньо згадати Чечню, народ якої чекає можливості скинути зрадника Кадирова.
Цю війну ми не маємо права програти. Так історично склалося, що на території України відбувається останній бій добра і зла в Європі – європейський армагедон.
Юрій Чижмарь, кандидат юридичних наук, депутат Тернопільської обласної ради, для УП
